Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Після цього Гольшанські зійшли з політичної сцени Київської землі, де їх заступили нащадки Володимира Ольгердовича, котрі всіляко наголошували на "отчинності" власного статусу, плекаючи уявлення про свою династичність. Ці пропаговані ними уявлення нині становлять одну з аксіом вітчизняної історіографії; натомість цілковито ігнорується факт безперервного князювання у Києві в першій третині XV ст. Гольшанських, котрі по суті й становили першу київську династію литовського походження. Втім, цей факт, виразно не задекларований самими Гольшанськими (вони хіба що обстоювали свої права на Київ, покликаючись на легендарний переказ про Гедимінів похід), вповні усвідомлювався їхніми сучасниками: не випадково Гольшанські разом із нащадками Володимира Ольгердовича записані до Печерського пом'яника під рубрикою "Помяни, Господи, князєй наших вєликих"; і тих, і других названо київськими "отчичами" в літописній звістці про "змову князів" 1481 р., про яку йтиметься нижче.

Гадаємо, що брак наукового інтересу до князювання Гольшанських у Києві не є випадковим: адже воно погано узгоджується з канонічною історіографічною схемою, згідно з якою Вітовт прагнув скасувати удільний устрій у Південній Русі, передавши її в управління своїм намісникам (у літературі називаються навіть конкретні дати "розробки та затвердження" цього "рішучого наступу на удільну систему"). При цьому ігнорується "сімейний" характер тогочасних міжкнязівських взаємин і гострота родинних суперечностей між нащадками Ольгерда й Кейстута (щоправда, вони ніколи не були непереборними, як і пов'язана з ними конфронтація – консеквентною).

Водночас іще в минулому столітті Ф. Леонтович влучно відзначив, що у джерелах Вітовтових часів узагалі немає й натяку на систематичне обмеження прав удільних князів в ім'я чітко усвідомленого принципу єдинодержавства: місцеві династи, в своїй переважній більшості, не втратили володіння, як і не були зведені до рангу "службових" князів. /83/ Удільна система існувала у ВКЛ і надалі; не випадково наприкінці XV ст. великий князь московський Іван III, з огляду на ситуацію у Литві, лякав її володаря (й, воднораз, свого зятя) Олександра Казимировича тими державними "нєстроєньями", які бувають, коли в країні "много государєй". Більше того – і в XVI ст. провідним принципом державного устрою ВКЛ залишався територіально-федеративний; М. Максимейко навіть вважав, що в цій тенденції до місцевого партикуляризму виявилася логіка історичного розвитку цієї держави, що її "землі"в XVI ст. за своїм статусом наближалися до удільних князівств XIV–XV ст.

Безумовно, дане питання є надто складним, щоб розв'язати його на кількох сторінках. Однак у будь-якому разі традиційні уявлення про "централізаторський курс" Вітовта є надто спрощеними та вразливими в багатьох аспектах. Генеровані з підсвідомою орієнтацією на гаданий литовсько-руський антагонізм (у формі боротьби між литовським "господарем" і князями – речниками інтересів окремих українських земель), нині вони мають бути відкориговані.

Характерно, що, розмірковуючи над усіма цими подіями, М. Грушевський, будучи переконаним, що "великокняже правительство вповні свідомо змагалось до того, аби зменшити силу князів і повідбирати від них землі", згадував і про те, що "щастя ніби сприяло планам краківських політиків" (їх він вважав співтворцями цього політичного курсу). Й справді, значною мірою завдяки збігові обставин "наново розсаджені Вітовтом володарі не загріли місця" у своїх володіннях. Відтак позиції Ягайлового намісника у ВКЛ значно зміцніли. І вже невдовзі, у жовтні 1398 р., литовсько-руські князі та бояри, зібравшись на острові Салин (на р. Мемель) для підтвердження угоди з Орденом, проголосили Вітовта своїм королем. У звістці про цю подію, переданій пруським хроністом Посільге, одні історики вбачають банальний "застольний епізод", інші – процедуру "посадження" на королівський стіл. Попри таку різницю в поглядах, очевидно одно: це був час Вітовтового тріумфу. Однак кульмінація потягла за собою драматичну розв'язку, що стала для Вітовта важким випробуванням. /84/

§ 2. Битва на Ворсклі

Катастрофа спіткала Вітовта несподівано – у серпні 1399 р., коли на Ворсклі полягли кращі сили Литви та Русі. Ця трагедія за своїми масштабами нагадує битву на Калці 1223 р., в якій загинули тисячі руських воїнів. Характерно, що в обох випадках татари безпосередньо не загрожували Південній Русі. На Калці руські князі обстоювали інтереси половецького хана Котяна, на Ворсклі ж війська під проводом Вітовта стали на захист хана Тохтамиша, позбавленого влади внаслідок конфлікту з середньоазійським володарем Тимуром (знаний ще й як Тимур-Ленк ("кульгавий Тимур"), або Тамерлан. /85/

Світ здригався від важкої ходи цього "Жєлєзного Хромца" – так звали Тимура на Русі.[43] Він закарбувався в анналах історії як один із найкривавіших завойовників – нагадаємо хоча б, як, жорстоко придушивши повстання в Ісфахані, Тимур звелів скласти башти з 70 тис. голів його мешканців; він же наказав стратити близько 100 тис. полонених індійців, щоб убезпечити власні тили перед зіткненням із делійським султаном.

У 70-х рр. XIV ст. Тимур підтримав Тохтамиша в боротьбі з його суперником Урус-ханом. З його допомогою Тохтамиш опанував Синю Орду і, паралельно, захопив Сарай (1376 р.), де йому вдалося протриматися близько двох років. Остаточне утвердження Тохтамиша в цьому регіоні відбулось у 1380 р., коли він підкорив собі Волзьке Лівобережжя й володіння Мамая, вбивши його самого. Відтак він не лише відтворив державну єдність Золотої Орди, а й об'єднав під своєю владою обидві частини давнього улуса Джучі. На заході його володіння, за спостереженням одного зі східних хроністів, сягнули Кафи та кордонів Литви, на сході, як гадають, – Іртиша й Обі.

У 1382 р. Тохтамиш вирушив походом на Русь; коли про це стало відомо в Москві, великий князь московський Дмитро Іванович, котрий за два роки до того уславився перемогою на Куликовому полі, не став спокушати долю і разом із родиною сховався в Костромі. Кинуті напризволяще городяни, що їх у скрутну хвилину очолив онук Ольгерда, литовський князь Остей, самі організували оборону міста. Однак їхні сили були неспівмірні з ординськими, й після кількаденної облоги вони зголосилися на "лживый мир" Тохтамиша, котрий дощенту зруйнував Москву.

Як занотував літописець, "бє жє в то врємя на Москвє плач и рыданиє, и вопль мног, и слєзы, и крик нєутєшимый, и стонаниє многоє, и пєчаль горькая, и скорбь нєутєшимая, бєда нєстєрпимая, нужа ужасная и горєсть смєртная, страх, ужас и трєпєт". Коли Дмитро Донський повернувся до Москви, він побачив "град взят и огнєм пожжєн, /86/ а святыє цєркви разорєны, а трупья мєртвых иссєчєнных людєй лєжаху многоє множєство… И повєлєша тєлєса мєртвых хоронити, и даваста от восьмидєсяти мєртвєцов по рублю хоронящим мєртвых. И того всєго выйдє от погрєбєния мєртвых 300 рублєв"; таким чином, у Москві через підступність Тохтамиша загинуло 24 тис. чоловік, котрі збіглися звідусюди під захист міських укріплень.

Втім, Тохтамиш був віроломним не тільки щодо недругів, а й у взаєминах із союзниками. У 1385 р. він ополчився проти свого могутнього покровителя Тимура. Боротьба між ними розтяглася на півтора десятиліття. Кілька разів Тимур завдавав Тохтамишу поразки (у 1389, 1391, 1395 рр.), однак ніколи вона не була остаточною, і правитель Золотої й Синьої Орди, раз у раз втрачаючи свої володіння, і далі з оптимізмом дивився в майбутнє.

У травні 1393 р. Тохтамиш надіслав Ягайлові ярлик, сповістивши свого "брата", що він знову "сєл на столє вєликого царства", й нагадав Ягайлові про своє перше посольство до нього, яке прибуло до Литви у розпал боротьби з Кейстутом, під час облоги Трок (липень – серпень 1382 р.). Тохтамиш розповів про останні події свого життя, спричинені зрадою його підданих: "Вышєл на мєнє Аксак-Тємир, Жєлєзная Нога, от Чорного Пєска… пришєл так тайно на нас, ажє нє было нам никакоє вєсти а ни слова, алиж узрєли єсмо єго у нашой дєржавє… только што около нас єсть, наш двор, и с тыми стали єсмо против того Аксака… Бог нас пожаловал опять: наши нєприятєли-вороги дал нам всих у наши руки. Мы их сказнили, так што опять нє будут нам пакостити. Нынє послал єсмь к вам слуги наши Асана и Тулу Очжу то повєдати вам, нашєму брату, абы то вєдали вы".

Водночас Тохтамиш бажав відновити статус-кво в територіально-політичних питаннях: "А што мєжи твоєє зємли суть княжния волости давали выход Бєлой Ордє, то нам нашє дайтє. А што будєт вашєє дєржавы под нами… ищитє своєго, а мы вам дамо". Декларувалась свобода торгівлі: "Гостєм путь чист – и вашим, и нашим торговцам". Дотримання даних принципів мало гармонізувати міждержавні взаємини й гарантувати Тохтамишу воєнно-політичну підтримку з боку Ягайла у разі чергового зіткнення з Тимуром: "Как отєц наш и как отци ваши были заодно… мы такожє хочєм с вами быти. Ажє будєт вам надобє помочь на кого на ворога вашєго, аз сам єсмь готов тєбє на помочь всєю моєю силою, а только вєсть нам дайтє. А коли пак потом, коли нам бы надобє, вы нам таковы жє будьтє".[44] /87/

Невідомо, як саме відреагував Ягайло на звернення Тохтамиша. Гадають, що він "переадресував" його пропозиції Вітовту, котрий у 1392 р. став зверхником руських земель, які формально підлягали Орді. Принаймні, саме Вітовт надалі виступає контрагентом Тохтамиша. Щоправда, у 1395 р. той самотужки боровся з Тимуром, котрий у квітні того року завдав йому чергової поразки.

Після цього Тимур вдерся на Подніпров'я й погромив своїх противників на околицях Києва. Потім він спустошив Єлецьке князівство й попрямував до Рязані. Звістка про це сполошила всю Русь. У Москві, де добре пам'ятали Тохтамишів погром 1382 р., гарячково готувалися до облоги. Водночас московський князь Василій Дмитрович і митрополит Кипріян вирішили вдатися до заступництва небесних сил, ініціювавши перенесення до Москви Володимирської ікони Божої Матері (у XII ст. Андрій Боголюбський вивіз її з київського Вишгорода), котра вважалася витвором євангеліста Луки. За літописним переказом, "в который дєнь принєсєна бысть икона Прєчистыя Богородицы из Володимєра на Москву, в той дєнь Тємир-Аксак царь убояся и устрашися, и ужасєся, и смятєся, и нападє на нєго страх и трєпєт, и внидє страх во сєрдцє єго, и ужас в душу єго, внидє трєпєт в кости єго". Пойнятий цим страхом, Тимур негайно покинув Русь. Отже, московські книжники витлумачили як чудо те, що Тимур, простоявши два тижні на кордоні Рязанського князівства, несподівано вирішив припинити похід.

Вітовт не брав участі в тогочасних баталіях. Проте й не залишався осторонь від них, публічно декларуючи власні симпатії. Тож коли, виряджаючись у вересні 1395 р. на Смоленськ, він замаскував свої справжні наміри поголосками про виправу на Тимура, цей хід виявився безпрограшним, і Вітовт зміг без особливих труднощів опанувати місто.

Тим часом Тохтамиш не думав відмовлятися від ординського престолу, виборюючи його спочатку в Койричак-Оглана, а згодом – у Тимур-Кутлука (на Русі його звали Темир-Кутлуєм). Побитий останнім під час воєнних дій у Криму, він на зламі 1396–1397 рр. "сослался с Витовтом и бєжал из Орды в Києв ис царицами да два сына с ним". Симптоматично, що Київ у цей час став об'єктом пильної уваги Вітовта, котрий подбав про ремонт його фортифікацій та посилення місцевого гарнізону. Цілком очевидно, що йому відводилося особливе місце у воєнно-стратегічних задумах володаря Литви.

Того ж 1397 р. Вітовт здійснив свій перший похід у південні степи, котрий, як гадають, мав розвідувальний характер. Він був досить успішним: литовські війська погромили татар у пониззі Дону, а також у Криму, де знову запанував Тохтамиш. Додому литовці повернулися /88/ з величезним полоном. Половину бранців Вітовт подарував Ягайлові, а решту осадив на теренах свого князівства.

Однак наслідки цього походу були досить короткочасними. Тохтамиш невдовзі втратив контроль над Кримом і знову мусив звернутися до Вітовта по допомогу. Той скористався безвихідністю його становища, щоб позбавитися обтяжливої залежності від Орди. Він зажадав від Тохтамиша ярлика, котрим той зрікався верховного права на ті руські землі, що входили до складу ВКЛ; відтак ліквідовувався режим литовсько-татарського кондомініуму й припинялася сплата данини в Орду. Згадка про цю історичну подію дійшла до нас у словах кримського хана Менглі-Гірея (1506 р.): "Вєликий царь Тохтамыш дал вєликому князю Витовту Києв, и Смолєнск, и иншиє городы, и прєдок наш царь Тохтамыш на всє то дал ярлык свой". Щоправда, цей ярлик не зберігся в оригіналі, а дійшов до нас у складі пізніших підтверджень XV–XVI ст., котрі самим фактом свого існування вказують на вагу даного документа у взаєминах між Литвою та Кримом.[45] Ці ярлики, що видавалися ханами Хаджі-Гіреєм (1461 р.), Менглі-Гіреєм (1472, 1507, 1514), Махмед-Гіреєм (1520), Сагіб-Гіреєм (1540) і Девлет-Гіреєм (1560), становлять складні багатошарові пам'ятки. Тривалий час вони, за висловом М. Грушевського, "не мали щастя в історіографії" й розглядались як історичний курйоз. Власне, саме Грушевський і започаткував їх наукове студіювання; продовжив цю справу Ф. Петрунь, котрий у 20-х рр. нашого століття в низці розвідок (згодом незаслужено забутих) здійснив хронологічну стратифікацію цих пам'яток (він вважав їх "вихідними в концепції колишнього татарського верховенства над Україною"), виділивши їхній протограф – Тохтамишів ярлик. Вчений локалізував більшість згаданих у його тексті населених пунктів і наголосив на тому, що значення даного документа виходить за межі політичної історії: будучи переліком земель, переданих литовській стороні, він містить надзвичайно цінну інформацію про історичну географію України XIV ст.[46] – періоду, найбідніше репрезентованого в синхронних джерелах; інший історик, Ф. Конечний, назвав цей ярлик "справжньою копальнею для дослідників історичної географії".