Розділ «ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР»

2 лютого — день спочинку. Козаки гуляють на весіллях. Дівчата й парубки увихаються по вулицях. Спів, танці. Вбрання на селянах — винятково староукраїнське.

3 лютого о 6-й годині полк рушив далі. Треба зробити великий перемарш, бо маю відомості від селян, що хорунжий Богаєвський із делегацією біло-Москалів наздогнав отамана [Юрка] Тютюнника. їхали цілий день, роблячи по селах короткі перепочинки. Пізно ввечері затрималися за 3 версти від залізниці Корсунь — Сміла. Коні й люди перемучені. Підкріпившись, рушили далі. Переїхали залізницю і о 2-й годині ночі прибули в село Черепин. Виставивши навколо варту, поснули сном праведників.

На другий день пішли далі. Пройшли села Деренковець та Драбівку. Селяни цих сіл озброєні. Мали досить рушниць, кулеметів, а на площі Драбівки стояли дві гармати. Між собою пов'язані телефоном. Усе це велось під прапором Самостійної України. Полк щиро вітали й запрошували до хат. Радісно було чути й бачити працю національно свідомих людей. Рушили далі і під вечір в с. Кумейки нарешті догнали своїх — 5-й кінний полк Київської дивізії. Похід продовжували далі. На ніч розташувались у с. Плевахи, за 7 км від Дніпра. Зробили понад 60 кілометрів одним маршем.

5 лютого — спочинок. Я вислав фуражирів на Полтавщину, в Золотоніський повіт. Настрій у всіх підвищений, козаки з цікавістю поглядають у бік Полтавщини, бо в полку більшість старшин і козаків Полтавці і два роки як з дому. Ввечері повернулися фуражири, які розповідали легенди про вареники та галушки, котрими їх частували на Полтавщині. Дводенний спочинок у Плевахах. Надворі страшний мороз, якому всі раді, бо він скує Дніпро.

7 лютого полк заночував у с. Лозівок. Другого дня перейшли в Байбузи, де і простояли два дні. В цей час вдалося пов'язатися зі штабом армії, з якого отримано наказ підпорядкуватися отаманові Тютюнникові до з'єднання з рештою війська. Полк Чорних запорожців і Мазепинський кінний полк зводяться у бригаду, яку я мав очолити.

Бій під Смілою

О 7-й годині вечора полки зібралися на майдані в с. Байбузи і вишикувалися в такому порядку: штаб отамана [Юрка] Тютюнника, 5-й Київський кінний полк, Чорний полк із батареєю і Мазепинський полк. Із великого шляху весь загін звернув на малопомітну доріжку чорного лісу (тобто мішаного, темного. — Ред.). 25 кілометрів зробили полки за ніч по неможливому шляху. Коні падали, тачанки перевертались, але ніщо не могло затримати нашого руху. На ранок, перейшовши чорний ліс, загін затримався на короткий спочинок у с. Дубіївка. Цей перехід надовго лишиться в пам'яті, бо гармату, кулемети та обоз — майже на всьому шляху — довелося виносити на руках, бо на кожному кроці були ями, повалені дерева, розвалені містки та річки з тонким льодом, який провалювався під кіньми та людьми.

Мороз лютий, а багато козаків погано одягнені. Найбільше шкода хворих козаків, що їхали за полком на возах.

Після короткого відпочинку в с. Дубіївка рушили далі. В Дубіївці мене викликав отаман Тютюнник, від якого отримав наказ: бригада має зайняти ст. Бобринську і Смілу, обійшовши їх з південного сходу. Перед бригадою маршує 5-й полк на Білозір'я — Сміла. Обхід почали з Білозір'я. По годинному марші ввійшли до містечка, де вже порядкували сотні 5-го полку, командир якого зазначив, що Смілу теж зайняли його кіннотники.

Не маючи підстави не вірити командирові 5-го полку і щоб не робити зайвих 12–15 км на обхід, як того жадав отаман Тютюнник, я вирішив іти найкоротшою дорогою. За версту до Сміли на чолі 2-ї сотні виїхав уперед. На краю міста стояли два типи з рушницями, які на моє запитання, якого вони полку (був певний, що це козаки 5-го полку), відповіли:

— Сапьорноґо батальйона.

Як видно, нас прийняли за своїх, бо на всі питання охоче відповідали. В заставі було 18 кацапчуків, яких 2-га сотня перерубала. Виявилося, що місто захопив сильний відділ червоноармійців. Вертатись, аби виконувати наказ отамана Тютюнника, пізно. Треба було діяти. Я наказав Мазепинцям зайняти ст. Бобринську, а сам на чолі Чорних увірвався у Смілу. Червоні майже не боронились, бо вже під шаблями викрикували:

Что ви дєлаєтє, ми вєдь сваі, камуністи! У відповідь почули:

Якраз ви нам і потрібні! Далі вже свистіли шаблі…

Взявши містечко, Чорні допомогли мазепинцям опанувати станцію, на якій було 11 потягів з майном, майже винятково військовим. Від полонених довідалися, що це інтендантура фронту.

Здобич була настільки велика, що не вистачало возів її брати. Табір числом 80 возів, захоплений у місті, було миттєво відіслано до Білозір'я. Я наказав виганяти селянські підводи, аби вивезти гармати та рушничні набої. Почали прибувати підводи, які спішно вантажили та відправляли в Білозір'я. В цей момент повним ходом увійшов потяг і, не дійшовши пару сотень кроків до станції, затримався та відкрив вогонь із кулеметів.

На станції в той час було 15–20 козаків і один важкий кулемет. Козаки з-за будинків відкрили вогонь, а я з кулемета. За кілька хвилин ворог, збитий влучним вогнем, замовк. Прискакав козак із донесенням, що І — ша сотня хорунжого [Олександра] Богаєвського, яка стояла заставою від Бобринської цукроварні, під натиском ворожої піхоти відходить. Довелося залишити збитий потяг і думати про відступ, а тут наспіли відомості, що відступ від Сміли вже відрізано.

Манівцями, понад залізницею, під вогнем ворожої піхоти, тягнули ми за собою тяжкий кулемет, аби не покинути ворогові. Вийшли на шлях, що вів на Білозір'я. Негайно перейти в контратаку не було з ким, бо під руками знайшлося лише ЗО — 40 козаків, а решта зі здобутим майном — десь під Білозір'ям при наших таборах.

Вислав зв'язкових до табору, аби сотні на рисях прийшли на південний край Сміли та повторним ударом зайняли місто і станцію. Над'їхав отаман Тютюнник, який це заборонив. Минуло кілька днів, і я в наказі по загонові дістав догану за невиконання наказу. Таку ж догану отримав і командир полку, що впровадив мене у блуд. Цей наскок дав полкові гарматні й рушничні набої, багато одягу, близько 60 коней, гідних під верх (верхових коней. -Ред.), та багато різного майна. Всього у Смілі взято близько 250 полонених, серед яких із 20 комісарів, котрих розстріляно в Білозір'ї.

О 9-й вечора перейшли до Степанок, де стали на ніч. Частини Київської дивізії пішли далі, а полк залишився, аби доглядати за Смілою.