Розділ «Частина І»

В. Верига висловлює припущення, що С. Петлюра не задовольнив численні прохання про помилування П. Болбочана, тому що той не був соціалістом. На його думку, «найбільшим гріхом полковника Болбочана була його популярність серед військових кіл, і Петлюра побоювався, що той усуне його, і стане „новим гетьманом“» 376.

Драматично склалася доля вдови полковника. Після розстрілу П. Болбочана в її приватному помешканні було зроблено черговий трус і реквізовано майно та гроші. За свідченням сучасників, вона фактично «жила з ласки добрих знайомих». Слідом за урядом УНР Марія Болбочан виїхала до Варшави, намагаючись виклопотати повернення їй реквізованого майна та коштів. Тривалий час їй довелось добиватися визнання статусу вдови військового офіцера Армії УНР та видачі посвідчення про смерть чоловіка 377.

Слід зазначити, що вже через рік після розстрілу навіть в урядових колах відчувалось неоднозначне ставлення до страти П. Болбочана. 15 жовтня 1920 р. Рада народних міністрів УНР розглянула заяви «про тяжку недугу» та прохання про матеріальну допомогу Марії Болбочан, а також приватних осіб, які надсилали в уряд свої клопотання про її долю. Формально постанова Ради народних міністрів «зняла справу з обговорення», але водночас доручила міністру закордонних справ УНР А. Ніковському «звернути увагу на скрутне матеріальне становище громадянки Болбочан» 378. За дорученням міністра український посол у Швейцарії та Німеччині М. Василько 16 грудня 1920 р. надіслав М. Болбочан 25 тис. австрійських крон, що викликало невдоволення Головного отамана. С. Петлюра через канцелярію Директорії офіційно надіслав запит міністру А. Ніковському, на підставі чого вдові П. Болбочана були виділені кошти 379.

У січні 1921 р. на прохання вдови П. Болбочана ад’ютанту полковника І. Коржу вдалося добитися аудієнції в міністра юстиції УНР А. Лівицького. Останній на власній візитці подав розпорядження голові персонального департаменту міністерства видати Марії Болбочан довідку про смерть її чоловіка. «Прошу п. Цівчинського дати посвідчення Марії Болбочан про те, що ч[олові]к її, полковник Петро Болбочан умер 28 червня 1919 р. в м. Баліні. Це мені відомо персонально», — записав А. Лівицький 380. Як бачимо, лише завдяки особистому клопотанню одного з найвпливовіших діячів республіканського уряду дружина полковника одержала довідку, що її чоловік помер. Про розстріл його за скоєння одного з найтяжчих злочинів — зраду — не повідомлялося в жодному документі, що фігурують у справі про видачу М. Болбочан посвідчення про смерть її чоловіка.

Приватний бік «справи П. Болбочана», його стосунки з дружиною та близькими людьми, їхню долю висвітлюють листи осавула І. Коржа, який після трагедії залишався при тяжко хворій Марії Болбочан. У його листах з Варшави до матері в Одесу, датованих листопадом 1919 р., які були перехоплені контррозвідкою особливого відділу генштабу військового управління при Головнокомандувачу збройних сил Півдня Росії, розкривається глибина людських страждань та втрата останньої довіри до української влади. «Він (П. Болбочан. — Авт.) страшенно кохав свою дружину, — писав І. Корж, — і я вважаю, що я не був розстріляний тільки завдяки його бажанню… що я буду так само служити його дружині, як служив йому». «…Я був для них не чужий просто ад’ютант, а брат або син, — зазначає він далі у листі, - і думаю, що можливо зробити для неї і в усякому разі її не залишати» 381.

І. Корж зауважує, що після розстрілу П. Болбочана сам він повністю втратив віру в майбутнє й переніс тяжку хворобу нервів. Його, як одну з найближчих до полковника осіб, продовжували переслідувати спецслужби уенерівського уряду, однак, незважаючи на це, він продовжував контактувати із запорожцями та деякими урядовими чинниками УНР 382. Характеризуючи Марію Болбочан, яку в листах до матері називає сестрою, І. Корж зазначає, що їй «близько 28 років, мила, славна жінка, її характер дуже порядний, кохала чоловіка», смерть якого, на його думку, вона не може пережити 383.

Знову повертаючись до однієї з центральних постатей у трагічних подіях, пов’язаних із П. Болбочаном, варто підкреслити, що тривалий час дослідники не мали жодних відомостей про подальшу долю М. Гавришка[24]. Сьогодні з рукопису С. Цапа «Тернистими шляхами во ім’я державності» відомо, зокрема, що М. Гавришко був учасником 1-го Зимового походу і після інтернування української армії в Польщі разом з іншими запорожцями перебував у таборі Вадовицях. Тут він редагував часопис «Аванс», який мав яскраво виражене антипольське спрямування й гостро критикував діяльність Головного отамана та його уряду 384. У таборі серед козаків і старшин досить популярними були друковані видання гетьманців і праці В. Липинського, які передавалися з Відня за сприяння вдови П. Болбочана.

29 червня 1921 р., розповідає С. Цап, після тайної панахиди «по убієнному воїнові Петрові» до табору прибув С. Петлюра разом із своїми прибічниками. Була проведена серія допитів та обшуків, реквізовано друковані матеріали Українського союзу хліборобів-державників 385. Через кілька днів М. Гавришка було тяжко побито та разом з іншими старшинами-запорожцями — найбільш вірними прихильниками П. Болбочана — відправлено до карного табору в Домб’є 386. 98 % старшин, що перебували у таборі Вадовицях підписали листа до С. Петлюри з вимогою звільнити заарештованих. Під тиском генерала М. Юнакова Головний отаман відкликав засланців. М. Гавришко написав ще декілька листів до уряду УНР та С. Петлюри, в яких, як зазначає С. Цап, «мотивував незаконне переслідування і тероризування старшин Запорізької дивізії» політичними причинами 387. Згодом він переїхав до табору інтернованих у Каліші.

Повністю втративши довіру до республіканського проводу та його лідерів, М. Гавришко, як і чимало інших українських патріотів-військовиків, на думку С. Цапа, «були загнані до більшовиків» самими соціалістами. М. Гавришко дійсно зголосився виступати на процесі С. Шварцбарта і був внесений до списку свідків, запрошених адвокатом убивці, мотивуючи це тим, що є «особистом ворогом» С. Петлюри. Проте на суді він не виступав, оскільки було припинено слухання свідків з обох боків 388. «Після процесу над вбивником Шварцбартом, — з’ясовує далі С. Цап, — більшовики відвезли Гавришка назад і він був розстріляний пізніше у зв’язку з т. зв. «Таманським путчем» проти більшовиків» 389. С. Цап, який, без сумніву, був особисто знайомий з колишнім державним інспектором, дає його загальну характеристику, однак жодних вказівок на його «службу» більшовикам не наводить. «Гавришко був високоосвіченою людиною, володів турецькою і англійською мовами, — зазначає колишній писар при штабі 1-ї Запорізької бригади, якою деякий час командував полковник П. Болбочан. — Був відвертий, коректний і зичливий. Смуглявий середнього росту, гарний» 390. Можна припустити, що М. Гавришко, як і багато інших українських патріотів, опинився в Україні, повіривши у щирість т. зв. українізації 1920-х років, і був змушений взяти участь у процесі в Парижі. Однак жодних кроків, на які розраховувала більшовицька влада, фактично ним не було зроблено.

Українські дослідники, які вивчали справу П. Болбочана й намагалися з’ясувати, чи С. Петлюра особисто вплинув на рішення суду над полковником, не однозначні у своїх твердженнях. Безперечно, Головний отаман не залишався стороннім спостерігачем у цій справі. Не слід забувати, що саме в цей час він розпочав активні дії по реформуванню Дієвої армії, намагаючись будь-що надати їй регулярного характеру та перетворити на боєздатну військову силу, якої так потребувала знекровлена у тяжких боях молода українська держава. На жаль, Головний отаман не побажав спертися належною мірою на висококваліфікованих професійних військових, таких, зокрема, як П. Болбочан. Вони, на думку С. Петлюри, були «реакційною» загрозою УНР. І в подальшому на еміграції Головний отаман не раз повертався до справи П. Болбочана, жодного разу не виявивши сумнів щодо її жорстокої розв’язки. У листі до генерал-хорунжого Армії УНР М. Удовиченка у 1922 р. він писав, що для нього «важним було схоронити ідею державності і повагу до ідеї уряду», незважаючи на те, що останній «несовершенний», «робить помилки», але кардинально змінювати характер його діяльності С. Петлюра вважав неможливим. Це могло призвести, на його думку, до «внутрішньої деморалізації». «В зв’язку з цим, я вважаю абсолютно недопустимим генеральські деякі чи отаманські інтенщі до переворотів, — зазначав Головний отаман у своєму листі. — Це зробило би армію цяцькою, сліпою зброєю в руках окремих осіб і розклало б її. Через це я задавив болбочановщину, оскілковщину, розоружив Божка, усунув Омельяновича-Павленка і, очевидно, і далі так буду поступати, хоч думаю, що почуття державної дисципліни досить вже засвоєно командним складом…» 391. Тут С. Петлюра несправедливо ототожнює «отаманські інтенції до переворотів» з намірами професійних військових створити боєздатну регулярну армію. Він невиправдано ставить в один ряд таких діячів, як П. Болбочан і Ю. Божко, а виховання в армії «почуття державної дисципліни» хоче досягнути такими методами, як «усунення» М. Омеляновича-Павленка і т. п., що більше нагадує боротьбу за політичний вплив у війську, аніж прагнення консолідувати всі державницькі сили.

Протягом десятиліть пам’ять про свого командира зберігали тисячі запорожців — козаки та старшини Запорізьких дивізій, полків, сотень, які після тяжких боїв з більшовиками опинились у таборах для інтернованих та на еміграції. Ними була заснована комбатантська організація — Товариство запорожців, назване іменем полковника П. Болбочана. Сотник С. Цап писав, що вона виникла у 1920 р. в Україні, згодом її діяльність була поновлена у вигнанні. Першим головою товариства став полковник І. Дубовий — колишній командир 1-ї Запорізької стрілецької бригади, його заступником — підполковник С. Зощенко, командир 1-ї Запорізької гарматної бригади. Центральна управа товариства знаходилась у Парижі, філії працювали у Франції, Німеччині, Чехо-Словаччині і навіть у Маньчжурії, у міжвоєнний час — в Америці та Канаді. У Польщі діяльність товариства була заборонена, проте його члени входили до чехо-словацької групи. Товариство мало свій друкований орган часопис «Запорожець» 392. Членами товариства були переважно представники Українського союзу хліборобів-державників та гетьманських Січей в Америці та Канаді, у міжвоєнний час воно поповнилося за рахунок прихильників та членів ОУН.

Серед української спільноти на Заході неодноразово піднімалося питання реабілітації П. Болбочана та громадського суду над винуватцями його страти.

13 квітня 1934 р. у Празі з ініціативи Товариства українських правників та Товариства запорожців на спеціальному засіданні було розглянуто всі існуючі на той час в еміграції документи та заслухано свідків, причетних до справи. Під час слухань головували українські правники: професор О. Гайманівський, який виголосив основну доповідь, та професор

С. Шелухін. С. Цап наводить прізвища інших учасників засідання: почесний голова Товариства запорожців М. Омелянович-Павленко, голова філії Товариства запорожців у Празі підполковник М. Россіневич, сотник М. Самойлович, представники УПСР професор JI. Шрамченко та професор Н. Григоріїв, представники УСДРП Б. Мартос і О. Безпалко, члени Директорії А. Макаренко і О. Андрієвський та ін.

О. Гайманівський фахово розібрав ситуацію, що склалась у зв’язку з призначенням державним інспектором М. Гавришком П. Болбочана на посаду командувача Запорізької групи. Він переконливо довів, що в діях інспектора не було складу злочину, оскільки він чинив у межах закону про Державний інспекторат 393. На цих зборах, за словами С. Цапа, фактично відбулася повна реабілітація П. Болбочана 394.

На засіданні було заслухано Б. Мартоса, який під час суду над П. Болбочаном очолював український уряд. Виступ прем’єра у переказі С. Цапа дозволяє глибше зрозуміти соціально-психологічний підтекст та мотиви ворожої налаштованості до П. Болбочана з боку соціалістичних провідників УНР. «Чи то в забавний спосіб, чи то в запалі марксистської доктрини, — пише С. Цап про виступ Б. Мартоса, — в своїх теревенях нарешті випалив з себе: „От питаєте мене чому розстріляли Болбочана? — Уявіть собі панка, виголений,

напудрений, надушений, в лакированих чоботях, в пагонах, зі стеком чи нагаєм в руці, та хіба ж це український старшина, та це ж справжній реакціонер! Уявіть собі, що було би з нами, якби запанувала його реакція — треба було розстріляти — ну і розстріляли…"»395.

Серед українських громад в еміграції тривалий час точилися суперечки навколо особи начальника контррозвідки Дієвої армії УНР, а згодом начальника охорони Головного отамана М. Чеботаріва, якого запорожці та інші українські громадяни вважали головним виконавцем страти П. Болбочана. Й дотепер роль М. Чеботаріва у цій справі залишається остаточно не з’ясованою. Він записав у своїх спогадах: «За час моєї роботи, як контррозвідника, відбулися авантюра отамана Оскілка 28.4.1919 р. і авантюра Болбочана 9.6.1919 року, в ліквідації яких я мусив особисто брати участь і які в мене забрали багато часу, як і всього контррозвідчого апарату і військової частини» 396.

Більшість сучасників стверджують, що саме начальник контррозвідки власноручно розстріляв засудженого на смерть, оскільки козаки особистої варти відмовилися виконати присуд. У зв’язку з цим вкрай дивними виглядають численні твердження М. Чеботаріва про його нібито непричетність до цієї справи й намагання показати повну з нею необізнаність. Немає жодних підстав запідозрити погану пам’ять у тогочасного начальника контррозвідувальної частини розвідувального відділу штабу Дієвої армії УНР. Навпаки, всі дотепер відомі документи (спогади М. Чеботаріва, його епістолярна спадщина) переконливо доводять, що він мав гарну пам’ять, оскільки точно відтворював у своїх спогадах події російської революції 1905 р., Першої світової війни, доби визвольних змагань 19171921 рр., наводив висловлювання своїх соратників та опонентів. Видається дивним те, що він «раптово забуває» про хід важливих подій, пов’язаних з П. Болбочаном. У листах до А. Мельника, який у 1919 р. очолював штаб Армії УНР, М. Чеботарів запитував, зокрема, в листі від 9 березня 1933 р., хто віддав наказ про арешт полковника і хто виконав його. «Дозволяю собі звернутися до Вас у справі, яка має двобічне значіння, персональне і громадське, має велику вагу і для мене особисто, і для національно-свідомого українського громадянства», — пише М. Чеботарів.

У зв’язку зі звинуваченнями у вбивстві полковника Ю. Отмарштейна та власноручному розстрілі полковника П. Болбочана, які висувалися проти нього членами Української військової організації, він намагається довести не лише свою непричетність до справи, але й продемонструвати повну непоінформованість у цих питаннях. М. Чеботарів просить