Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Згідно з текстом реконструйованого науковцями документа, Тохтамиш передав Вітовту "тьми" Київську, Володимирську (тобто Володимиро-Волинську), Луцьку, Подільську, Кам'янецьку, Брацлавську, /89/ Сокальську (чи Соколецьку – від Сокольця на Південному Бузі), Чернігівську, Курську та "тьму" Яголдая Сарайовича, про яку йшлося вище; міста Звенигород (сучасна Звенигородка Черкаської області), Черкаси, Путивль (з низкою волостей), Новгород-Сіверський, Рильськ, Брянськ, Стародуб, Глинськ, Сніпород (мав бути десь на Сліпороді), Хачибеїв (сучасна Одеса), Дашів (сучасний Очаків), Маяк (сучасне с. Маяки в гирлі Дністра), Баликлей і Ябу-Городок (нині – городища на Південному Бузі). Окреслена цими пунктами територія надавалася Вітовту "со всєми выходами и даньми, и с зємлями, и с водами".

Широкої популярності в історіографії набула думка, що політичні претензії Вітовта сягали далеко за межі цих його володінь. Дослідники посилаються на північно-східні літописні зводи XV ст., де наміри Вітовта сформульовані в його зверненнях до Тохтамиша ("Аз тя посажу в Ордє на царство, а ты мя посадишь на княжєньє на вєликоє в Москвє и на всєй Русской зємлє") та війська ("Пойдєм, плєним зємлю татарскую, побєдим царя Тємир-Кутлуя, возьмєм царство єго… и посадим во Ордє на царствє царя Тохтамыша, а сам сяду на Москвє, на вєликом княжєнии на всєй Русской зємлє, а вєликий Новгород и Псков мои будут").

Деякі науковці вбачають у цих пишномовних заявах тільки відгомін чуток, що циркулювали на Русі на зламі XIV–XV ст. – чуток недостовірних і перебільшених. Їхні опоненти твердять, що не лише ці, а й пізніші за часом літописні перекази в своїй основі є достовірними. Більше того, якщо сучасні Вітовту книжники, керуючись власними політичними міркуваннями, применшували масштаб його задумів, то їхні наступники відтворили їх у повному обсязі. Звідси – довіра до Никонівського літопису, укладеного в 20 – 50-х рр. XVI ст., який приписує Вітовту великі експансіоністські плани. У літописі стверджується, що він закликав своє військо: "Пойдєм плєнити зємлю татарскую, побєдим царя Тємир-Кутлуя, возьмєм царство єго и раздєлим богатство и имєниє єго, и посадим во Ордє на царствє царя Тохтамыша, и на Кафє, и на Азовє и на Крыму, и на Астрахани, и на Заяицкой Ордє (тобто за р. Яїком (Уралом) – авт.), и на всєм Примории, и на Казани; и то будєт всє нашє и царь наш, а мы нє точию Литовскою зємлєю и Польскою владєти имамы, и Сєвєрою, и Вєликим Новымгородом, и Псковом, и Нємцы (територією Ордена – авт.), но и всєми вєликими княжєниями русскими; и со всєх вєликих князєй русских учнєм дани и оброки имати, а они нам покорятся и служат, и волю нашу творят, яко жє мы хотим и повєлєваєм им".

Як бачимо, в цій літописній оповіді замість Золотої Орди фігурують ті ханства, котрі виникли внаслідок її розкладу в XV ст. Цей очевидний анахронізм, як і деякі інші, не бентежить дослідників, котрі твердять, /90/ що, хоч "багато чого у фразах Вітовта навіяно перебігом ідеологічної боротьби середини XVI ст.", окреслена літописцем загальноруська програма Вітовта була "не літературною вигадкою, а фіксацією реальних політичних прагнень "короля Литви й Русі" (І. Греков). Однак, гадаємо, ближчою до істини є точка зору американського дослідника Я. Пеленського. За його спостереженнями, задекларовані в Никонівському літопису "внутрішньо- й зовнішньополітичні плани Вітовта практично збігалися з аналогічними планами Василія III та Івана IV, які їм вдалося частково реалізувати. Зокрема, використання назви "Казань" замість давнішого "Булгар" красномовно свідчить про те, що конструктивними елементами великодержавного задуму Вітовта були, по суті, сучасні автору (чи авторам) літописної повісті політичні ідеї. І хоч гаданий Вітовтів задум так і не здійснився, аналогічні експансіоністські плани були досить успішно реалізовані російськими царями в їх боротьбі зі Сходом. "Великий задум", приписаний Вітовту укладачами Никонівського літопису, віддзеркалював їхні політичні ідеї і мав на меті підкріпити традицією тогочасні московські змагання. Повість Никонівського літопису засвідчує, що світове панування (у межах Східної Європи – авт.) було елементом політичного мислення московських книжників другої третини XVI ст. і що вони маніпулювали цією ідеєю у власних цілях".

Що ж до гіпотези про можливість використання літописцями XVI ст. офіційної документації ординського походження, де нібито й було зафіксовано далекосяжні наміри Вітовта, то в їх розпорядженні могли бути хіба що ярлики тодішніх кримських ханів. В них серед об'єктів пожалувань справді фігурують Псков, Новгород і Рязань з Переяславлем-Рязанським; однак ці міста потрапили до "багатоповерхового" тексту ярликів у другій половині XV ст., за часів Казимира Ягайловича, котрий зробив спробу повернутися до активної східної політики своїх предків. Зокрема, бажаючи бути зверхником Новгорода й Пскова, він на початку 1460-х рр. відмовився поновити з Іваном III угоду, укладену в 1449 р. з його батьком Василієм II, якою передбачався московський контроль над згаданими містами. Ярлик, виданий Казимиру в 1472 р. Менглі-Гіреєм, надавав тогочасним литовським претензіям правового оформлення – суто формального з огляду на той факт, що ні Новгород, ні Псков не підпорядковувались Орді. Самий акт цього надання описаний в ярликах; тож якщо в Москві й користувались їхніми текстами, досить важко було б переплутати Казимира з Вітовтом.

Останній у 1398 р. знову вирушив у похід. Війська Вітовта досягли пониззя Дніпра й здобули кілька кримських міст. Важливим результатом цієї виправи стало зведення в гирлі Дніпра фортеці св. Іоанна, побудованої всього за місяць з каміння та глини. Вона мала стати південним /91/ форпостом Литви й, одночасно, операційною базою Вітовта в подальших воєнних кампаніях.

Навесні 1399 р. Тимур-Кутлук звернувся до Вітовта з вимогою видати йому Тохтамиша. За версією Никонівського літопису, він передав з послами: "Выдай мнє царя бєглого Тохтамыша, враг бо мнє єсть и нє могу тєрпєти, слышав єго жива суща и у тєбя живуща; прємєняєт бо ся (тобто є мінливим – авт.) житиє сиє: днєсь царь, а утрє бєглєц; днєсь богат, а утрє нищ; днєсь имєєт други, а утрє враги; я жє боюся и своих, нє токмо чужих; царь жє Тохтамыш чуж мнє єсть и враг зол… выдай мнє єго, а что около єго ни єсть, то тєбє". У відповідь Вітовт заявив: "Я царя Тохтамыша нє выдам, а с царєм Тємир-Кутлуєм хочу сам видєтися". Після цього зіткнення стало невідворотним.

Вітовт завчасно подбав про дипломатичний бік цієї справи, прагнучи захистити власні тили й залучити до боротьби з Тимуром якомога більше сил. Упродовж усього 1398 р. тривали переговори з Орденом, які завершились укладенням восени того року Салинської угоди, згідно з якою Вітовт віддав хрестоносцям Жемайтію.

Своїм потенційним союзником Вітовт, напевно, вважав великого князя московського Василія Дмитровича, з яким його зв'язували тісні родинні узи: той був одружений з його дочкою Софією. У 1396 р. володар Литви двічі бачився зі своїм зятем, а в 1398 р. відрядив до нього посольство на чолі зі смоленським намісником Ямонтом Толунтовичем. Під час цих зустрічей, присвячених передусім смоленським справам, могла обговорюватись і тодішня ситуація в Орді. Василію Дмитровичу вона була на руку: скориставшись з ослаблення Тохтамиша, він підкорив собі Нижегородсько-Суздальське князівство, а з 1395 р. припинив сплату данини в Орду. Навряд чи його приваблювала перспектива відновлення повновладдя давнього недруга Москви; тож позицію Василія І в подальших подіях можна схарактеризувати як вичікувальний нейтралітет.

Не кращим чином складалися і взаємини з Польщею, котра не надала Вітовту дійової допомоги. Длугош пояснював Ягайлову пасивність настроєм його дружини Ядвіги, котра нібито передчувала поразку литовців у зіткненні з ординськими силами й прагнула вберегти від загибелі якомога більше своїх підданих. Однак на настрій королівського двору радше вплинуло Вітовтове "величання" на Салині, а можливо, й побоювання, що успіх його починань стане тим ґрунтом, на якому пишно розростуться королівські амбіції правителя Литви. Тож напередодні вирішальних подій Ягайло надав Вітовту суто моральну підтримку: за його клопотанням папа Боніфацій IX у травні 1399 р. видав спеціальну буллу з дозволом на оголошення на території Польщі й Литви хрестового походу проти татар і розгрішенням його учасників. Цей крок був запізнім: мав спливти /92/ певний час, поки буллу привезли з Риму й розіслали по країні, – тоді як уже в червні армія Вітовта була фактично сформована.

Збірним пунктом для неї став Київ. Під знаменами Вітовта об'єдналися підвладні йому князі, кілька тисяч відданих Тохтамишу татар, загони поляків і волохів, а також хрестоносці під командуванням Маркварта фон Зальцбаха. Літописець занотував: "Князь вєликий Витовт Кєстутьєвич Литовский собрал воя многи, с ним жє бє и царь Тахтамыш со своим двором, а с Витовтом литва, нємцы, ляхи, жємоить, татаровє, волохи, подолянє; єдиных князєй с ним бє числом 50, и бысть сила ратных вєлика зєло".

На початку серпня військо вирушило в похід. Дослідники відзначають, що то був час, найменш придатний для виправи в Степ, і, певно, існували якісь особливі обставини, котрі змусили Вітовта розпочати її в найспекотливішу пору року. Переправившись поблизу Києва на лівий берег Дніпра, військо попрямувало на південний схід уздовж його течії. Зустріч із загонами Тимур-Кутлука відбулася "в полє чистом, на рєкє на Ворсклє, в зємлє Татарской".

Хан розраховував на підкріплення – загони кримського еміра Едігея, тож, щоб відтягти зіткнення з армією Вітовта, розпочав з ним переговори. За Никонівським літописом, Тимур-Кутлук звернувся до нього зі словами: "Почто єси пошєл на мєня? Я твоєй зємли нє имал, ни градов твоих, ни сєл твоих". Вітовт спогорда відповів: "Бог покорил мнє всє зємли. Покорися и ты мнє и буди мнє сын, а я тєбє отєц, и давай мнє на всякоє лєто (щороку – авт.) дани и оброки. Ащє ли нє хочєш тако, да будєш мнє раб, а я Орду твою всю мєчу прєдам". Татарин, настрашений силою Вітовта, погодився визнати його "батьківство" (тобто стати васалом литовського князя) і "посылашє к Витовту скота много, волы, овцы, чєствуя єго"; "но єщє к тому восхотєл Витовт, чтоб во всєй Ордє быти на дєньгах ордынских знамєнию Витовтову" на знак його політичного верховенства.[47] Тимур-Кутлук попросив три дні на роздуми. Доки минув цей строк, до нього приєднався Едігей. Він не бажав коритися Вітовту й, зустрівшись із ним сам на сам, заявив: "Вправду єси взял вольного нашєго царя Большиє Орды в сыны сєбє, понєжє ты єси стар, а вольный наш царь Вєликиє Орды Темир-Кутлуй млад єсть. Но подобаєт тєбє разумєти и сє: …аз єсмь стар прєд тобою, а ты млад прєдо мною, и подобаєт мнє над тобою отцом быти, а тєбє у мєня сыном быти;[48] /93/ и дань и оброки на всяко лєто мнє имати со всєго твоєго княжния; и во всєм твоєм княжєнии на твоих дєньгах литовских моєму ордынскому знамєнию быти". Вітовт, почувши таке, "возьярися зєло и воскричал, и повєлєл воинству своєму всєму на битву готовитися".

Ця літописна оповідь, попри її пізнє походження й очевидну літературність, користується довірою у фахівців. Її доповнює звістка пруських хроністів про те, що переговори між Вітовтом і Тимур-Кутлуком тривали п'ять днів. Без сумніву, цей час був використаний обома для рекогносцирування й вибору бойових позицій.

Битва розпочалася 12 серпня, за кілька годин до заходу сонця. Татари мали кількісну перевагу над силами Вітовта й на додачу вдалися до обманного маневру, імітувавши втечу, чим виманили супротивника з укріпленого табору над Ворсклою. У той час, як армія Вітовта билася з Едігеєм, Тимур-Кутлук обійшов її з тилу. Кільце оточення замкнулося, й литовські війська опинились у пастці. "И одолєл царь Тємир-Кутлуй и побєди Витовта и всю силу литовскую. А Тахтамыш царь, єгда видєв сиє, прєждє всєх на бєг устрємился". Слідом за Тохтамишем, скориставшись настанням темряви, втекли з поля битви Вітовт, його молодший брат Сигізмунд і деякі інші воєначальники. Битва перетворилася на бійню, в якій наклали головами кращі сили Литви та Русі. Тут знайшли свою смерть Андрій Полоцький і його брат Дмитро Брянський, смоленський намісник Ямонт Толунтович і загадковий Іван Борисович Київський, Лев Коріатович, володар Поділля Спитко та "иных воєвод и бояр вєликих, и христиан, и литвы, и русн, ляхов и нємцєв… многоє множєство".

У складі літописів до нас дійшов список князів, загиблих на Ворсклі, який налічує понад 20 імен, хоч паралельно відзначається, що в битві "всєх князєй имєнитых 74… костью падоша". Це суперечить даним про участь у поході Вітовта 50 князів і, можливо, пояснюється пізнішим походженням списку: адже в ньому вбитим названо Спитка з Мельштина, котрий протягом кількох років офіційно вважався лише зниклим без вісті.

До речі, за версією Длугоша, саме Спитко був справжнім героєм битви на Ворсклі: побувавши в таборі неприятеля, він оцінив його силу й усіляко відмовляв Вітовта від збройного зіткнення з татарами; коли ж, усупереч його доводам, той розпочав битву, Спитко виявив дивовижну мужність і не скористався шансом урятувати собі життя, вдягнувши шапку з особливими відзнаками, подаровану йому Едігеєм.

Уславився на полі бою і князь Глинський. Принаймні, в генеалогічному переказі цього тюркського з походження роду (започаткував його нібито син хана Мамая Мансур-Кият, котрий, осівши на Задніпров'ї, заснував Глинськ, Полтаву та Глинницю) зафіксовано, що Іван Олександрович Глинський за участь у битві на Ворсклі отримав від Вітовта низку маєтностей. /94/

Однак, на жаль, окремі герої не врятували литовського війська. Татари гнали його до самого Києва, "пролияша кровь, аки воду. Царь жє Тємир-Кутлуй, пришєд сам, стал под градом под Києвом, а силу свою распустил воєвати зємлю Литовскую; и ходиша рать татарская, воюющє, дажє и до Вєликого Лучєска (Луцька – авт.), и много городов поплєниша". Облога Києва тривала недовго: Тимур-Кутлук задовольнився значним грошовим викупом ("взял окупа 3 тысячи рублєв, а с Пєчєрского монастыря 30 рублєв") і повернувся в Орду, залишивши за собою "скорбь и сєтованиє, и плач мног, и людєй оскудєниє вєлиє".

Ця подія була настільки трагічною і масштабною, що мала залишити по собі не лише згадки в джерелах, а й якусь усну традицію. На думку В. Ляскоронського, котрий присвятив битві на Ворсклі кілька розвідок, віки, що минули після неї, "могли накласти свій відбиток на згадку про це велике бойовище, але зовсім стерти її, згладити з народної пам'яті вони були не в змозі". Цією "слабкою, неясною, блідою тінню минулого" він вважав переказ, записаний ним наприкінці XIX ст. поблизу гирла Ворскли, у Переволочній: "Кажуть, що литва колись хотіла зовсім знищити Малоросію й пішла на неї війною. Але Семен Палій повернув справу так, що литва почала битися сама з собою: почали різати один одного. І стільки загинуло литви, що з їх трупів насипали велику могилу в Переволочній: вся вона повна-повнісінька кістьми. Крові, кажуть, під час цієї битви було так багацько пролито, що і з конем сховався б у ній. Та могила, де поховані вбиті, зветься Плоскою могилою".