Розділ «ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР»

На мій знак сурмач заграв "сполох", і з вагонів вискочили козаки з рушницями, готовими до стрільби, оточили лапотників. Із вагонів виглядали наші важкі кулемети, теж готові до бою. Бідний командир сотні цілковито розгубився і вже без крику просив, щоб не робили йому кривди, бо пропаде кар'єра. Над'їхав і сотник Божко із другим ешелоном, якому я щераз наказав, щоб їхав у повній готовності.

Галичани дивуються

Нарешті Заліщики. Велике було наше здивування, коли ми там дізналися, що весь Запорозький корпус здав зброю і був пограбований Румунами. Виходило, що тільки ми, Чорношличники, не здали зброї і майже нормально відбули подорож. Сміливі завжди мають щастя…

Вперше за довгі місяці наша господарська сотня фасувала все в упорядкованих магазинах. Заімпонувала нам своєю господаркою Галицька армія. Нічого на око, як у нас, а все як належиться, на вагу.

Простояли в Заліщиках три дні. За той час і ми заімпонували місцевому населенню, бо платили, не рахуючи грошей, все на око і залежно від настрою, аж місцевий комендант гарнізону Галицької армії мусів скликати нараду командирів частин і прохав вплинути на козаків і старшин, щоб не розкидалися грішми, бо в цей спосіб вони знецінюють їх і деморалізують населення.

Після трьох днів похідним порядком рушили ми через Радивилів — Почаїв — Вишнівець, наспівши в Ланівці 2 червня 1919 року.

Із Заліщиків полк вирушив у такому складі: командир полку — поручник Петро Дяченко, заступник командира полку — сотник Божко; командир 1-го куреня — поручник [Левко] Балицький, командир 1-ї сотні — хорунжий [Олександр] Богаєвський; командир 2-ї сотні — хорунжий Недригайло; командир 3-ї сотні — хорунжий [Іван] Зуб; командир 4-ї сотні — хорунжий [Гриць] Бурба; командир кулеметної сотні — хорунжий Щербина; командир господарської сотні — поручник [Михайло] Токар; ад'ютант — сотник Бугарін; ординансові старшини — сотник Гончарів і хорунжий [Василь] М'якота; молодші старшини в сотнях — хорунжий [Юрій] Артюшенко, хорунжий [Михайло] Бензик, хорунжий [Хведір] Гаєвський, хорунжий І Михайло] Ключко, хорунжий [Борис] Насонів, хорунжий [Петро] Назаревський, хорунжий Поворозняк, поручник Мі… (?), хорунжий Андрій Отрешко-Арський, хорунжий [Федір] Редька, хорунжий [Кость] Роменський; командир пластунської сотні — хорунжий [Гриць] Плужник і його заступник-хорунжий [Гнат] Стеценко.

Полк мав понад 250 шабель, 8 важких кулеметів з обслугою, з того 4 на ижах і 4 на тачанках. У пластунській сотні — 60 багнетів. Разом понад 500 люду. До Ланівців дійшли без зв'язку з ворогом і там дістали наказ забезпечити південне крило 7-ї Запорозької дивізії. На південь від Ланівців наші патрулі виявили ворожу піхоту. Вимацавши її крила, виправив я сотника Божка із 2-м куренем, щоб в'язав ворога, а сам із 1-м куренем обійшов їх з півдня і атакував у кінному шику.

Нарешті маємо свою артилерію. Здобули 2 гармати, 2 важких кулемети, з півсотні полонених, від яких довідалися, що маємо перед собою наших старих знайомих, Таращанців, але вже не тих, що билися з нами на Чернігівщині. Лишилася назва, а склад — самі кацапчуки.

Після арешту полковника Болбочана нашому полку було заборонено носити його ім'я… Полк мав називатись Республіканським, але ми цю назву відкинули. Найчастіше нас називали Чорношличниками. Після Румунії, ніби в нагороду, що не здали зброї, дозволено нам зватись Кінним полком Чорних запорожців. Назва прийнялася, козаки з гордістю звали себе просто Чорними.

Трагедія полковника Болбочана

Прорвавши фронт на лінії Ланівці — Горинь, 7-ма [Запорозька] дивізія корпусу форсованими маршами осягнула лінію Миколаїв — Чорний Острів, а полк Чорних запорожців 4 червня вийшов до Проскурова. Як на долоні було видно місто з десятками ешелонів.

— Гармата вперед!

По хвилині наша гармата, про яку віддавна мріяли, заїхала на позицію. Заїзд був такий бравурний, що можна було бити "браво" (аплодувати. — Ред.). Коротка команда — перший постріл — і то вдалий, у гущу вагонів. Ще зо два десятки гранат пішло туди ж, і ми бачили паніку, яка здійнялася на вокзалі.

Настав момент для кінної атаки, але над'їхав старшина зі штабу 7-ї [Запорозької] дивізії з наказом, щоб полк відійшов до Миколаєва.

6 червня полк обійшов Проскурів з північного сходу і ввірвався до міста майже одночасно із власною піхотою, яка наступала з півночі. Большевики за цей час встигли евакуювати місто, здобичі не залишилось майже жодної, якщо порівняти з тим, що ми могли здобути два дні тому.

7 червня 7-ма [Запорозька] дивізія — в корпусному резерві, а разом з нею і Чорні запорожці.

8 червня в ранніх годинах викликали мене на нараду до штабу 7-ї Запорозької дивізії. На нараді були присутні всі командири полків. Політичний інспектор корпусу [Микола] Гавришко (політінспекторів уведено на взірець большевицьких комісарів) поінформував нас, що в уряді Головного отамана носяться з думкою ліквідувати Запорозький корпус і для тої "місії" [послано] полковника [Володимира] Сальського. Щоб запобігти цьому, нін (Гавришко. — Ред.) призначає командиром корпусу полковника Болбочана, а Чорний полк має арештувати полковника Сальського, штаб якого містився у Проскурові.

Повернувшись зі штабу дивізії, підняв я на сполох свою 1-пгу сотню та важкі кулемети і з ними почвалав до штабу корпусу. Там не чинили жодного опору. Виставив скрізь подвійних вартових, а при вході до штабу — два кулемети, чекаючи на обіцяну зміну нашою піхотою.

Перед вечором прибув полковник Болбочан, якого я запровадив до бувшого командира корпусу. Невдовзі полковник Болбочан вийшов зі штабу, наказавши забрати варту з коридорів і залишити її тільки на вулиці. В цей час прийшла сотня Наливайківського полку, яка нас замінила. Від старшин штабу я довідався, що полковник Сальський погодився залишитися в корпусі як заступник полковника Болбочана.