Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Втім, цей занепад не мав тотального характеру. Свого часу О. Андріяшев, аналізуючи демографічні наслідки монгольської навали, з подивом відзначив: "Здається, що не менше за інших частин країни мусило б зазнати шкоди від татар Посейм'я, що лежало недалеко від татарських кочовищ, але, зважаючи на те, що тут, як і давніше, скупчувалося багато дрібних князівств… треба гадати, що тут чогось люду не поменшало". Ще далі пішов П. Клепатський, зауваживши, що путивльське Посейм'я, яке в давньоруський період "не являло собою ласий шматок для шукачів уділу[120] й, очевидно, було зов- /267/ сім не багатолюдним", у XIV–XV ст. перетворилося на "квітучу провінцію" (цей розквіт, до речі, простежується на матеріалах археології – у вигляді значних, до 3,5 м завтовшки, культурних нашарувань XIV–XV ст.); дослідник пов'язав цей феномен із плідною взаємодією місцевого населення й татар, вказавши, як на історичну аналогію, на літописних болоховців, "сєдящих за татары". Дану гіпотезу підкріплює епізод із відкупником Ахматом, у слободи якого люди "со всєх сторон сшєдшєся".

Це літописне повідомлення дає можливість під новим кутом зору подивитися на міграційні процеси другої половини XIII ст., котрі традиційно характеризуються лише як відплив частини місцевого населення на північ, у верхів'я Десни та Оки. Між тим уявлення про масову міграцію не мають під собою вагомих підстав, якщо не брати до уваги російські дворянські родоводи, котрі в своїй найдавнішій (чи, за традиційною термінологією, "легендарній") частині містять відомості про виїзди наддніпрянців до Північно-Східної Русі в XIII–XIV ст. Ще М. Грушевський зауважив, що "в генеалогіях московських боярських родів знаходяться згадки про перехід предка тої чи іншої боярської фамілії до Москви з України… (хоч самі по собі звістки генеалогій не дуже певні)". В останньому застереженні дався взнаки скептицизм щодо "легенд" як джерела вірогідної інформації, котрий безроздільно панував у історіографії XIX – початку XX ст.

За час, що минув, ставлення до "легенд" дещо змінилося. Зокрема, з метою верифікації "легендарних" відомостей було визнано за доцільне групування їх за спільними ознаками (зокрема, коли йдеться про виїзди, – за вихідною "адресою" родоначальників). Як приклад такої взаємоперевірки були запропоновані "легенди" Плєщєєвих, Зюзіних та Ізмайлових, що їхні предки нібито виїхали з Чернігова в другій половині XIII ст.

Однак чернігівське походження Плєщєєвих досить проблематичне: уявлення, нібито їхній предок, Федір Бяконт, батько московського митрополита Олексія (бл. 1293–1378 рр.), був чернігівцем, спростовується звісткою найдавнішої, кінця XIV ст., редакції "Житія Олексія митрополита" про те, що він "бєашє родом болярин, от славных и нарочитых бояр литовскых". Це ж стосується й Ізмайлових, котрі вважали своїм родоначальником татарина Івана Шаїна, який був "посажєн от Батыя на Чєрниговє владєтєлєм", а в 1257 р. перейшов на службу до Олега Інгваровича Рязанського. Вище вже йшлося про те, що жалувана грамота останнього (як, до речі, й грамота Івана IV, у складі якої вона збереглася) – фальсифікат XVII ст. Досить пізнім за походженням є, очевидно, й родовий переказ Зюзіних, в основі якого – радше /268/ літературні ремінісценції ("Житіє Михайла Чернігівського"), ніж конкретний факт. Таким чином, комплексність в аналізі родоводних "легенд" у випадку з Черніговом є малоефективною, оскільки вони характеризують не стільки реальні демографічні процеси XIII ст., скільки пізніші "чернігівські алюзії". Що ж до хрестоматійного "києвского благоплємєнитого вєльможи" Родіона Нестеровича, котрий у 1332 р. нібито емігрував до Москви з 1700 своїх дружинників, то інформація про його виїзд є однією зі звісток, пов'язаних з боярським родом Квашніних, які включено до Новгородського владичного зводу 1539 р. Поява цього комплексу відомостей пояснюється причетністю до укладення цього літопису Андрія та Івана Квашніних, котрі служили "у Новгороді, у владики". Зроблені ними інтерполяції мали на меті підкріпити традицією власні позиції в місницьких спорах із родом Бутурліних, родоначальник яких – Акинф – виступає у звістці 1332 р. як головний суперник Родіона Нестеровича; боротьба між ними за старшинство серед московських бояр ("надо всєми большинство") закінчується поразкою й загибеллю Акинфа. При цьому не витримують історичної критики ані факт існування місницьких рахунків у XIV ст., ані розміри почту Родіона Нестеровича; відповідно, неможливо беззастережно покладатися на інформацію щодо його прабатьківщини.

В цілому ж у літописах і родоводах йдеться про поодинокі факти, а не про масові явища, характеризувати які здатні хіба що дані археології. Втім, і вони не однозначні, навіть такий виявлений розкопками феномен, як зменшення розміру сільських поселень на Подніпров'ї у XIII–XIV ст.: аналогічна картина спостерігалась і в інших регіонах східнослов'янського ареалу, що, на думку спеціалістів, не було наслідком монгольської навали або воєнних експедицій литовських феодалів. Найімовірніше, це явище було спричинено еволюцією форм землеробства – поширенням рільництва, а відтак, і найбільш раціонального за таких умов малодворного типу сільської забудови. І хоч остаточне вирішення цього питання – справа майбутнього, вже тепер цілком очевидно, що археологічні дані щодо зменшення сільських поселень у регіоні не можуть розцінюватись як безперечне свідчення збезлюднення регіону.

Подолання спричинених Батиєвою навалою явищ було непростим і тривалим процесом. Пріоритет у цій справі належав Галицько-Волинському князівству, де вже у середині XIII ст. розгорнулась активна реконструктивна діяльність. Елементом відродження міського життя стало заохочення колоністів із сусідніх країн – Польщі, Німеччини, Чехії, Угорщини, які чимало посприяли економічному піднесенню Галицько-Волинської Русі. Іноземцям протегували як останні Романо- /269/ вичі, так і їхні наступники в XIV ст.; зворотним боком цієї доволі прогресивної протекціоністської політики була денаціоналізація міст, а згодом, в окремих випадках, – і дискримінаційні заходи щодо міщан-русинів. Це явище не поширилося далі на схід, де в XIV ст. поставали хіба що вірменські та єврейські громади. Щоправда, родоводи донесли звістку про виїзд предка Толстих і Тухачевських Індриса з Германії до Чернігова з 3-тисячною дружиною в 1353 р., але вона здається більш ніж сумнівною з огляду на епідемію, що охопила цей регіон у 1352 р.

Слід зауважити, що в XIV ст. міські поселення були відносно нечисленними, відділяючись одне від одного просторими лісовими масивами, які нерідко залишалися практично незалюдненими (це унаочнює щоденник Контаріні, котрий у 1474 р., мандруючи до Персії, проїхав від Любліна до Кафи). Що ж до українського Півдня, то він у цей час перебував під безпосереднім контролем татар. Саме на цей період, на думку деяких дослідників, припадає поява на Лівобережжі Дніпра низки населених пунктів, топографічно пов'язаних із річковими переправами, котрі, на жаль, практично не простежуються в сучасній географічній номенклатурі. За часів Вітовта на теренах "Татарії" з'явилися поодинокі форпости литовської експансії – фортеця св. Іоанна на нижньому Дніпрі й Чорний город поблизу Аккермана; водночас укріплювались давні українські міста, що й дозволило згодом стверджувати, що Вітовт "начал созидати грады многи, зарубил Києв и Чєрнигов". Очевидно, що ініційоване ним розгортання фортифікаційного будівництва (як перед тим – діяльність братів Коріатовичів на Поділлі, яким літописець приписує розбудову Смотрича, Бакоти та Кам'янця-Подільського)[121] мало антиординську спрямованість; утім, період цієї, за виразом Я. Дашкевича, "литовської реконкісти" був недовгим, а наступники Вітовта повністю занедбали цей напрямок його політики.

Наприкінці XV ст. зміна традиційного щодо Криму зовнішньополітичного курсу великих литовських князів і їхня переорієнтація на Заволзьку Орду різко погіршили ситуацію в Україні. Татарські напади призводили до величезних втрат населення, котре фізично винищувалось і масово забиралося в полон. В окремі роки ці втрати сягали кількох сотень тисяч чоловік; взагалі ж для татарина було ганьбою привести з собою менше 10 бранців. У Криму полоняників перетворювали /270/ на рабів, більшість яких згодом опинялась у Туреччині та інших країнах Сходу. Лише одиницям на чужині усміхалася доля (як славнозвісній Роксолані, дружині Сулеймана Пишного); загал чекали виснажлива праця та тяжкі випробування.

Чимало сучасників переймалося їхніми бідами, і серед них, зокрема, вже не раз цитований Михалон Литвин, котрому доводилось бувати в Криму. Нині стали класичними його характеристика Кафи ("не міста, а поглинача нашої крові") й опис тамтешнього ринку з рядами зв'язаних один із одним невільників, що нагадали Литвину журавлині ключі, які назавжди покидають свою батьківщину. Проникливість цього образу посилює сцена прощання з литовцем одного з полоняників, котрий уже ступив на корабель, що відвезе його на чужину, звідки немає вороття. У літературі його монолог подеколи розглядають як риторичний прийом, покликаний спонукати співгромадян Литвина позбутися різних пороків, щоб у татарській неволі "не загинуло все наше плем'я" – перспектива, реальність якої мала підкреслити згадка про перекопського митника, котрий, зустрівшись із Литвином, розпитував його, звідки везеться до Криму ця безліч невільників і чи залишились ще люди на його батьківщині.

Інший сучасник ставив риторичне запитання: "Хто з істориків підрахував, скільки десятків тисяч наших братів взяли татари у той чи інший час, хто склав до купи цілу суму і при цьому підрахував приплід, який могли дати ті схоплені, мешкаючи у нас і збільшуючи кількість нашого народу?… Хоча, кажуть, ця кількість безконечна, а я не знаю, чи вистане цифр, щоб вирахувати таку велетенську кількість людей, яку втратив наш народ через татар і все ще втрачає". І справді, визначити цю цифру досить непросто; за попередніми підрахунками Я. Дашкевича, вона дорівнює, щонайменше, 2–2,5 млн. вбитих і полонених.

Знекровлюючи Україну, татарські "наїзди" суттєво впливали й на структуру заселеності її обширів. Безпосередні наслідки цих нападів окреслив П. Клепатський, аналізуючи колонізаційні рухи XVI ст.: "Та чи інша місцевість сьогодні, наприклад, була ще залюдненою, а завтра, дивись – прийшли татари, й вона порожніє. Про насельників такої місцевості можна сказати словами Сааді, що "цих вже нема, а ті далеко": частина загинула від шаблі чи потрапила в полон, решта розбіглася в різні боки й могла більше не повернутися на обжиті місця. Від міст залишалися городища, від сіл – селища,[122] вся ж місцевість /271/-/272/ або перетворювалася на пустелю, або ставала тереном для ухожого промислу".

Цим тереном, власне, стала вся південна Наддніпрянщина, на яку практично не поширювався державний контроль ВКЛ: у XVI ст. московські "сторожі" вільно почувалися на колишній Переяславщині, а вихідці з Сіверщини (вона, нагадаємо, залишалась у складі Росії до Деулінської угоди 1618 р.) становили значну частину місцевих уходників. Крім цих промисловиків, що жили тут "на мясє, на рыбє, на мєду", в ревізіях середини XVI ст. згадуються тільки "копачі", котрі в пошуках скарбів розривали давні кургани.

За матеріалами тих же ревізій виразно простежується процес скорочення кількості сільських поселень внаслідок їх "воювання" кримчаками. Зокрема, у 1552 р. ревізори Київського замку занотували факт запустіння низки митрополичих сіл і навіть кількох місцевих монастирів ("Монастырь был Святоє Прєчистоє Гнилєцкий и к тому монастырю озєра и сєножати бывали, нижли от татар запустєли… Монастырь Зарубский Святоє Прєчистоє, и к тому монастырю бывала такжє пашня, бортная зємля, озєра, бобровыє гоны; тєпєрь пусто – один чєрнєц стєрєжєт для пожару (тобто має запобігати пожежам – авт.)"). Симптоматичним є й те, що в XVI ст. елементом територіальної структури на Київщині, Сіверщині та Брацлавщині виступали не лише міста, містечка й села, а й так звані "землі" – території з мінімальним населенням, яке нерідко не було постійним. Темпи розвитку урбанізаційних процесів у цих регіонах були вкрай повільними. Так, за підрахунками П. Саса, в середині XVI ст. на Брацлавщині нараховувалося лише 2 міста й 4 містечка, тим часом як на Волині їх було відповідно 32 і 89.

Відзначені негативні моменти не перекреслюють того факту, що багатовікові контакти з татарами суттєво позначились на ментальності, побуті й звичаях населення українських земель. Але, попри ці та інші іноетнічні впливи, зберігалося усвідомлення його національної ідентичності – "руськості", що сприймалась як категорія не тільки етнічна, а й конфесійна.[123] /273/

Щоправда, досить відчутним був і тогочасний регіональний партикуляризм, адміністративно-правове відчуження окремих земель. Джерела XV–XVI ст. вирізняють певні територіальні групи місцевого населення: киян, волинян, подолян тощо. Згадуються й сіврюки – нащадки літописних сіверян, які зберігали свою етнографічну самобутність до XVI ст., коли почалась інтенсивна колонізація Сіверської землі Московщиною. Інша хвиля міграційних рухів була пов'язана з енергійним просуванням волинських князів на Київщину та Брацлавщину в другій половині XVI ст. Спричинене цим перемішування населення, підриваючи основи регіоналізму, разом з іншими чинниками сприяло формуванню нового типу етнічної самосвідомості, що ствердився у наступні століття.

§ 2. Етнополітична термінологія

XIV–XVI ст.

Як уже відзначалося, впродовж XIV–XVI ст. населення українських земель вважало себе "руським" ("руссю", "русинами"), а самий термін "Русь", остаточно втративши своє первинне, вузьке, значення, виступав як назва всього східнослов'янського ареалу. Втім, складні політичні та етнокультурні процеси окресленого періоду не могли не позначитись на цілісності цього поняття, в межах якого стали виділяти "Малу", "Велику", "Червону", "Білу" й "Чорну" Русь.

"Малоросійська" традиція є найдавнішою на теренах України. Її започаткували галицько-волинські князі, ініціювавши створення власної митрополії в межах колишньої загальноруської (близько 1303 р.). Цей феномен був осмислений візантійськими ієрархами як виділення зі складу "Великої Русі" (у грецькій огласовці – Росії), що охоплювала 19 єпархій, "Малої Русі" в складі галицької, холмської, перемишльської, володимиро-волинської, луцької та туровської єпископій /274/ (тобто Галичини, Волині й Турово-Пінщини). Попри всю ефемерність цього новотвору, запроваджена греками термінологія прижилась на місцевому ґрунті, потрапивши й до світської титулатури: останній галицько-волинський володар Юрій-Болеслав II у 30-х рр. XIV ст. іменував себе "князем усієї Малої Русі"; "королем Ляхії та Малої Русі" називали польського короля Казимира, котрий поширив свій політичний контроль на значну частку володінь Юрія-Болеслава.

У церковному вжитку межі "Малої Русі" як поняття не залишалися сталими, оскільки ця назва поширилась і на створену близько 1317 р. литовську митрополію з центром у Новогрудку. Тож, як бачимо, здійснений у XIV ст. термінологічний поділ Русі мав не етнічне, а церковно-політичне підґрунтя. Якщо ж зважати на те, що константинопольські патріархи то ототожнювали "Малу Русь" із Волинню, то відносили до неї Київ і Смоленськ, стає зрозумілим, що, запроваджуючи цей термін до широкого обігу, вони далеко не завжди орієнтувались у тогочасних географічних реаліях.