Розділ «Частина І»

Безглуздість розстрілу П. Болбочана, на думку вченого, проявилася і в подальших діях проти інших «організаторів» перевороту — самостійників та хліборобів-державників, які так і не були притягнуті до суду, оскільки для цього не було підстав. В. Липинський цілком слушно ставить запитання А. Лівицькому: чому після розстрілу П. Болбочана за «спробу перевороту» його (В. Липинського), члена Головної управи УДХП, було запрошено «від імені уряду прибути для участі в розв’язанні важливих державних питань?» (Док. № 60).

На думку В. Липинського, необхідно було призначити ревізію процесу, проведеного над П. Болбочаном, і реабілітувати його чесне ім’я, а також українські політичні партії і групи, які були звинувачені у «зраді». Тільки тоді, вважав він, «буде знайдений, може, той міжкласовий компроміс, та середня національна, державнотворча лінія», яка забезпечить успіх боротьби України за незалежність (Док. № 60).

Принагідно слід зазначити, що В. Липинський, на противагу більшості політичних діячів доби УНР, відрізнявся надзвичайно скрупульозним дотриманням вимог закону й повсякчасно підкреслював необхідність поваги до державної влади в Україні. Як відомо, він був призначений на посаду посла Української Держави в Австро-Угорщині. Після антигетьманського повстання Директорії, яке В. Липинський вважав трагічною помилкою української політики, він продовжував залишатися дипломатичним представником УНР в Австрії, докладаючи чимало зусиль для міжнародного визнання нової державної влади. Принцип підтримки законної української влади, хоча вона й не відповідала його політичним поглядам, не був порушений В. Липинським і в той момент. З цього приводу він писав у автобіографії: «Не погоджуючись з політикою українського республіканського уряду, (при якому він остався на своїм становищі, зазначивши, що він робить це, не міняючи своїх гетьмансько-монархічних поглядів, бажаючи допомоги зберегти рештки української державности і тому, що гетьман звільнив державних урядовців і офіцерів від складеної йому присяги) Вячеслав Липинський подався до демісії в червні 1919 р. і від того часу перебуває на еміграції в Австрії» 358.

Офіційну відмову В. Липинського від посади дипломатичного представника УНР в Австрії та листи до уряду з приводу розстрілу полковника П. Болбочана український уряд намагався представити як внутрішні негаразди в дипломатичному корпусі УНР за кордоном. Демісія В. Липинського та його протест проти репресій республіканського уряду щодо державницьки налаштованих діячів не залишились поза увагою зарубіжної преси. В комунікаті, відправленому В. Липинським до Українського пресового бюро у Відні та редакції суспільно-політичного тижневика «Воля», який видавався у Відні В. Піснячевським, говорилося: «В польських газетах появилась звістка з Праги, що посол У.Н.Р. у Відні п. В. Липинський уступив з приводу різниці в поглядах на закордонну українську політику між ним і гр. Михайлом Тишкевичем, теперішнім головою Паризької місії». Далі, підкреслюючи, що «польська преса, як звичайно, намагається в той спосіб ширити баламутство в українських справах», В. Липинський просив тижневик спростувати неправдиву інформацію та написати, що причиною його відставки стало неприйняття ним «внутрішньої політики Уряду У.Н.Р., а зокрема… розстріл отамана Болбочана» 359. Однак замість комунікату тижневиком «Воля» була незабаром подана коротка інформація: «В зв’язку з подіями на Україні подався до демісії український посол у Відні В. Липинський» 360.

У приватному листі до М. Василька — тодішнього голови українського дипломатичного представництва у Швейцарії та Німеччині — В. Липинський 2 грудня 1919 р. писав, що не міг «нести навіть тієї части відповідальносте яка на мене, як на виконавця волі того уряду, спадала». Щодо своєї позиції з приводу розстрілу П. Болбочана, а також можливих наслідків негативного ставлення до представників правих партій і їхньої державницької позиції В. Липинський далі зазначав у тому ж листі, що розстріл «одного з найкращих наших отаманів, і тмм відтручення всіх поміркованих, державних елементів, абсолютно безпринципне і позбавлене логіки кокетування з Польщею і тим зміцнювання на Україні наших москвофілів — се такі речи, які мусять сучасну політику, на мою думку, довести до краху» 361.

Документи, які переконливо ілюструють стосунки між полковником та урядом УНР і проливають світло на кампанію компрометації П. Болбочана, а згодом і його страту, публікує С. Шемет. Він, як безпосередній учасник подій, спростовує більшість фактів і звинувачень, інкримінованих полковнику.

С. Шемет підкреслює, що уряд УНР і особисто Головний отаман С. Петлюра мали чимало можливостей, аби задовольнити прохання П. Болбочана про відставку чи відрядити його в розпорядження ЗУНР (на прохання галицького уряду) тощо. Однак обраний ними шлях дискредитації імені П. Болбочана як командира у Запорізькому корпусі, а згодом і його страта показали безсилість республіканського уряду та його залежність від перебігу міжпартійної боротьби.

Віктор Андрієвський, аналізуючи страту П. Болбочана, писав у своїх спогадах, що вона лишиться на все життя «не тільки сумним і трагічним епізодом в нашій історії, але ще і яскравим причинком до характеристики нашої убогої т. зв. «демократії»» 362. Роблячи закид соціалістичним лідерам УНР у тому, що вони боялися перевороту, В. Андрієвський зауважує, що республіканські провідники «дуже боялися Хліборобів-Демократів, або іншими словами «куркулів»… і приходу до влади статечного хазяїна-трудівника. «Наша «демократична» влада воліла Волоха, — наголошував він, — котрий їй підлещувався і потім її продавав большевикам, аніж прямого, різкого і простодушного Болбочана, відданого українській державній ідеї, але чоловіка, що не боявся, хоч як гірку, правду, сказати просто в очі «отаманам»!» 363

Б. Антоненко-Давидович зазначав у своїх спогадах, що «полковник Петро Болбочан зовсім не скидався на авантюрника, як ті численні отамани, що рясно наплодилися під час протигетьманського повстання; не був він і звичайним офіцером колишньої російської армії, що пристав до українських формувань, бо не було куди податись під час розпаду старої армії на фронті й зв’язаної з цим анархії» 364.

Військовий історик М. Середа, описуючи останні дні життя П. Болбочана, зауважував, що йому дали «час пережити болючі страждання в постійному напруженні нервів і настирних думок про смерть». Він «втратив ясність мислення і льогічність розмов». Варта, за словами М. Середи, «винесла враження, що в останні дні він був божевільний». До останньої хвилини життя біля П. Болбочана залишався його улюблений пес, який, відчувши небезпеку для свого господаря, перед його стратою «вив, як той голодний вовк» 365.

Останнім дням життя полковника Болбочана присвячені спомини Григорія Макаренка, рідного брата члена Директорії А. Макаренка, який вживав зусиль, аби не допустити виконання вироку (Док. № 63).

Отже, більшість сучасників стверджували, що П. Болбочан перед розстрілом збожеволів. «…Бідолаха не міг прийняти нормальним розумом того безглуздя, що призвело до його загибелі не від ворожої кулі, а від рук української влади, до створення якої він так багато зробив у критичні часи…», — писав Б. Антоненко-Давидович 366. Інший, невідомий нам автор, стаття якого була написана в 1921 р. на основі свідчень близьких та рідних полковника, зазначав, що «в арешті його (П. Болбочана. — Авт.) страшенно мучили, сусіди, як і його жінка, яка шукала за ним, чули його крики з того вагону, в яким він був замкнений… остаточно завезено його на залізничну станцію Балін, де він заїхав вже божевільним і його вже божевільного тайно вбито під вагоном…» 367.

До справи П. Болбочана поверталися не раз його сучасники, а подекуди й безпосередні учасники подій. Зокрема, В. Євтимович наприкінці 1970-х років у часописі «Українське козацтво», який видавався в Чикаго, опублікував деякі уривки з передсмертної розповіді Я. Кривицького, секретаря державної слідчої комісії у справі В. Оскілка та П. Болбочана, якою керував П. Христюк. Як свідчить джерело, Я. Кривицький, перебуваючи останні дні життя у львівській лікарні, попросив свого лікаря (Лисяка) записати його сповідь для подальшого опублікування. Безперечно, ця розповідь не претендує на всебічне висвітлення перебігу суду над П. Болбочаном, але щире бажання свідка подій не варто ігнорувати. Його розповідь особливо цінна прагненням автора покаятися у причетності до страти невинної людини. Сповідь, вочевидь, була спричинена переоцінкою фактів та політичних мотивів, які лягли в основу процесу. У своїй розмові з лікарем Я. Кривицький говорив: «Думка про те, що він, Кривицький, став співучасником урядового злочину над безвинною людиною… затруїла йому життя» 368. Характеризуючи склад суду, він свідчив, що суддями були «стрільці з охорони Головного Отамана С. Петлюри», які прийшли на суд з «готовим рішенням». Також повідомляв, що «на підставі даних, якими розпоряджав суд, він не мав ніяких підстав, щоб винести обвинуваченому смертний вирок» 369. Свої міркування Я. Кривицький виклав в «окремій думці», але про подальшу долю цього документа нічого не відомо. В усякому разі, у справі П. Болбочана, яка є в розпорядженні авторів, цей документ відсутній. Не виключено, що він загубився в одній із канцелярій, або ж уже хворий свідок подій лише подумки «склав» цей документ, не наважившись тоді передати його республіканській владі, яка так жорстоко розправилася з визначним українським воєначальником.

У сповіді Я. Кривицького описані також останні дні П. Болбочана, жорстоке фізичне знущання з нього та смерть від руки М. Чеботаріва. За його словами, півчоти стрільців з охорони двічі відмовилися стріляти і «тоді розлючений начальник охорони Чеботарьов (соціал-демократ-марксист) добув «нагана» і двічі вистрелив полковникові Волбочанові в голову, по тому — вхопив агонізуючого за комір і поволік, копаючи ногами, до ями» 370.

Як секретар слідчої комісії П. Христюка, Я. Кривицький був в курсі всіх аспектів справи та допитів свідків. Він не міг не знати багатьох важливих деталей, що робить його свідчення особливо цінними.

Про судовий процес над П. Болбочаном згадував у своїй книзі «Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році» відомий український військовий діяч генерал Армії УНР М. Капустянський. Оцінюючи полковника, як «видатного військового діяча, щирого українця патріота, справжнього лицаря…, що умів тримати лад, дисципліну й правопорядок, чим дуже заімпонував Запорожцям, на чолі яких стояв з самого початку українського руху», генерал наголошував, що П. Болбочан був «недосвідчений в політичних інтригах» і «не розібрався в тогочасній ситуації». За його словами, вирок смерті було винесено й виконано, «не зважаючи на численні прохання, які надходили від 7-ої, 8-ої і частин 6-ої дивізії, командирів Запорізької групи полковника Сальського, отамана Коновальця та державного інспектора Запорізької групи Дерещука» 371. Він же подає деякі факти стосовно суду й виконання судового вироку: «Членами суду в більшості були агенти штабової сотні», «прокурором виступив «державний» літератор Петро Певний», «оборонцем призначено козака, хоч і з освітою» і т. ін.372

Подібні факти, які наводять у своїх спогадах і листах свідки подій та особи, причетні до справи П. Болбочана, повністю переконують, що полковника було засуджено судом, який складався з людей випадкових, без належної правової освіти. Суд був проведений з надзвичайним упередженням до підсудного, його метою було представити П. Болбочана політичним злочинцем, що готував державний заколот. На суді жодного разу не виступав захисник, не пролунало й слова про заслуги підсудного у справі захисту української державності. Все це ще раз підтверджує дум^у, висловлену М. Гавришком у рапорті до урядову УНР: «Подію зробили державним переворотом» (Док. № 62). Крім того, протягом двох тижнів очікуючи виконання смертного вироку, в результаті жорстоких фізичних тортур П. Болбочан збожеволів і присуд було виконано над ним вже майже непритомним. Призначені для виконання вироку козаки особистої охорони Головного отамана С. Петлюри двічі відмовилися виконати наказ, після чого полковника особисто застрелив начальник контррозвідки Дієвої армії УНР М. Чеботарів.

У подальшому, вже на еміграції, Б. Мартос у своїх спогадах, коментуючи розстріл П. Болбочана, на відміну від свідчень згаданих осіб, писав, посилаючись на твердження командира запілля полковника В. Павленка, який був присутній при виконанні вироку, що «розстріл відбувся так, як того вимагають військові правила» 373. На думку Б. Мартоса, прихильники П. Болбочана вигадали та поширили версію про божевілля засудженого перед смертю, щоб виправдати його поведінку на суді, де підсудний скомпрометував і себе, і людей, на яких посилався у своїх показаннях. Для доведення своєї позиції, Б. Мартос знову посилається на В. Павленка і стверджує,' що П. Болбочан під час страти «тримався негідно, не так, як личить старшині» 374.

Однак таке трактування подій знаходимо лише у Б. Мартоса. Ніхто ані з урядових кіл, ані з військових не підтвердив слова голови уряду з посиланням на начебто твердження В. Павленка (та й то у приватній розмові), що дає підстави вважати їх виключно суб’єктивними.

В. Верига у своїй праці «Визвольні змагання в Україні, 1914–1923 рр.», спираючись на спогади сучасників, докладно простежує хід процесу над П. Болбочаном, реакцію українських старшин на вирок, винесений полковнику. Автор, зокрема, підкреслює, що «розстріл Болбочана засудив майже весь старшинський корпус, а схвалювали тільки ті, які в кожному громадянинові правих поглядів вбачали своїх ворогів» 375.