Розділ «І що далі? І що далі?!»

Обидва тодішні команданти ген. Павленко і ген. Греків приписують собі неслушно ініціятиву в наступі. На ділі було так: перед своїм уступленням з дотеперішнього становища ген. Павленко видав наказ на лінії Серету прикласти супроти ворога тактику оборонно-зачіпну, зн. робити від часу до часу малі випади для спинення сили польського наступу.

Годі припускати, щоби в цьому приказі містилися якісь натяки на наступ. Мій здогад підтверджує факт, що одночасно наказано в тилах поспішно копати рови для дальшої оборони. Праці коло окопів і справді розпочалися (хоч ними вже ніколи ми не покористувалися). Льогіка фактів переконує, що ген. Павленко мав наміри дефензивні, а не офензивні.

Того ж дня, коли звільнено ген. Павленка від командування, а нач. вождом іменовано ген. Грекова, ніччю бригадам Бізанца і Вольфа, після короткого порозуміння з полк. Шаманеком і мною, пощастило малим наступом навести на ворога велику паніку.

Ворог, не приготований на атаку з нашого боку, зробив у страшенній паніці відворот аж до Чорткова, де зчинив посеред своїх нечуваний сполох. Психольогічне заломання ворога збільшила наша артилерія, яка гураганним вогнем почала обстріл Чорткова. Ситуацію, витворену ненадійно і зовсім майже неорганізовано, слід уважати за початок т. зв. чортківської офензиви. Не можна теж говорити тут про заслуги Грекова, бо перші його накази вже лиш регулювали розвиток дальших подій. Врешті, коли йде про строгу правду, накази Грекова були попереджені приказами Шаманека переслідувати ворога безнастанним вогнем.[1]

Хто дещо знається на організації військовости, на чергуванні приказів вищих та нижчих приказодавчих органів, для того справа буде ясна. Найпізніше прийшли накази Начальної Команди…

В тому часі наділили мене генеральським ступнем.

Одного дня мій особистий ад'ютант Паліїв стягнув з мене блюзу і за декілька хвилин вивів мене в генерали, нашиваючи відзнаки. Радіти, бути гордим з того приводу не було часу. Події котилися темпом американської фільми. Праця навалювалася таким вантажем на всіх старшин, що деякі під нею вгиналися з недоспаних ночей, праці над мапою або від роз'їздів конем і безупинного напруження невипочатих нервів.

Мої обов'язки стали теж на один ступінь важчі та більш відповідальні, як були досі.

Офензива, що її започаткував наступ на Чортків, була хіба безприкладна в історії новітніх боїв. Армія без набоїв перейшла в наступ і довгі тижні гнала перед собою чисельнішого та стократь краще озброєного ворога.

Треба було бачити на власні очі одчайдушність наших стрільців і старшин під Бучачем, Струсовом, Бережанами, щоб пізнати, який прекрасний боєвий елемент представляє собою українець, галичанин.

Чудес відваги й холоднокровности доконувала перш усього наша артилерія. Бувало, вона перед розстрільною піхоти йшла в бій та рішала його в нашу користь. Такою артилерією ледви чи могла почванитися котра-небудь армія.

Наступ йшов тими самими шляхами, що перше відворот. Знову розтягнувся фронт по Броди на півночі, а ціллю наступів був знов отой вимріяний Львів. Скупчення всіх сил до рішаючого удару на Львів було неможливе: противник постійно хотів нас окружити з півночі, на що ми, очевидно, відповідали ще більшим окружаючим протиманевром. Були це дуже важкі «перегони за крило», які виконував І, а почасті і наш II Корпус. Тим чином, ми таки дійсно опинилися крилом біля Бродів.

З Нач. Команди йшов заєдно один приказ: «вперед»… Але здається в Нач. Команді не було нікого, хто би думав категоріями «і що дальше?». А те «дальше» прийшло дуже скоро. Нашій армії недоставало набоїв, а поляки тим часом поспішно стягали на фронт резервові дивізії, які саме надпливали з Франції. А всі ті ворожі частини не стояли у спокійній обороні, лишень якраз у день нашого наступу самі почали свою протиофензиву. Значить, вив'язався т. зв. «recontre», її якому наші перемучені відділи не мали змоги вдержатися. Затривожений Шаманек усіма силами намагався випередити цю намірену польську протиофензиву. Й тому налягав на наступ. Не знав бідолаха, що у ньому стрінеться з потивником око в око.

Наш наступ ставав чимраз повільніший…

Аж врешті фронт задержався на Гнилій Липі, на лінії Рогатин — Янчин. Справу дальшого розвитку подій вирішив бій під Янчином. За невдачу, що нас тут стрінула та потягнула за собою наш відворот, роблю до деякої міри виновним Шаманека, що вперся звести цей бій. Я хоч і відраджував йому вдаватися у зайву битву та радив радше криловий наступ лівим берегом Гнилої Липи від полудня на північ, все ж, знаючи вартість Шаманека як старшини, маючи велике довір'я до його воєнного таланту, погодився на його неуступчиві переконування й прохання.

Добра зірка Шаманека примеркла цим разом. Стомлене, майже без ніякої муніції стрілецтво кинулося вправді мужньо до бою, але не під силу йому було вже подолати ворога, знаменито озброєного та з великими резервами у запіллі. Цей наступ був і так великим тріюмфом нашої зброї, коли зважити нерівність сил обидвох сторін. По польському боці впроваджено в бій дивізії, що прибули з Франції.

І знову відворот… Але який інакший від першого! Це вже відступала армія, яка мала за собою геройські побіди та була спрагнена нових побід.

Без паніки, крок за кроком відступала вона на схід, готова кожної хвилини перейти у протинаступ, як лиш трапиться перша нагода. Але чуда не діються…

Окружені відусіль ворогом, даремно ми надіялися на прибуття ззвідки-небудь набоїв. Танула й надія здобути Львів…