Розділ «Частина І»

Безпідставність цих закидів уже доведено. Однак іще раз наголосимо на суперечностях, яких припускається голова тодішнього республіканського уряду, намагаючись уникнути відповідальності за несправедливе покарання П. Болбочана.

Щодо «невиконання наказу» виїхати до Італії для формування частин з українських військовополонених, то заради справедливості слід констатувати: цього не бажала й сама Рада міністрів, очолювана Б. Мартосом, і навіть звернулася до С. Петлюри з проханням не надавати П. Болбочанові таких повноважень. Цілком очевидно, що відрядженням до Італії П. Болбочан фактично був амністований. І хоча командувачем запорожців був призначений В. Сальський, він міг бути замінений на цій посаді державним інспектором, який не мав обмежень у переміщеннях підпорядкованих йому командирів. Більш того, М. Гавришко про призначення П. Болбочана одразу повідомив Головного отамана, як того й вимагало «Положення про Державний інспекторат».

Крім того, пункти: 3) «незаконне захоплення влади в Запорізькій Групі та ще в умовах бойових дій» та 5) «спроба перевороту в умовах військового часу», на нашу думку, не були документально підтверджені, що зрештою й показало слідство державної комісії П. Христюка. Як свідчив під час додаткового слідства командувач Запорізької групи В. Сальський, він продовжував керувати діями частин групи, мав доступ до засобів зв’язку та спілкування з підлеглими йому частинами. Його заява фактично суперечить твердженню, що командування в групі було захоплене П. Болбочаном, оскільки всі функції керування як самою групою, так і її діями в бойовій обстановці залишалися в руках призначеного Головним отаманом командувача.

Неабиякий інтерес у контексті справи П. Болбочана становить доля державного інспектора Запорізької групи військ М. Гавришка. 20 вересня 1919 р. на запит державної слідчої комісії з апарату головного державного інспектора В. Кедровського була дана відповідь, що за його наказом М. Гавишко усунутий з «посади ще в червні місяці і відомостей, де зараз він знаходиться», державний інспекторат не має (Док. № 57). Після цієї відповіді слідча комісія фактично припинила пошуки опального інспектора.

Дещо несподівано — 28 травня 1920 р. — М. Гавришко звернувся до Ради міністрів УНР із рапортом. Цей документ проливає додаткове світло на звинувачення, висунуті урядом проти нього. «Мені було приписано замір на реставрування Гетьманщини та інше, не вважаючи на те, що ще з першого дня обібрання гетьмана Скоропадського, передбачаючи з цього наслідки, я не погодився» (Док. № 62). Розкриваючи мотиви, якими він керувався, призначаючи П. Болбочана командувачем групи, М. Гавришко пояснював, що «не міг спокійно дивитись на ті важкі події, які переживала наша Вітчизна при гнилім запіллю та відсутності належного бойового керування». За його словами, це «створювало атмосферу сприяючу остаточному руйнуванню української армії і держави». Саме з метою ліквідувати таке становище ним і був знову призначений командиром запорожців полковник П. Болбочан. М. Гавришко підкреслював, що, як військовий, він був далеким від того, «щоби позволити собі втручатись в політику щодо праці або програму уряду, а тому лише дбав про свою працю, яка-би чесно проводилась у межах його компетенції». Говорячи про тяжку ситуацію, яка склалась у Запорізькому корпусі після призначення командувачем отамана О. Волоха, М. Гавришко викриває руйнівну роль останнього. Навіть більше: він наводить переконливі докази, що той мав намір заарештувати членів Директорії та особисто С. Петлюру (Док. № 62).

Як можна зрозуміти з тексту рапорту М. Гавришка, він активно виступав проти втручання партійних лідерів у військове керівництво і намагався зберегти Запорізьку групу від впливів партійних провідників есерівського напрямку, які мали значний авторитет в апараті державної інспектури армії УНР. «Стало цілком зрозумілим, що інспектура такого напрямку донищить армію, — наголошує він, — і я примушений був прийняти на себе новий удар Волохівщини, щоб і надалі охоронити корпус від розвалу, а тому на прохання командного складу Запорожців, я згодився на інспектора військ, надаю право кожному начальникові дивізії підбирати собі інспектора, щоби праця провадилась в згоді; в полки та окремі частини інспекторів не призначаю, бо інспектура во всій своїй красі зразу зруйнувала-би міць армії, яка в той час ще була» (Док. № 62).

Нагадуючи членам уряду про ситуацію, що склалася після призначення ним П. Болбочана командувачем Запорізької групи, М. Гавришко зазначає, що «по російським законам (бо про це вказівок в української влади не було), коли начальник військової частини підпадав під слідство, то посада рахується за ним і по оправданню його він приступає до виконання обов’язків попередньої служби». Це положення, яке не було унормовано у військовому статуті Дієвої армії УНР, М. Гавришком трактується, на наш погляд цілком логічно, оскільки всі прогалини в українському військовому законодавстві автоматично заповнювалися законами Російської імперії. При цьому він звертає увагу, що політичний характер відозв уряду про зраду командного складу Армії УНР «лише віднімає повагу», а розклад запілля та невідповідне керування військами з центру «давало армії цілу низку неуспіхів, що ще більше підривало довір’я до бойового старшинства» (Док. № 62).

Поряд з такими поясненнями, М. Гавришко вказує й на особисту ворожість Наказного отамана О. Осецького до П. Болбочана за критику останнім його рішень. Засуджуючи дії уряду Б. Мартоса, який санкціонував розстріл полковника, та шельмування своїх політичних супротивників, колишній державний інспектор наголошує, що «диктатура соціалістичного кабінету знищила всяку волю вільного слова і на зразок совдеті засудила чимало громадян на бездіяльність». Гіркі слова та звинувачення, сказані М. Гавришком на адресу міністрів кабінету Б. Мартоса та Наказного отамана О. Осецького, доповнювались констатацією, що останній віддав наказ розстріляти П. Болбочана фактично без усякого повноправного і справедливого суду (Док. № 62).

Своїм рапортом, написаним 28 травня 1920 р. одразу після звістки про демісію уряду І. Мазепи (25 травня 1920 р.), М. Гавришко розраховував на амністію від нового уряду В. Прокоповича, в якому більшість була за поміркованими українськими партіями — УПСФ і УНРП — та позапартійними. Він навіть безпосередньо прибув з фронту до Вінниці, де в той час перебували державні установи УНР. «…Сим звертаюся до Високого Правительства УНР з проханням розглянути мою попередню діяльність, яка мала своїм завданням боротьбу з нечесним елементом армії», — наголошує колишній державний інспектор у своєму рапорті (Док. № 62). Можна припустити, що саме після подання цього рапорту уряду УНР М. Гавришко був призначений до складу верифікаційної комісії по перевірці військових рангів старшин, які були відновлені в українській армії урядом Директорії 349.

В історичних дослідженнях майже не знайшла свого відображення подальша доля полковника М. Гавришка. І. Мазепа першим у своїй праці «Україна в огні й бурі революції» подав неперевірений факт про те, що державний інспектор начебто був разом з П. Болбочаном заарештований і транспортований до Чорного Острова, але по дорозі втік і, за словами автора, з’явився знову під час процесу над убивцею С. Петлюри як свідок з боку С. Шварцбарта в товаристві більшовицьких агентів 350. А полковник В. Сальський заявив на допиті військовому слідчому Ложкіну, що М. Гавришко, «забравши казенний екіпаж та коні», нібито втік ще до арешту (Док. № 54).

Проте ці факти не відповідають дійсності. Державний інспектор «втік» не до більшовиків, а до рідної частини -1-ї Запорізької стрілецької бригади. 23–24 серпня 1920 р., як пише сотник С. Цап, під час ліквідації більшовицького прориву на лінії Городенка-Бучач-Олеша-Ковалівка відбулася зустріч М. Гавришка з С. Петлюрою, який інспектував цей відтинок фронту. Автор зазначає, що Головний отаман дуже здивувався, побачивши полковника і дізнавшись, що той тимчасово виконував обов’язки командира 1-ї Запорізької стрілецької бригади і весь час, поки його розшукували військові слідчі, брав активну участь у боях з більшовицькими частинами 351.

Отже, в ході другого слідства також не були виявлені нові учасники підготовки «акції» й не було доведено провину всіх осіб, які згадувалися у матеріалах першого (С. Шемета, О. Андрієвського, М. Білінського, М. Чудінова, Д. Симонова та ін.), і вони залишились на свободі. Принагідно зазначимо, що С. Шемет входив у 1920–1921 рр. до Всеукраїнської ради Республіки — представницького органу УНР. На його засіданні у травні 1921 р. в Тарнові представниками УПСС було порушено питання про політичну реабілітацію та виправдання В. Оскілка та П. Болбочана. Один із лідерів УСДРП, близький до С. Петлюри П. Феденко, під час обговорення закону про амністію зауважив стосовно цих двох військових, що це не політичні злочини, а «переступи проти військової дисципліни» 352. І якщо таке формулювання ще можна було б застосувати до дій В. Оскілка, то навряд чи це можливо щодо П. Болбочана, бо видається малоймовірною аналогія між цими двома подіями.

Це змушені були визнати навіть представники тих соціалістичних партій, які в 1919 р. стояли на чолі УНР. Одним з наслідків боротьби українських соціалістів проти поміркованих державницьких сил можна вважати страту полковника П. Болбочана, який став жертвою політичних інтриг і наклепницької кампанії. Після невдалої спроби державного перевороту під проводом отамана В. Оскілка уряд УНР, вбачаючи в особі П. Болбочана (який мав реальний авторитет у військових колах) потенційного претендента на «диктатора», вирішив «запобігти» можливій «спробі» нового перевороту. Розстріл П. Болбочана значною мірою послабив довіру українських військових старшин до Директорії та спричинився до подальшого загострення стосунків між правими та лівими силами в українському національно-визвольному русі.

З дистанції часу один з лідерів українських самостійників О. Макаренко писав у своєму листі до М. Шаповала 15 червня 1922 р.: «Весь час української революції український державний корабель брів «без руля і без вітрил» по морю хаоса з сильним креном вліво і з щочасною небезпекою перекинутись». Підсумовуючи наслідки домінування лівих сил, він зазначав, що по можливості «старався гнути його (державний корабель. — Авт.) вправо, аби він став просто і для цілі підбирав відповідних людей». Наслідком дискусії в середовищі політичних лідерів, хто з них «є справжній соціаліст», за його словами, стало те, що «маючи здобутки революції, сидимо у розбитого корита і Україна вмирає з голоду» 353.

Відлуння справи П. Болбочана

«Страшну вістку про розстріл П. Болбочана запорожці отримали на фронті, - згадував С. Цап. — Вони не хотіли цьому повірити, тим більше, що…Болбочан втратив розум» 354. Вже 6 липня 1919 р., за його словами, В. Сальському була передана довжелезна заява, яку підписали старшини, підстаршини та козаки різних частин Запорізької групи з вимогою «про негайну ревізію процесу над страченим Болбочаном», «припинити терор груп і осіб, що не належать до лівих соцпартій», віддати під суд міністрів і «всіх осіб, що спричинилися до мордування й ганебного замучення Болбочана» 355.

В. Сальський, через якого вимога була передана урядові, наступного дня скликав командирів частин Запорізької групи і, за версією С. Цапа, визнав рацію їхньої заяви, «одначе підкреслював, що «вояки, не дивлячись на всі жертви й утиски мають виконувати наказ своїх зверхників»» і запевнив, що телеграфічно повідомив про все уряд 356. Після цих подій, як стверджує С. Цап, за запорожцями, які тривалий час «мали у свіжій пам’яті розстріл полковника Болбочана та не могли того забути», невпинно стежило око М. Чеботаріва — начальника республіканської контррозвідки 357.

Проте не лише військові так гостро відгукнулися на трагедію. Вона опинилася в центрі уваги політичних діячів послідовного державницького напрямку.

Розстріл П. Болбочана засуджував В. Липинський. Саме факт страти полковника став причиною його добровільної відставки з посади посла УНР в Австрії. Перший лист В. Липинського (з проханням про відставку) на адресу міністра закордонних справ УНР В. Темницького датований 26 липня 1919 р., другий — міністру закордонних справ УНР А. Лівицькому — 16 жовтня 1919 р. У першому листі, написаному під безпосереднім враженням події, В. Липинський з властивою йому емоційністю констатує: факт розстрілу П. Болбочана свідчить, що уряд УНР «став виразно на шлях партійного терору». У листі від 16 жовтня 1919 р., написаному вже через деякии часовии проміжок, учении більш детально аналізує внутрішню політику Директорії та її уряду, а також події, які призвели до розстрілу П. Болбочана. Сам факт розправи над полковником він називає «тільки вище виднішим полум'ям того процесу самоспалення, в якому згорає наша хата» (Док. № 60).

В. Липинський заперечує, що розстріл П. Болбочана є «дрібний епізод» в історії УНР, вважаючи полковника «одним з найвидатніших представників тих українців, котрі хоч пристали до національної роботи допіру в часах революції, але пристали щиро з всею душею». На його думку, розстріл П. Болбочана за «намір перевороту, організованого самостійниками та хліборобами-демократами», «розкриває найстрашнішу язву… національного організму, яка починає ятритись все більше і більше на тлі знов таки класової політики і партійної нетерпимости Уряду — язву національного розкладу і рецидиву споконвічної нашої національної дезерції» (Док. № 60).