Розділ «ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР»

Найкраща наша піхота, Мазепинський полк із сотником Дубовим на чолі, в полоні. Вся вина — на нашому командуванні, яке дало наказ "не стріляти, бо ведуться переговори". Стало зрозуміло, чому нас змінили Мазепинцями, — бо догадувалися, що наказу "не стріляти" ми не виконаємо… Від полонених дізналися, що в роззброєнні Мазепинців брав участь один курінь ворожої піхоти, який перейшов Дніпро на відтинку 3-го корпусу [Галицької армії].

Денікінці, опанувавши Стратегічний та Ланцюговий мости і забезпечивши їх, почали дуже обережно просуватись до міста. На майдані біля бувшої Думи відбувався наш парад, під час якого місцеві Москалі вивісили на Думі біля нашого прапора трикольоровий, московський, що його за наказом сотника Божка було скинуто. Зловивши московський прапор у повітрі, Божко кинув його під ноги командира Запорозького корпусу полковника [Володимира] Сальського, який наїхав на прапор своїм конем.

Майдан, на якому відбувався парад, був заповнений місцевою людністю, переважно жінками, які оваціями зустріли наші відділи, закидаючи їх квітами. Були, очевидно, серед них і такі, що зубами скреготіли, дивлячись на наше військо. Раптом — постріли. З бічних вулиць почали виходити московські відділи. Цивільна людність у паніці кинулась тікати… Ще перед хвилиною в ідеальному порядку маршували наші колони, які в одну мить і собі впали в паніку… Ні один із дефілюючих відділів не чинив спротиву.

З таким величезним зусиллям і такою дорогою ціною жертв здобули столицю, а віддали її без пострілу! Ще того ж таки дня прийшов наказ: "Відійти на лінію Васильків — Сквира, яка є демаркаційною. Роззброєння — це непорозуміння. Ведуться переговори…"

Нам, на низах, було цілковито незрозуміло, чому ми маємо відходити, а не Денікінці, чому без бою віддали Київ, чому нам невільно стріляти в Москалів, а також чому нас, Чорних, запроторили в далекий резерв?

На все це в той час я не міг дати відповіді. Не мав відповіді й у пізніших часах. Чому ми, маючи проти себе 42-й Донський полк і Сімферопольський піший полк (звичайна заслона), опинилися в "любарському трикутнику"; чому, маючи все Правобережжя, ми опинилися взимку без теплого одягу, без чобіт; чому наші старшини і козаки тисячами мерли від тифу; чому, нарешті, Галицька армія перейшла до білих Москалів і хто її до цього змусив? У ті часи ми були вдесятеро сильніші від денікінських крилозаслонних підділів (що охороняли крила частини. -Ред.), а чомусь весь час майже без бою відходили. Якщо б ми вміли шанувати нашу власну кров, на всі ці питання мусів би перед судом дати відповідь наш тодішній уряд з Головним і ітаманом Петлюрою на чолі.

Молоді ветерани з ясними очима

Наприкінці листопада і на початку грудня 1919 року Армія УНР опинилася в районі Чорториї — Любара, маючи з півдня Денікінців, із заходу Поляків, а з півночі та сходу большевиків. З усього було видно, що піхота вже більше битись не може. Перехід Галицької армії до Денікіна, а також колосальні розкрадання в інтендантстві Армії УНР, і до того безкарні, - під боком уряду і політичних "інспекторів"; історія з любимцем Симона Петлюри отаманом Волохом, який захопив державну скарбницю і перейшов з нею і зі своїми Гайдамаками до большевиків, — все це доконало нашу багатостраждальну армію, зокрема піхоту.

Холодна пронизлива осінь. Болота, дощі та сніги, а наша піхота гола, боса й голодна. Тиф щодня витягав із рядів Армії сотки своїх жертв. Становище було настільки трагічне, що навіть у полку Чорних не тільки молоді козаки, а і тверді Болбочанівські ветерани, які звикли до всього, поспускали голови. Командувач армією не давав жодних доручень, "інспектори" позникали. Штаб Запорозького корпусу попав у полон до Поляків.

Нарешті генерал [Михайло] Омелянович-Павленко став на чолі недобитків, покликав командирів усіх частин на нараду, на якій було вирішено йти в запілля денікінців. На чолі цього походу став генерал Омелянович-Павленко, заступником його був отаман Юрко Тютюнник. Навколо них згрупувалось усе здорове духом і тілом. Решта пішла на інтернування в Польщі. Таке сталося за рік після повалення Гетьманщини і декларацій та обіцянок Директорії про незалежну і самостійну Україну…

6 грудня 1919 р., повернувшись із наради, я наказав збірку полку. На великому майдані коло церкви в Новій Чорториї вишикувався кінний полк Чорних запорожців, мов на огляд. Непорушно стояли кінні сотні, наїжачивши списи. Темніли пластуни у струнких рядах, а за ними важкі кулемети, безвусі обличчя, все ясні, мов дитячі, очі. Але яку втому видно в них… Здавалося, що в кожного на лиці записана вся трагедія його Батьківщини. Але не видно було апатії. Все це молоді ветерани, що вже третій рік б'ються.

Об'їхавши сотні, став перед фронтом полку. Настала мертва тиша, і тільки вудила коней побрязкували та повівали чорні шлики на шапках козаків.

— Козаки, тимчасово переміг нас ворог. Для нас лишилася одна дорога — йти в запілля ворога. Хто не бажає йти в партизанщину, хай залишиться тут, хай вище наперед!

Запанувала тиша. Ряди стояли мов кам'яні, жоден козак не поворушився з місця. Коли зразу громоподібне "слава!" затрусило повітрям. Втомлені й почорнілі обличчя козаків засвітились радістю, в очах запалав огонь завзяття. Козаки мов відродились.

Полк у складі 212 шабель, 11 важких кулеметів "Максим", 9 легких "Люїс" і при одній гарматі, а всього 417 козаків і старшин, вирушив на нову боротьбу з ворогом України.

Зимовий похід

День 7 грудня 1919 року. Сніг, що був упав, зовсім розтанув. Густе, непролазне болото.

Полк поволі просувався вперед у напрямі Голендрів.

Денікінці в той час вели жорстокі бої з комуністами під Бердичевом та Києвом: час для прориву ворожого фронту був добрий. Усе, що носило:»брою, було відтягнуте до Бердичева. Залишилась одна Галицька армія, з якою полк вперше зустрівся поміж залізничними шляхами Козятин — Калинівка і вузькоторовим Бердичів — Калинівка. Від Галичан запозичив полк коней і фураж, з тим що їх віддамо, як покинуть Денікіна.

В 11-й годині ночі 11 грудня полк підійшов до ст. Голендри. Вислана вперед 4-та сотня взяла станцію майже без пострілів. Частину денікінців нзято в полон, а решту, що пробували тікати, порубано.