Розділ «Зауваги упорядника»

В основу цієї книги лягли спогади Петра Дяченка "Чорні запорожці", опубліковані 1959 року у філадельфійській газеті "Америка" (в номерах за 17,18, 21, 22, 24, 25, 29 і 31 липня, 4, 5, 7,11,14,18, 21, 22, 25, 26, 28 серпня, 1, 2,4, 9,18,24,25,26,29 вересня, 2 жовтня) з доповненнями зі збірника "У 50-річчя Зимового походу Армії УНР" (Нью-Йорк, 1973), де спомини Петра Дяченка про дії Чорних під час Першого зимового походу Армії УНР висвітлено ширше. Збагачена книга й уривками із книги сотника Бориса Монкевича "Чорні запорожці. Зимовий похід й остання компанія Чорних запорожців" (Львів: Добра книжка, 1929).

Завдяки Олені Дяченко, дружині героя, яка опублікувала в журналі "Вісті комбатанта" (ч. З, 1967) звіт про спадщину Петра Дяченка, знаємо повний список його спогадів про Чорних запорожців. Ось вони: "Кінний полк Чорних Запорожців" (рукопис — 74 сторінок машинопису; рукопис -97 сторінок машинопису), "Нотатки до Історії Полку Чорних Запорожців" (4 аркуші — 8 сторінок, писаних рукою), "Кінна сотня" (шкільний малий зошит, написаний рукою), "Кінна сотня, Кінний дивізіон імени полковника Петра Болбочана" (зошит із ч. 2), "Кінний полк" (зошит із ч. 3), "Дяченко Петро, полковник Української Армії" (10 аркушів і дві сторінки, написані рукою), "Зимовий похід" (реферат, виголошений на роковини Зимового походу Армії УНР).

Отже, публікуємо не всі спогади Петра Дяченка про полк Чорних запорожців, інші шукаємо. Можливо вони зберігаються в Америці в родині його сина, Петра Петровича Дяченка, американського військового, учасника війни у В'єтнамі, або в одному з національних музеїв-архівів української еміграції у США. Якщо хто знає, підкажіть, де зберігаються ці скарби. І чи збережено їх?

Написав Петро Дяченко і спомини про свою участь у Другій світовій війні: "Організація протипанцерної бригади" (зі схемами), "Протипанцерна бригада "Вільна Україна" (4 аркуші — 8 сторінок, писаних рукою), "Формування та перший бій Української Протипанцерної бригади" (три аркуші, написані чорнилом, і три аркуші, написані олівцем).

Петро Дяченко залишив по собі течку і з особистими документами, течку з фотографіями, вирізки польських комуністичних газет про Петра Дяченка та листування (листи від генералів Павла Шандрука, Петра Самутина, Михайла Садовського, Дмитра Жупінаса, полковників Миколи Рибачука, Ларіона Липовецького, Н. Шкільного, П. Калиновського, Макара Каплистого, брата (Віктора Дяченка), сотників Зенона Стефанова і Дмитра Ґонти, підстарший та козаків полку Чорних запорожців Петра Первухина, Сергія Гниди, Валентина Сім'янціва та інші).

Оскільки пошук духовної спадщини Петра Дяченка може розтягтися на роки, вирішив опублікувати те, що маю. А якщо подальші пошуки увінчаються успіхом, видамо повніше видання.

Отже, в путь слідами Чорних запорожців!

У споминах Петра Дяченка, Валентина Сім'янціва, Никифора Авраменка та Лавра Кемпе я виправив русизми, наприклад добича на здобич, охотно — охоче, вмішатися — втрутитися, полусмерті — півсмерті, ящі — скрині, прийшлось — довелось, мінути — хвилини, ранений — поранений, вспіти — іитигнути тощо. Те ж саме зробив і з полонізмами та галицизмами, зокрема алярм — тривога, патруля — патруль, батерія — батарея, стація — станція, жадного — жодного, страта — втрата, зголосити — доповісти, саля — зала, касувати — скасовувати, через заскочення — зненацька, зарядив відправу — скликав нараду тощо.

Виправив кіннотчика на кіннотника, кулеметчика на кулеметника, Гарматчика на гармаша, поручика на поручника, а також назви населених пунктів: Стенцівка — Стецівка, Легітне — Легедзине, Лосіївка-Лисіївка, Козавтир — Казавчин, Капітанівка — Капітанка, Ходяки — Худяки, Воргуни — Вергуни, Грушки — Грушківка, Степкувате — Станкувате, Деренківці — Деренковець, Дробівка — Драбівка, Загородник — Загородище, Розношинці — Розношенське, Хощевата — Хащувате, Таужня — Таужне, Вербка — Вербове, Китроси — Кетроси, Ново-Українка — Новоукраїнка, Требухівка — Трибухівці, Кіньчик — Кіньчаки тощо. Уточнювали ми часом і віддаль між селами.

Пряму мову вирішив передати у формі діалогу, тобто репліки починав з нового рядка, знявши лапки. Петро Дяченко, як правило, не називає імен героїв книги, тож у квадратних дужках я, де знав, поставив імена.

ВІЙСЬКОВІ частини (сотня, курінь, полк, бригада, дивізія, армія) скрізь подаю з малої літери, як того вимагає сучасний правопис.

Приведено до норм українського правопису і власні назви частин, наприклад Запорозький корпус, а не Запорізький чи Запорожський.

Часом міняв структуру речення, наприклад "сотня, якої командир доповів" на "сотня, командир якої доповів". Подекуди доводилося йти на радикальніші кроки, наприклад в оригіналі було: "Того ж таки дня наказав командирам сотень, аби на добрих конях і не знаючих міру в п'янстві прислали до штабу полку 50 козаків". Тепер ця невдало сформульована думка звучить так: "Того ж таки дня наказав командирам сотень прислати до штабу полку на добрих конях 50 козаків, які знали міру в питті".

Виправлено й низку інших неоковирностей, наприклад "зроблення порядку" — "наведення порядку" тощо. Де було доречно, скорочував слова "був, було, були", якими автор зловживав. У реченнях чи абзацах, де Петро Дяченко раз по разу використовував слово "полк", часом змінював це поняття на "Чорні" чи "Чорні запорожці".

Розділ "Кінний полк Чорних запорожців" я розбив на декілька частин, давши їм назву, відтак втрачено первісну назву. Розділ "Бої болбочанівської кінноти в районі Лозової" теж розділив на кілька частин, оскільки автор розповідає не тільки про бої під Лозовою, а й про бої під Полтавою, Кобеляками, в Теплику, Голованівську, події у Румунії, Заліщиках, Києві та десятках інших міст.

Короткий авторський "Вступ" вилучено через його схематичність. Планував використати його для додатка "Коротка історія полку Чорних запорожців очима Петра Дяченка", але так не завершив роботу через суперечливість дат.

Документи в додатках та спомини Григорія Макаренка, Василя Чабанівського, Володимира Левицького та наступних авторів подаються без змін, хіба впорядковано пунктуацію.

Всі виправлення, на які я наважився, не змінюють суті, духу і настрою твору, натомість увиразнюють те, що хотів сказати автор спогадів.