Розділ «Частина І»

Це не була поодинока позиція серед професійних військовиків-галичан. О. Назарук у своєму записнику ретельно занотував перебіг наради старшин Січових Стрільців з начальником штабу Дієвої армії УНР А. Мельником від 20 червня 1919 р., на якій серед інших питань обговорювалась і справа П. Болбочана. А. Мельник висловлювався проти розстрілу, вважаючи, що він може серйозно зашкодити боєздатності Запорізького корпусу. За його словами, козаки та старшини цього підрозділу через брутальне й несправедливе поводження з П. Болбочаном втратили свої симпатії до проводу Дієвої армії. При цьому було констатовано, що після того, як «отаман Коновалець заявився проти розстрілу Болбочана», це стало однією з причин «неохоти до Січових Стрільців» 338.

Згодом на еміграції набули розголосу спогади І. Вислоцького — колишнього старшини Січових Стрільців та співробітника військової спецслужби Української Галицької Армії, - які підтвердили намір галичан звільнити командира запорожців.

І. Вислоцький одержав доручення від полковника Є. Коновальця «віднайти „польовий суд", що судив полковника Петра Болбочана, роззброїти сторожу, а полковника Болбочана разом зі „суддями“ і судовими актами доставити до команди корпусу С. С.». На випадок, якщо ця акція зазнає поразки, І. Вислоцький мав «податися за річку Збруч до УГА». Проте, він прибув на ст. Балин вже після страти засудженого. Оскільки прокурор, за його словами, втік до денікінців, він заарештував лише одного суддю, якого передав разом із матеріалами суду до штабу Начальної команди УГА 339.

Інформація старшини Січових Стрільців про катування, які застосовувалися до засудженого в ході слідства, набула особливої ваги. Б. Мартос, зокрема, заперечує свідчення І. Вислоцького про тортури, яким був підданий П. Болбочан 340. Детальну розповідь цього старшини УГА на зібранні членів української громади в Подєбрадах подає С. Цап. І. Вислоцький повідомив, що після того, як він прибув на ст. Балин і дізнався про страту П. Болбочана, він наказав розкопати могилу, аби засвідчити документально, що перед розстрілом підсудного катували. З цією метою було зроблено декілька фотографій з тіла страченого 341.

Я. Штендера, аналізуючи джерела, в яких висвітлюються останні хвилини життя П. Болбочана, приходить до висновку, що навіть смерть полковника «лишилась контраверсійним моментом» 342.

Однак кулі, які принесли спокій душі полковника, не поставили крапку в його слідчій справі.

Продовження слідства

Розстріл П. Болбочана не припинив слідство у справі спроби військового перевороту, яка нібито мала місце. Навіть більше — воно набрало нових обертів. 5 липня 1919 р. голова Директорії С. Петлюра затвердив закон про покладення на державну слідчу комісію, створену з приводу розслідування «подій повстання 29 квітня 1919 р.», нового завдання — розслідування справи полковника П. Болбочана (Док. № 44). Продовження слідства свідчило, що представники влади були незадоволені відсутністю доказів державної зради та суттєвих свідчень проти осіб, яких вони звинувачували.

Перше засідання з цього питання комісія провела 12 липня 1919 року в Кам’янці-Подільському під головуванням П. Христюка. До її складу входили також В. Лихопой та О. Чехович і секретар комісії — Я. Кривицький (Док. № 45).

Отже, Директорія та уряд ототожнювали дії полковника П. Болбочана з повстанням В. Оскілка 29 квітня 1919 р., хоча в перших не було конкретного протидержавного змісту.

Насамперед увагу комісії привернули один з активних діячів УПСС М. Білінський та член УДХП М. Чудінов (Богун), які в момент видання закону про нові повноваження державної слідчої комісії під керівництвом П. Христюка ще перебували в Кам’янець-Подільській в’язниці. Інші підозрювані були недосяжними для слідчих дій. Однак перший департамент Міністерства юстиції надіслав комісії повідомлення про звільнення обох заарештованих та повідомив, що М. Чудінов (Богун) уже на свободі, а щодо М. Білінського, то 9 липня 1919 р. було представлене клопотання прокуророві Камянець-Подільського окружного суду (Док. № 46) про його звільнення. Вина обох у справі підготовки державного заколоту не була доведена. Вони настійливо писали заяви до правоохоронних установ про свою непричетність до справи, а М. Білінський на знак протесту проти безпідставних звинувачень оголосив голодування 343. Зрештою, він був також звільнений. Як свідчить С. Цап, М. Білінський одержав від Головного отамана роз’яснення, що арешт був «міжтіартійним непорозумінням». Саме тому він категорично відмовився від чергового підвищення у ранзі, яке йому було запропоноване майже одночасно із звільненням з в’язниці 344. Іронією долі можна вважати той факт, що цей талановитий військовий, після звинувачень у справі П. Болбочана та місячного перебування у в’язниці, у 1920–1921 рр. очолював Міністерство внутрішніх справ УНР.

Провівши низку допитів у пошуках підозрюваних у державному заколоті, слідчі так і не добули будь-яких нових фактів або переконливих доказів щодо учасників заколоту. Про безперспективність слідчих дій засвідчив, зокрема, допит 14 серпня 1919 р. військовим слідчим штабного суду Ложкіним колишнього військового міністра УНР часів Центральної ради О. Жуковського (Док. № 48). Ложкін мав необмежені права для проведення слідства в Проскурові, Вінниці, Кам’янці-Подільському — всюди, де він вважав за необхідне, для цього йому було дозволено безперешкодно «пересуватися всіми потягами та паротягами» 345.

Під час допиту О. Жуковського Ложкін насамперед виявив зацікавлення діяльністю українських монархічних гуртків Б. Бутенка (міністра шляхів сполучення Української Держави). Слідчий не виключав можливих контактів Б. Бутенка з П. Болбочаном, намагаючись довести, що останній діяв під впливом гетьманських сил з-за кордону. Однак О. Жуковському, який хоча й перебував незадовго до того за кордоном як військовий інспектор, не було нічого відомо про діяльність гетьманців, ні тим більше про їхні контакти з П. Болбочаном [23].

Не знайшовши нових свідків, слідча комісія розпочала допитувати деяких учасників подій 7-10 червня 1919 р. вдруге. Так, 27 серпня Ложкін провів повторний допит командувача Запорізької групи полковника В. Сальського (Док. № 54). Його нові свідчення мало чим відрізнялися від показань на судовому засіданні 10 червня, проте слід відзначити, що у них вже було більше суб’єктивізму й упередженості в оцінці державного інспектора М. Гавришка та намірів полковника П. Болбочана. На допиті у Ложкіна В. Сальський сказав, що 9 червня 1919 р. у розмові з Головним отаманом звернув його увагу «на можливість заколоту і просив вирішити справу так, щоб цього заколоту уникнути». Разом з тим, з його розповіді стає очевидно, що П. Болбочан не лише не вступив у права командувача Запорізької групи, що могло розглядатися як поодинокий протиправний акт, а згодився чекати рішення Головного отамана. Весь той день В. Сальський без перешкод виконував свої обов’язки командувача: продовжував «давати розпорядження, підписувати папери і давати накази». Під час допиту В. Сальський неодноразово підкреслював, що нібито чув від козаків-запорожців, що їм нічого не було відомо про наміри старшин підтримати П. Болбочана. Він також називав прізвища та давав характеристику командирам полків 7-ї Запорізької дивізії, яка брала участь в акції (Док. № 54).

Військовий слідчий Ложкін мав намір допитати полковників — командирів частин Запорізької групи, які підписали прохання до М. Гавришка про призначення П. Болбочана командувачем групи, — та старшин, що брали участь в арешті полковника, відвідавши їх просто на бойових позиціях 346. Однак проти цього рішуче висловився головний державний інспектор В. Кедровський. 20 серпня 1919 р. він надіслав до державної слідчої комісії листа, в якому наголошував, що «по обставинам бойовим і політичним» вважає неможливим допитувати зараз цих старшин (Док. № 49). У той же день В. Кедровський під час допиту подав військовому слідчому Ложкіну деякі факти щодо державного інспектора М. Гавришка, однак вони стосувалися лише політичних поглядів останнього та особистих вражень допитуваного про зустрічі з ним у період Центральної ради (Док. № 50).

Невдоволений наслідками розслідування справ В. Оскілка та П. Болбочана, республіканський уряд у серпні 1919 р. намагається знайти докази підготовки державного перевороту представниками правих партій за допомогою вже більш радикальних методів. Так, з наказу міністра внутрішніх справ І. Мазепи був проведений обшук у приміщенні Українського університету в Кам’янці-Подільському, де збиралася невелика група членів УПСС та УДХП (О. Андрієвський, М. Білінський, І. Кобза, І. Липа та ін). Як засвідчував ректор університету І. Огієнко, названі особи «тілько випадково не помандрували тоді до української в’язниці» 347.

На допомогу військовому слідчому Ложкіну державною слідчою комісією П. Христюка були відряджені ще двоє фахівців — Бразоль та І. Мещерський. Вони також ретельно збирали найдрібніші факти та допитували свідків, намагаючись виявити нове коло осіб, які спілкувались із П. Болбочаном та С. Шеметом у Проскурові наприкінці травня — на початку червня 1919 р. (Док. № 51–53). Слідчі вивчали нові документи, що залучались до справи (Док. № 55), проте жодних доказів так і не вдалося знайти. Після огляду слідчої справи П. Болбочана та ретельного вивчення всіх документів 14 - 16 вересня 1919 р. знову продовжилися допити попередніх свідків та спроби допитати тих, хто перебував на фронті, зокрема, знову ж таки М. Білінського (Док. № 56) та М. Чудінова (Док. № 58).

Проте, не домігшись у листопаді 1919 р. якихось нових зрушень у справі, державна слідча комісія, утворена на підставі законів Директорії від 30 квітня та 5 липня 1919 р. для розслідування повстання В. Оскілка та «виступу» П. Болбочана, все ж ухвалила постанову (Док. № 59). Цей документ обмежується переліком фактів і позбавлений будь-яких додаткових узагальнень та висновків, крім тих, що вже були зроблені надзвичайним військовим судом 10 червня 1919 р. Крім того, дуже помітно, що подані у ньому факти майже повністю сходяться зі змістом свідчень командувача Запорізької групи В. Сальського (Док. № 54), а також підсудного та свідків на судовому засіданні 10 червня 1919 р. (Док. № 28). Постанова не носить характеру завершеного документа: друга частина, у якій мають міститися головні звинувачення на адресу П. Болбочана та висновок комісії, фактично відсутня.

Отже, після майже піврічної праці державній слідчій комісії під керівництвом П. Христюка так і не вдалося знайти нових доказів на підтвердження висунутих проти П. Болбочана звинувачень у державній зраді. Те ж саме стосується і звинувачень проти вже згаданих представників правих сил, які нібито готували заколот разом з П. Болбочаном та сприяли його проведенню. Варто звернути увагу на слова П. Болбочана, звернені до А. Певного й наведені у постанові комісії П. Христюка: «…Юридично не вступив в командування групою, але фактично… і з цим Головний отаман повинен считаться» (Док. № 59). Ця теза відбиває лише наміри полковника очолити групу та намагання звернути увагу С. Петлюри на невтішну ситуацію в Запорізькій групі, яка склалася в ній внаслідок діяльності отамана О. Волоха.

Аналізуючи діяльність державної слідчої комісії у справі П. Болбочана, слід зазначити, що зібрані нею документи не містять переконливих аргументів для звинувачення П. Болбочана у спробі державного перевороту. Роз’яснюючи урядову позицію щодо «акції» полковника, Б. Мартос у своїй праці називає п’ять причин такого страшного покарання: 1) «невиконання наказу вищого командування і Директорії про від’їзд до Італії для вивозу відтіля наших полонених»; 2) «легковажний послух незаконному наказу Гавришка, якому Болбочан не підлягав»; 3) «незаконне захоплення влади в Запорізькій Групі та ще в умовах бойових дій»; 4) «непослух головному державному інспекторові В. Кедровському, якому Болбочан підлягав»; 5) «спроба перевороту в умовах військового часу» 348.