Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Вчений був переконаний, що ця наївна оповідь, в якій переплутані різні часи та події, зберегла пам'ять про загибель литовського війська через якісь незгоди в його середовищі. Він також звернув увагу на м. Кишеньки неподалік від Переволочної, назва якого має походити від татарського слова "кишень" (надгробний пам'ятник). Величезний курган на його околиці В. Ляскоронський вважав місцем поховання загиблих на Ворсклі татар. Однак пізніші археологічні дослідження довели, що він належить до давньоруських часів. Відтак, науковцям залишається тільки констатувати, що десь поруч, на берегах Ворскли, полягло Вітовтове військо – чи навіть, як вважають деякі, "у потоках крові потонули мрії Ягайла та Вітовта про об'єднання в межах литовської державності всієї Русі, всієї Східної Європи" (Л. Колянковський). /95/

§ 3. Союзники й суперники

Погром литовського війська на Ворсклі глибоко деморалізував Вітовта й помітно позначився на його політичних амбіціях. До того ж, спричинивши "пустоту людєй в Литвє", він міг потягти за собою подальші воєнні поразки, якби татари, скориставшись ситуацією, знову з'явилися на теренах ВКЛ. За цих умов Вітовт спробував заручитися підтримкою Ордена; принаймні, так витлумачують його звернення до великого магістра в листопаді 1399 р. Однак той не обіцяв нічого певного. Натомість як ніколи своєчасною була допомога папи Боніфація IX, котрий буллою від 19 січня 1400 р. передав Ягайлу річну десятину з гнєзненської дієцезії; ці гроші мали піти на відшкодування завданих Тимур-Кутлуком збитків і проведення антиординських заходів.

Позиції самого Ягайла в 1399 р. також похитнулися, хоч і з інших причин. У червні того року померла Ядвіга, що відкрило для Ягайла невтішну перспективу втрати польської корони. Кризи вдалося уникнути, однак необхідність взаємопідтримки наприкінці 1399 р. відчувалась і Вітовтом, і Ягайлом як ніколи раніше. Тому, за даними Длугоша, того ж року вони уклали попередню угоду про передачу Вітовту довічного права на володарювання у ВКЛ. Угоду було документально оформлено на з'їзді литовської знаті у Вільно, що відбувся на зламі 1400–1401 рр. Грамотою, виданою 18 січня 1401 р., Вітовт підтвердив вірність акту Кревської унії як носій "найвищої влади над литовськими землями". За буквою цього акта, по смерті Вітовта всі підвладні йому землі, за винятком тих, які залишалися його вдові та братові Сигізмунду, поверталися Польській Короні, й саме тоді мала відбутися повна інкорпорація ВКЛ, передбачена Кревською унією. Це ж гарантували й представники литовської знаті, котрі видали грамоту з обіцянкою вірної служби Ягайлу й Короні. Своєю чергою, польські шляхтичі на сеймі в Радомі зобов'язалися після смерті Ягайла не обирати нового короля, не сповістивши попередньо Вітовта.

До Віленської унії шляхом видачі присяжних грамот приєдналися й репрезентанти руських земель Литовської держави. Взірцем такої грамоти є та, яку 31 грудня 1400 р. видав Олександр Патрикійович Старо- /96/ дубський. Князь заприсягся по смерті Вітовта "нє искати иных господарєв, мимо нашєго милого господаря, короля Владислава Польского, и Короны Польской".

Так був оформлений новий акт польсько-литовської унії, що знаменував черговий крок на шляху автономізації ВКЛ з огляду на визнання великокняжого статусу Вітовта. Щоправда, Ягайло залишився "верховним князем Литви" і, при нагоді, видавав Вітовта за свого намісника у ВКЛ; однак той, "васал Ягайла де-юре, займав властиво рівнорядне з ним становище в політиці" (М. Грушевський).

Поступово налагодилися відносини з Ордою. Наприкінці 1399 р. від ран, отриманих у битві на Ворсклі, помер Тимур-Кутлук. У Золотій Орді утвердився його брат Шаді-Бег, якого непокоїв не стільки Вітовт, скільки Тохтамиш, котрий не збирався зрікатися своїх прав на Сарай. Край цим претензіям поклала лише смерть Тохтамиша під час воєнної виправи, здійсненої Шаді-Бегом в останній рік його володарювання (1407).

Натомість несприятливо складалась ситуація в межах самої Литовської держави. У 1401 р. збунтувався Смоленськ, де розділилися навпіл політичні симпатії: "одни хотяху Витовта, а другии – князя Юрия, отчича". Перемогли прихильники Юрія Смоленського, відчинивши ворота, коли він обложив місто разом із своїм тестем князем Олегом Рязанським. При цьому, як уже відзначалося, загинув Вітовтів намісник – князь Роман Брянський; смольняни пощадили його дружину та дітей, однак безжально "посєкоша" усіх бояр, які не бажали бачити Юрія Святославича володарем батьківського князівства.

"Мятєж и крамола" в Смоленську неабияк стурбували Вітовта. Він розумів, що до союзу Юрія Смоленського та Олега Рязанського міг приєднатись його зять Василій, котрий у 1400–1401 рр. через своїх братів породичався з обома князями. Тож восени 1401 р. Вітовт "со всєю силою литовскою" вирушив на Смоленськ. Облога міста тривала майже місяць; попри те, що нападники "биша пушками город", Смоленськ не здався (не в останню чергу завдяки страті пролитовськи налаштованих бояр). Вітовт мусив укласти з Юрієм Святославичем мир "по старинє".

Така очевидна невдача стимулювала воєнну активність Рязані: наступного року син Олега Рязанського Родослав здійснив похід на Брянськ, який завершився боєм під Любутськом, де князі Олександр Стародубський та Семен-Лингвень Мстиславський завдали йому поразки й узяли в полон.

У 1404 р. Вітовт розгорнув новий наступ на Смоленськ. І знову його спіткала невдача – після тримісячної облоги він мусив відступити, "был бо град Смолєнск вєльми твєрд". Та тільки-но Юрій Святославич вирушив до Москви "князю вєликому Василию поклонитися, чтобы єго побо- /97/ ронил от вєликого князя Витовта", як прихильники останнього піддалися під зверхність Литви (в її складі Смоленськ залишався до 1515 р.).

Невдовзі проти Вітовта відкрито виступив його зять. Уже в 1406 р., у відповідь на "воювання" Вітовтом псковських волостей, Василій І "ста за псковичи, и с своим тєстєм мир развєржє, и ходи противу Витовта, и воєвашася промєжи сєбє". Показово, що того ж 1406 р. за наказом Вітовта був ув'язнений Олександр Патрикійович, запідозрений у зраді; тоді ж утік з Литви на чолі численного почту Олександр Нелюб, син київського князя Івана Ольгимонтовича Гольшанського; прийнятий при дворі Василія І, він, як раніше Дмитро Ольгердович, отримав від нього Переяславль.

Про можливий взаємозв'язок цих фактів свідчать подальші події. У липні 1408 р. на московську службу перейшов Свидригайло Ольгердович, котрий мав своїм уділом Брянськ; заразом покинули ВКЛ чернігово-брянський єпископ Ісакій, князі Патрикій Наримунтович, Олександр і Федір Звенигородські, Семен Перемишльський, Михайло Хотетівський, Урустай Менський і низка чернігівських, стародубських, брянських та інших бояр. Аналізуючи цей масовий "вихід", О. Пресняков акцентував увагу на тому, "як демонстративно прийняв його (Свидригайла – авт.) московський великий князь, давши йому небувале кормління: Володимир-на-Клязьмі, Переяславль, Юр'єв, Волок, Ржев і половину Коломни".[49] Очевидно, що ця щедрість не була випадковою – йшлося про масштабну політичну акцію, безпосередньо пов'язану з московсько-литовською війною, яка розгорнулась у цей період (заторкнуті були верховські й, можливо, сіверські землі), та "усобицєю вєликою", котра, за звісткою тверського літописця, в 1407 р. спалахнула в Литві. Можливо, далося взнаки незадоволення політикою Вітовта, зростанням його залежності від Ягайла, яке засвідчив акт відновлення унії з Польщею. Лідером опозиції став Свидригайло; про його контакти з Москвою та про очолену ним змову ще в березні 1408 р. був поінформований Орден.

Однак якщо самий факт змови ні в кого з фахівців не викликає сумнівів, то на липневі події 1408 р. існує кілька точок зору. Зокрема, І. Греков, керуючись версією "Повісті про нашестя Едігея", вважає, що виїзд /98/ Свидригайла до Москви був заздалегідь узгоджений з Василієм І. Однак ще С. Кучинський звернув увагу на свідчення пруських хроністів про те, що в 1408 р. Свидригайло, запідозрений Вітовтом у зраді, висловив готовність передати будь-кому землі, якими він володів, після чого Вітовт вирядив на Сіверщину своїх представників, а можливо, й війська; саме це, на думку дослідника, спричинило поспішну втечу до Москви учасників змови, котрі мали підтримати своїм виступом московські й татарські раті восени 1408 р. Полемізуючи з М. Грушевським, С. Кучинський слушно зауважив, що в 1408 р. відбулася не "еміграція невдоволених", а втеча змовників. Сама по собі вона є показником слабкості опозиціонерів, не здатних без підтримки ззовні протидіяти Вітовтовим військам.[50]

Розміщуючи Свидригайла та його супутників на території Московського князівства, Василій І, очевидно, розраховував на їхню участь у подальшій боротьбі з Литвою. Однак лише окремі перекинчики (Наримунтовичі, Звенигородські) назавжди осіли у володіннях великого князя московського, давши початок деяким із так званих старомосковських княжат; більшість невдовзі повернулася до Литви (цілком очевидно, що Свидригайло, як і раніше, розпоряджався значними військами, коли, покинувши московську службу в 1409 р., по дорозі додому "пограбил град Сєрпухов, и опустошил, и отъидє восвояси со многим богатством"[51]). Навіть чернігово-брянський єпископ Ісакій, котрий втік до Московщини разом із Свидригайлом, пізніше повернувся на батьківщину, де й узяв участь у висвяченні на литовського митрополита Григорія Цамблака.

В цілому, липневі події 1408 р. не відбилися на перебігу московсько-литовської війни: обидві сторони так і не вдалися до рішучих воєнних дій і у вересні 1408 р., після майже двотижневого "стояння" на Угрі, уклали мир "по-давньому".

Паралельно зміцнювалися позиції Вітовта в Орді. Поразка на Ворсклі докорінно змінила його політику щодо татар, поклавши край її, за висловом М. Ждана, "активній і агресивній фазі". Тепер, опираючись тискові з боку Золотої Орди, Вітовт прагнув впливати на ситуацію в регіоні шляхом протегування власним кандидатам на сарайський стіл. /99/ Ними стали сини Тохтамиша, котрі вже в 1409 р., отаборившись під Києвом, звернулися по підтримку до Вітовта. Надаючи їм притулок на теренах Південної Русі, Вітовт наражав ці землі на небезпеку чергового татарського "наїзду" (саме перебування Тохтамишевичів у межах Московського князівства стало приводом для нападу на нього Едігея). Утім, прогресуючий занепад Золотоординської держави давав підстави сподіватися на можливість опанування її престолу; тож у 1409 р. Вітовт уклав угоду з найстаршим із Тохтамишевичів, Джелаль-ад-Дином, загони якого згодом узяли участь у "Великій війні" й Грюнвальдській битві.

Надії Вітовта справдилися: за його підтримки Джелаль-ад-Дин спромігся утвердитися в Орді (1412 р.). Немає сумніву, що Вітовт убачав у ньому зручне знаряддя власної політики; однак тріумф був передчасним: того ж року Джелаль-ад-Дина скинули, й володарем Орди став його брат Карім-Берди, за яким бовваніла знайома тінь Едігея.

На противагу цьому тандему Вітовт висунув третього Тохтамишевича – Бетсуб-улана, оголосивши його ханом. Це сталося в Києві десь між 1413–1414 рр., оскільки в липні 1414 р. розпочалася війна з хрестоносцями, в якій брав участь цей номінальний правитель Золотої Орди. Незабаром Бетсуб-улан зник з політичного обрію (як гадають, загинув не пізніше 1415 р.); однак його "коронація" відгукнулася на Русі виправою Едігея (1416 р.). Як свідчить Супрасльський літопис, його загони "воєвашє около Києва и монастырь Пєчєрский пограбиша и пожгоша".

Перегодом у зв'язку з цією подією виник романтичний переказ, зафіксований у Києві наприкінці XVI ст. Мартіном Груневегом. Милуючись "яскравою позолотою" бані Михайлівського Золотоверхого собору, він почув, а відтак і занотував у своїх записках легенду щодо її походження: "Коли Едігей… здобув місто, втекли жінки до замку й молилися Богу. Оскільки він їх захистив, вони вирішили віддати свої коштовності на позолоту церкви і здійснили це після того, як Бог урятував їх від поганих". За Груневегом, напад Едігея, котрий, не здобувши київського замку, "спалив і знищив усе навколо", мав для Києва катастрофічні наслідки: "З того часу пішло місто до занепаду аж до наших днів (1584 р. – авт.)". За джерело цих відомостей йому правили польські хроніки; їхня інформація згодом потрапила на сторінки пізніх українських літописів, де також йдеться про те, що "оттолє Києв погуби красоту свою и дажє досєлє ужє нє можєт быти таков". Насправді місто не зазнало істотної руйнації. Крім Супрасльського літопису, це засвідчують подорожні нотатки диякона Троїце-Сергієвого монастиря Зосими, котрий, перебуваючи в Києві в 1419 р., здається, не помітив слідів Едигеєвої "раті" (навіть у нібито сплюндрованому татарами Печерському монастирі, де він уклонився мощам Антонія і Феодосія). /100/