Розділ «С»

Зелінський В. Синьожупанники. — Берлін. — 1938; Омельченко Т.Мса спогади про Синіх//За Державність. — Варшава — 1937. -Ч. 7. — С. 57–67; Киркиченко Ю. До історії українського військового судівництва//За Державність. — Варшава. — 1936. — № 6. — С. 65–76.

СИЧ Петро

(?—1920?) — командир полку Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

З 09.02.1918 р. — старшина 2-го Запорізького куреня Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради. З 15.03.1918 р. — командир 2-ї сотні 2-го Запорізького полку Окремої Запорізької дивізії Армії УНР. Один із керівників протигетьманського повстання: у листопаді—грудні 1918 р. очолював т. зв. Повстанську селянську армію Лівобережжя у Лубнах. Активний діяч партії соціалістів-самостійників. З 29.04.1919 р. та станом на 16.08.1919 р. — командир Гуцульського полку Морської піхоти Дієвої армії УНР. У цьому полку також служив молодший брат Петра Сича — хорунжий Ілько Сич (колишній старшина 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії). З 06.12.1919 р. — командир збірної сотні морської піхоти у складі Збірного пішого полку Київської дивізії Дієвої армії УНР У січні 1920 р. захворів на тиф, разом з братом намагався дістатись на Полтавщину. За деякими свідченнями по дорозі були схоплені червоними та розстріляні.

Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. — Львів. — 1928. — С. 195–201; Петренко І. Дещо з історії «1-го Гуцульського полку морської піхоти»//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1934. -Ч. 2. — С. 3–5.

СІВУЛИЦЬКИЙ Володимир Іванович

(1888—?) — підполковник Армії УНР.

Народився у с. Брунівка Проскурівського повіту Подільської губернії. На військову службу вступив у 1909 р. Останнє звання у російській армії — капітан.

В українській армії з 1917 р. Станом на 01.02.1922 р. — командир 2-го куреня Окремої бригади кордонної охорони УНР. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр 923 — С 1–6.

СІГАРІВ Василь Опанасович

(02.08.1868 — після 1936) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Закінчив реальне училище, Московсь ке піхотне юнкерське училище (1889), служив у 150-му піхотному Таманському полку (Коб рин). Згодом закінчив 2 класи Миколаївської академії Генерального штабу за 1-м розрядом, але без зарахування до корпусу Генерального штабу. Служив молодшим офіцером, командиром роти та з 05.06.1909 р. командиром батальйону Київського піхотного юнкерського училища. З 26.05.1910 р. — полковник. Командував батальйоном Київського училища до 1917 р. У 1917 р. — командир 304-го піхотного Новгород-Сіверського полку, бригади, в. о. командира 187-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — полковник.

Сігарів Василь, фото 1916 року (з приватної колекції)

З 23.03.1918 р. — лектор Інструкторської школи старшин Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З 12.01.1919 р. — помічник начальника учбового відділу Головної шкільної управи Військового міністерства УНР. З 19.04.1919 р. приватно жив у Камянці-Подільському. З 31.05.1920 р. — т. в. о. коменданта Києва. З 19.06.1920 р. — помічник командира 7-ї запасної бригади Армії УНР. З 03.07.1920 р. — начальник відділу особового складу Генерального штабу УНР. З 12.04.1921 р. — начальник управи комплектування військ Генерального штабу УНР. З 11.05.1921 р. — т. в. о. начальника 3-го генерал-квартирмейстерства Генерального штабу УНР.

З 1922 р. жив на еміграції у Брест-Литовську. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ. - ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 168. — С. 6, 9-10; Спр. 169. — С. 100–113, 127–128, 132–133; Список полковников 1914. — СП6 — 1914. — С. 610.

СІКЕВИЧ Володимир Васильович

(23.08.1870-27.07.1952) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Народився у Києві, походив з родини статського радника. Закінчив 3-тю Київську гімназію. 15.10.1888 р. вступив однорічником 2-го розряду до 131-го піхотного Тираспольського полку. Закінчив Київське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом (1892), вийшов підпоручиком до 16-го піхотного Ладозького полку, у складі якого на чолі 16-ї роти вирушив на Першу світову війну. 16.08.—18.10.1914 р. — т. в. о. командира 4-го батальйону. 06.11.1914 р. був контужений, а 07.11.1914 р. — поранений. 02.01.1915 р. — вдругепоранений. 15.05.1915 р. — повернувся зі шпиталю, був призначений на посаду начальника господарчої частини полку та підвищений до звання підполковника. З 27.09.1916 р. — полковник. З 27.03.1917 р. — командир 266-го піхотного Пореченського полку. З 03.05.1917 р. — командир 6-го запасного піхотного полку. З 03.08.1917 р. — помічник командира 36-ї запасної бригади.

25.11.1917 р. українізував 6-й запасний піхотний полк, перейменував його на 2-й український запасний. 26.03.1918 р. розформував 2-й український запасний полк. 01.04.1918 р. прийняв командування 3-м Гайдамацьким полком Окремої Запорізької дивізії Армії УНР. З 02.04.1918 р. за сумісництвом — начальник Слов'янської групи Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, що звільняла Донецький басейн від більшовицьких військ. З 02.06.1918 р. — начальник Окремої Запорізької дивізії Армії Української Держави. З 10.07.1918 р. — командир 31-го (згодом — 23-го) пішого Черкаського полку Армії Української Держави. 20.01.1919 р. був призначений заступником голови Військово-санітарної місії у справах українців-військовополонених у Європі. З 02.02.1919 р. у складі місії перебував у Відні, з 25.02.1919 р. — представник Українського Червоного Хреста та комісії у справах військовополонених в Угорщині. З 02.12.1920 р. — офіційний і повноважний посол УНР в Угорщині.

Сікевич Володимир, фото 1918 року (За Державність. — Варшава. — 1934. — Ч. 4)

01.05.1924 р. після ліквідації українського дипломатичного представництва в Угорщині з наказу С. Петлюри виїхав делегатом УНР до Канади. Автор спогадів. Помер та похований у Торонто.