Розділ «Частина І»

Не залишився осторонь трагедії П. Болбочана й колишній державний інспектор Запорізької групи військ М. Гавришко.

15 червня 1919 р. він надіслав до голови уряду Б. Мартоса копію постанови старшин цього з’єднання. Нам невідомо, де й коли вона була складена, так само невідомо, де в цей час перебував колишній державний інспектор М. Гавришко. Проте цей документ свідчить, що він докладав певних зусиль, щоб не допустити виконання смертного вироку П. Болбочану. Запорожці писали до уряду, що вони як «дисципліноване військо проти уряду не йшло і не піде», що через «персональні справи пролиття крові не бажали». «Болбочана обвинувачують ніби-то у виступах проти уряду, — підкреслювали запорожці у своєму зверненні, - ні з його, ні з нашого боку цього не було… а тому зазначаємо, що життя отамана Болбочана рахуємо під персональною відповідальністю членів уряду УНР… Отамана Болбочана ніхто не має права одірвати від нас, бо він є наш старий працьовник, людина освічена і заплямованість його честі не доказана». Старшини просили вчинити над ними «самий гострий контроль», але залишити П. Болбочана у війську — «працю продовжувати він мусить і повинен» (Док. № 37).

Проте республіканський уряд дотримувався іншої думки. 22 червня 1919 р. член Директорії А. Макаренко повідомив Наказного отамана, що 20 червня до нього звернулися голова Ради народних міністрів Б. Мартос та міністр юстиції

А. Лівицький з інформацією про те, що «допит отамана Болбочана в справі виключного державного значіння нині вже закінчився», а також про те, що вони «прохають одміни даного мною в свій час на ст. Чорний Острів, за відсутністю п. Головного Отамана, наказа про затримання виконання вироку суда відносно отамана Болбочана», що й було зроблено на їхнє клопотання (Док. № 39). Посилаючись на прохання міністрів, А. Макаренко у своєму листі підтверджував, що справа П. Болбочана надалі відтепер перебуватиме у цілковитій залежності від рішення Головного й Наказного отаманів, тобто виключно від військової влади.

Виконання вироку

Останнє прохання П. Болбочана до Наказного отамана О. Осецького сповнене відчаю та глибоких переживань. Як уже було сказано, навіть упереджений до полковника Б. Мартос наголошує на тому, що на допитах полковник не показав нічого нового, невідомого раніше уряду. Можна припустити, що П. Болбочан навіть не уявляв, яку саме інформацію (а він її не мав) чекали від нього судді та уряд з метою компрометації правих. Тому він розраховував на особисту зустріч з Головним отаманом або членом Директорії А. Макаренком, який своїм розпорядженням відклав виконання судового вироку. «Прохаю Вас пане Отамане вислухайте мене, вислухайте всю правду, велику правду, — писав у своєму останньому проханні вже засуджений на страту полковник. — Я її можу повірити Вам, пану А. Г. Макаренку — члену Директорії і Головному отаманові. Вона буде мати велике значення». Однак замість себе О. Осецький уповноважив вислухати зізнання П. Болбочана голову уряду Б. Мартоса (Док. № 40).

Колишній голова ради міністрів, оповідаючи про прийняття остаточного рішення у справі П. Болбочана, фактично оминає увагою свою зустріч з полковником, що відбулася вже після 22 червня 1919 р., і зосереджується головним чином на роз’ясненні ситуації, хто ж мав затвердити вирок. На засіданні Ради міністрів 24 червня 1919 р.324, де, крім О. Осецького, був присутній начальник головної військово-судової управи С. Мошинський, члени уряду виявили свою стурбованість пролонгацією вирішення справи П. Болбочана. Вони насамперед цікавились, чи має Наказний отаман право відкласти винесення вироку. С. Мошинський, за словами Б. Мартоса, «пояснив, що, хто призначив суд, той і затверджує присуд: може його і не затвердити або, затвердивши, зняти затвердження; може також і відкласти виконання присуду з огляду на які-небудь нові дані, що виявилися б після затвердження, або з огляду на можливе помилування» 325. Таким чином, питання покарання або помилування П. Болбочана у відповідності до тогочасного військового законодавства знаходилося в компетенції Наказного отамана О. Осецького.

Подаючи перебіг цього засідання, Б. Мартос зазначає, що декілька членів кабінету, особливо есери та есдек М. Шадлун, дорікали йому в тому, що він втручається не у свою справу, оскільки вона має виключно військовий характер. А коли він поставив питання, «чи не находить Рада міністрів можливим звернутися до Головного отамана з пропозицією помилувати Болбочана», його підтримав тільки міністр юстиції А. Лівицький, який також зустрічався з підсудним. Всі інші, як зазначає Б. Мартос, його пропозицію «категорично відкинули» 326. Далі голова уряду пише: «Якщо не помиляюся, було прийнято резолюцію, в якій говорилося, що Рада Міністрів вважає справу Болбочана справою фронтовою і не находить можливим забирати в ній голос» 327. Він також наводить слова О. Осецького, який нібито заявив, що «цю постанову Ради Міністрів розуміє так, що справа Болбочана належить виключно до його компетенції, і відповідно до цього буде далі її провадити» 328. Проте, як свідчить протокол того урядового засідання від 24 червня 1919 р., було заслухано лише інформацію Б. Мартоса у справі П. Болбочана, яка була прийнята до відома. Жодних вказівок чи особливої думки когось із членів Раді міністрів у протоколі не зазначено 329. Отже, можна припустити, що Б. Мартос намагався скласти з себе відповідальність за розстріл П. Болбочана та перекласти її на військовий провід УНР. Таке припущення підтверджується згадкою голови уряду про те, що Головний отаман дорікав йому напередодні розстрілу П. Болбочана за безпідставну затримку виконання вироку. «Я пояснив йому (С. Петлюрі. — Авт.), як стоїть справа, — зазначав Б. Мартос у спогадах, — і заявив, що не роблю на Осецького жодного натиску, але також не знаходжу, щоб була якась шкода з того, що виконання присуду відкладається, і навіть знаходжу можливим, щоб Директорія оголосила акт помилування». Після цих слів, як згадує Б. Мартос, Головний отаман ще гостріше дорікав йому, наголошуючи, що відкладення виконання вироку «загрожує військовій дисципліні» і т. п.330

Вельми цікавим і показовим є той факт, що Наказний отаман О. Осецький, вочевидь, намагаючись також зняти з себе відповідальність за виконання вироку над П. Болбочаном, або з надією на помилування підсудного С. Петлюрою 26 червня 1919 р. надсилає до канцелярії Головного отамана листа, в якому прохає того остаточно визначитись із вирішенням долі П. Болбочана. «Прохаю повідомити, чи не буде яких-небудь розпоряджень від п. Головного Отамана по справі Петра Болбочана, маючи на увазі два прохання Болбочана на ім’я п. Головного Отамана — наслідки яких мені невідомі», — зазначалось у листі О. Осецького. Тут-таки наголошувалось, що «по одержанні відповіді, що таких розпоряджень не буде, ділу буде даний дальший хід» (Док. № 41).

У той же день начальник канцелярії С. Петлюри повідомив О. Осецького, що прохання П. Болбочана на ім’я Головного отамана одержані, але відповіді не буде (Док. № 42). Цей лист фактично підтверджував, що С. Петлюра для себе вже давно вирішив долю підсудного.

Наказний отаман не забарився і віддав розпорядження, якого від нього давно чекали і Головний отаман, і члени уряду — всі ті, хто не міг простити П. Болбочану справедливих звинувачень у проведенні ними деструктивних кроків у внутрішній і зовнішній політиці, партійній короткозорості та ін., висловлених ще в січні 1919 р. «Наказую негайно виконати вирок суду по ділу Петра Болбочана від 10 червня 1919 року, маючи на увазі, що два прохання Болбочана до п. Головного Отамана лишились без відповіді», — таку резолюцію наклав Наказний отаман О. Осецький на листі начальника канцелярії С. Петлюри (Док. № 42).

Трагічно наївними у зв’язку з цим виглядають сподівання П. Болбочана на помилування. Відповіддю на критику з боку професійного військового і послідовного державника, який не належав до соціалістичного табору, стало поквапливе виконання несправедливого вироку.

Як свідчить супроводжувальний лист голови надзвичайного військового суду у справі П. Болбочана, коменданта Ставки осавула А. Клима до акта, надісланого голові суду при штабі Дієвої армії УНР, куди була передана слідча справа, засудженого було розстріляно 28 червня 1919 р. о 22-й годині на станції Балин поблизу Кам’янця-Подільського (Док. № 43).

Існує чимало версій, як провів свої останні дні в ув’язненні та як був страчений полковник П. Болбочан. Деякі з них наводить у своїй книзі Я. Штендера.

Посилаючись на спогади М. Письменного — особистого ад’ютанта засудженого, — опубліковані в часописі «Ранок» у 1954 р., він зазначає, що до складу штабової сотні, яка несла варту біля арештантського вагона П. Болбочана, входило чимало козаків 2-го Запорізького полку, які «знали і просто обожнювали» полковника. Запорожці мали від варти докладну інформацію про хід справи і навіть побачилися з арештованим. Як згадує М. Письменний, можливо, з метою психологічного тиску «в часі перебування Болбочана в Балині, крім усіх інших тортур, його два рази водили на розстріл», «викопували яму й екзекуційна чота стріляла в нього сліпими патронами (набоями без куль)» 331.

Я. Штендера вважає, що вирок смерті П. Болбочану відкладався через присутність у районі знаходження заарештованого запорожців. І лише після того, «коли запорожці пішли з боями на Київ і не було вже кого боятися, Рада Міністрів більшістю голосів постановила виконати присуд» 332.

Сотник С. Цап згадує, що запорожці не втрачали надію на амністію П. Болбочана Головним отаманом. Під час таємних зустрічей з підсудним старшини пропонували полковнику «силою зброї звільнити його від смерті». «На нещастя, — пише автор спогадів, — відповідь була завжди таж сама, що він (П. Болбочан. — Авт.) її твердив ще в Кременчузі під час першого свого арешту… й 9.6.1919 р. в Проскурові: «…Не бажаю і не дозволю, щоб через мене розвалився фронт, пролилася даремно кров і прийшов кінець Україні» 333. С. Цап також називає прізвища старшин, які активно намагалися врятувати П. Болбочана від страти. Особисті ад’ютанти полковника сотники М. Письменний та І. Корж, а також Мяловський, Піонтковський, Авраменко та П. Дяченко (командир чорношличників) мали намір зв’язатися з Січовими Стрільцями і спільно з ними захопити потяги, в яких розміщувався уряд та утримувати їх доти, доки не буде звільнений П. Болбочан. Але полковник категорично заборонив їм проведення цієї акції 334.

Ще одну спробу визволити П. Болбочана запорожці намагалися здійснити, довідавшись про катування полковника. С. Цап пише, що П. Дяченко підготував ударну групу старшин, яка «мала зробити напад на станцію Балин». До неї, крім чорношличників, належали сотні полків ім. С. Наливайка та І. Мазепи. Проте без згоди самого П. Болбочана вони все ж таки не наважились на цей крок. За версією С. Цапа, під час таємної зустрічі напередодні розстрілу полковник Зельницький (командир полку ім. С. Наливайка), сотники М. Письменний та Лучина побачили, наскільки сильно психічно та фізично був зламаний засуджений. «Стан, в якому вже перебував полковник Болбочан, — зазначає автор, — примусив припинити вже справу його визволення з «в'язниці на колесах», бо ж це не принесло б жодної користі… — полковник Болбочан вже був мертвий духовно і фізично, він був скалічений на душі й тілі» 335.

Старшина Запорізького корпусу Г. Рогозний у своїй статті «До тайни вбивства полковника Генштабу Ю. В. Отмарштайна» наводить рядки з листа В. Матвійціва, які проливають додаткове світло на спроби врятування П. Болбочана перед розстрілом. Автор листа, зокрема, зазначав, що арештованого охороняла польова варта штабу Дієвої армії під командуванням сотника Городиського з Тернополя. «Ми обидва, — згадував В. Матвійців, — старалися підготовити втечу Болбочана, в ту справу був втаємничений сотник Клим». Проте начальник контррозвідки М. Чеботарів, передбачивши таку можливість, напредодні розстрілу П. Болбочана замінив вартових своїми людьми 336.

Січові Стрільці з свого боку також намагалися не допустити виконання вироку над П. Болбочаном. Є. Коновалець клопотався перед прем’єр-міністром про його скасування і проведення більш ретельного слідства в цій справі. «Я був і є тієї думки, — писав він пізніше у своїй праці «Причинки до історії української революції», — що навіть коли треба було присудити отамана Болбочана на розстріл, то після суду треба було помилувати його, взявши до уваги раніші його заслуги для УНР» 337.