Розділ «ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР»

Зруйнувавши залізницю, телеграф і телефон, полк рушив на м. Самгородок, куди прибув уранці. Відпочивали весь день. Один із патрулів зловив дснікінського офіцера, в нього знайшли накази до Галицького командування, щоб Галичани чинили нам опір.

За цей час українська армія осягнула район сіл Юзефівка, Нова Гребля, Лисіївка, Самгородок. Пройшли смугою розташування Галицької армії, яка не тільки не робила нам перешкод, а, навпаки, багато в дечому допомагала.

13 грудня полк рушив у напрямку Таращі. По дорозі наші патрулі вимонлювали денікінську "государственну стражу" та ліквідовували її. Дійшовши до с. Юрківки, що за 6 км від Ставища Таращанського повіту, полк став на відпочинок, бо коні й козаки вибились із сил. Більше місяця, майже без відпочинку, місимо болото, а пронизливий дощ як через сито лив на по-літньому одягнутих козаків.

[Сотник Борис Монкевич писав: "Селяни незадоволені владою добровольців. "Та як його витримати, — оповідає селянин, — лазить по скринях, бере, що хоче: коні, воли, корови, хліб, — та ще нічого не платить"].

На Київщині почалося повстання. Повстанці били, роззброювали та ин ганяли зі своїх повітів здеморалізованих Москалів, а тут ще ми почали господарювати в їхньому запіллі як у себе вдома. В таких умовах Добрармін почала свій відступ.

17 грудня одержали ми відомості від наших патрулів та селян, що від Ставища вже другий день тягнуться військові відділи і табори денікінців.

Наказавши виділити із сотень по 15 козаків на кращих конях та взяти 4 легких кулемети, я попровадив їх на Ставище.

У містечку був ярмарок.

Ворог не сподівався наскоку і зустрів кінноту тільки кулеметним вогнем, але за пару хвилин ми вже вдерлися в кінному шику до містечка.

Першими пострілами з кулемета був убитий один з найкращих наших козаків, бунчужний Іван Дубина, Лохвицького повіту на Полтавщині. Розлючені козаки перерубали кулеметників, дісталось і добровольцям, які підскочили під шаблю. Здобуто 3 важкі кулемети, ЗО возів з різним майном, до 40 офіцерів, частина з них із жінками, та зо два десятки солдатів. Полонених наказав я відвести до штабу полку в Юрківці.

Невдовзі на майдан, де господарювали наші козаки, в'їхало авто з денікінським генералом [Миколою Бредовим], яке, не затримуючись, рушило повним ходом до виходу. Пустив і я свого коня з півдесятком козаків услід. Вже до авта лишилось яких 50 метрів, ще трохи — і, певно, весь магазинок пістоля піде в переляканих пасажирів. Не судилось — увірвалась підкова — і я зі своєю улюбленою кобилою посунувся по воді.

Весь мокрий, почав підносити "шаблюку". Переконавшись, що не куля, а тільки підкова виною всього, а моя улюблениця ціла і здорова, почав перевіряти й себе.

Над'їхали й козаки, які на своїх конях далеко відстали від моєї англодончанки, яка на ста метрах переганяла зайця. Козаки ствердили, що не все в порядку, бо я розвалив собі голову, а кров змішалась із болотом. На скору руку перев'язали якоюсь шматою — бинтів в Українській армії не було…

Уже темніло, як ми вернулися до Ставища. Полювання скінчилося, треба було поспішати до Юрківки. Пересівши на другого коня, з парою козаків погалопував я до штабу полку, щоб нагрітись та найскоріше висушити мокре вбрання.

Біля свого штабу побачив зо дві сотні козаків, котрі добрались до хати, в якій були полонені денікінці. Хорунжий Гаєвський з десятком козаків, що припровадили полонених, з рушницями, готовими до стрільби, боронили вхід. Пустив у рух нагайку, яка швидко привела хлопців до тями, — доступ до хати був вільний. Легше відітхнули конвоїри, бо не доведеться стріляти в побратимів. Виявляється, козачата хотіли помститися за смерть бунчужного Дубини, зробивши самосуд над полоненими. Наступного дня денікінців разом з їхніми жінками я відіслав до штабу армії.

За час постою в Юрківці полк ще кілька разів робив наскоки на Ставище, а також роз'їздами турбував частини добровольців, що проходили. Так ми простояли вісім днів. Козаки і коні відпочили, незважаючи на щоденні наскоки та розвідчу службу. Козаки на рахунок Москалів трохи одягнулись. У той час майже ціле Правобережжя залишилося без влади. Добровольчі відділи спішно відходили на південь. На Таращанщині, Звенигородщині, Уманщині й далі у глиб України — повстанські організації. Відступ білих Москалів набував катастрофічного характеру.

26 грудня полк вирушив через Скибин — Охматів — Буки. Біля села Паланочки перейшов залізницю, що йде із Цвіткового на Христинівку, і затримався на денний спочинок у Вишнополі. Морози та гострий вітер пронизували легкий одяг козаків. Переходи відбували на піхоту (пішки. -Ред.), ведучи коней у руках.

Борис Монкевич додавав: "Як нема чобіт, то танцями поборемо мороза", — каже молодий козак, пританцьовуючи драними чобітьми. А таких була більшість, особливо в батареї, пластунах та кулеметній сотні"]. До 31 грудня 1919 р. Українська армія пересунулась у район Умані. 2 січня 1920 р. ми затрималися в с. Небелівка. Надворі — відлига і болото. Зі штабу армії я отримав наказ, щоб з найближчих цукроварень взяти 500 пудів цукру та виміняти на гроші. Частину цукру, до 100 пудів, продано в м. Торговиці, а решта лишилась при полку. З того часу полк годував коней і людей за цукор. Селяни охоче брали цукор, але полк вже не мав свободи рухів, бо табір збільшився на 50 возів. Кінні сотні з дієвих перетворились у конвой свого табору.

На світанку 6 січня полк вийшов з гостинної Небелівки. Під вечір підійшли ми до Голованівська. День перед нами тут гостювала денікінська кіннота, яка пограбувала місцевих та вчинила погром Жидів.

Зустріч Різдва