Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

СУСПІЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ

Особливістю середньовічних соціумів, українського зокрема, було переважання селянства в структурі населення (близько 80 % його загальної чисельності). У XIV–XVI ст. частина селян відбувала повинності на користь великих литовських князів та польських королів, частина ж, що постійно збільшувалася за рахунок роздачі доменіальних маєтностей, сиділа на приватних землях, перебуваючи під юрисдикцією своїх володарів.

За характером повинностей ця категорія населення поділялася на три групи. Найчисленнішу становили данники, основна повинність яких полягала в сплаті данини, характер котрої визначався об'єктом обкладення. Ним, опріч орних земель, виступали мисливські та бортні угіддя, що з них, як уже зазначалося, бралася архаїчна данина продуктами цих промислів. З кінця XV ст. через активізацію грошового обігу та поступову уніфікацію відбуткових відносин натуральна данина дедалі частіше замінялася платою грішми; крім того, вона з плином часу поступалася місцем іншим формам повинностей, хоча навіть у XVI ст. українське Полісся, за висловом визначного російського вченого М. Любавського, залишалося "справжнім царством селян-данників".

Частина селян мусила працювати в господарстві свого володаря – тобто відбувати "тяглу" службу, чи панщину. Масштаби її були відносно незначними; лише в найбільш загосподарених регіонах, на Волині та в Галичині, вона помітно збільшилась у XVI ст. внаслідок зростання попиту на сільськогосподарську продукцію на зовнішньому ринку.

Особистою службою були зобов'язані своєму володарю й так звані слуги, які разом із ним виступали в похід, виконували різноманітні доручення, їздили в Орду тощо.

Слід мати на увазі, що межа між названими групами селянства була значною мірою умовна. Зокрема, слуги, крім виконання воєнної, "путної" чи "ординської" служби, платили різноманітні натуральні й грошові податки, косили сіно, ходили на толоку, гатили греблі й т. ін. До категорії слуг могли перевести тяглого селянина, і навпаки.

Таким же відносним був поділ селян на "похожих" (особисто вільних) і "непохожих" (прикріплених до свого наділу): "непохожий" міг залишити свого володаря, якщо хтось інший погоджувався замінити його й виконувати відповідну службу, або якщо продавав свій /253/ "отчизний" ґрунт; своєю чергою, похожий селянин, відсидівши десять років на чиїйсь землі й не застерігши собі права виходу, міг бути його позбавлений.

Зазначимо, що за рахунок селянських виходів і втеч значною мірою формувалося населення середньовічних міст; та й за характером занять міщанство, особливо в невеликих містах і містечках, мало чим відрізнялося від селянства. Однак із розвитком міст на перший план висувалася реміснича й торговельна діяльність їхніх мешканців. У середині XVI ст., за даними П. Саса, нараховувалося вже понад 130 спеціальностей міського населення, з них безпосередньо ремісничих – близько 80.

На коронних українських землях від кінця XIV ст. ремісники, за західноєвропейським зразком, об'єднувались у цехи. У регіонах, що входили до складу ВКЛ, цехова організація не набула значного поширення; до всього тут не існувало жорсткої регламентації, властивої ремісничим корпораціям Західної Європи. Самобутніми рисами на теренах України відзначалась і така запозичена на Заході інституція, як "магдебургія" – самоуправління міст на взірець Магдебурга в Німеччині.

Конкурентом міщанства у сфері торгівлі виступала шляхта, котра, втягуючись у товарно-грошові відносини, здобула право безмитного перевезення продуктів власного господарства. Таке виразне протегування шляхті лише частково характеризувало її суспільний статус, юридично оформлений законодавством кінця XIV – другої третини XVI ст. Ним їй було надано значні політичні права, особисті свободи та майнові гарантії, що в сукупності й визначило специфіку шляхти як привілейованої, панівної верстви.

Щоправда, за її монолітним юридичним фасадом крилися різні прошарки. Найближчою до суспільних низів – як із походження, так і за способом життя – була дрібна шляхта, чи то зем'яни, котрі переважно становили нащадків тих слуг, які відбували військову (боярську) службу, виконуючи роль проміжної ланки між селянством і воєнно-служилою верствою. Цю ланку було розірвано у XVI ст., коли ті зі слуг, котрі спадково, з діда-прадіда, відбували таку службу, отримали чи "вивели" собі шляхетство; решта ж поступово злилася з селянством.

Вищим за зем'ян прошарком, за шляхетською ієрархією, вважалися так звані пани; верхній щабель посідала титулована знать – князі, цариною яких до середини XVI ст. була Волинь і які в останній третині цього століття посунули на Київщину та Брацлавщину, створивши тут величезні латифундії.

За спостереженнями Н. Яковенко, князі мали особ- ливе місце в українському суспільстві, становлячи "єдиний замкнутий стан, /254/-/255/ до якого не давали доступу ні багатство, ні вплив, ні високі урядові посади. Князем був лише син князя, і ні король, ні сейм не могли пожалувати князівського титулу… Князі ніколи (принаймні, до Хмельниччини) не розчинялись у боярсько-шляхетському загалові, відділені від нього бар'єром ірраціонально-містичного походження… У складній ієрархії понять більшої чи меншої родовитості на походженні княжих родів лежав сакральний відсвіт, що незмірно підносив /256/ їх над рештою знаті… Далеко не всі з князів були маєтними й впливовими, а тим часом княжий ореол поширювався на всіх… Особа князя і вище право, носієм якого він вважався уже в силу свого народження, сприймались як наслідок Божого промислу, незаперечний абсолют. Континуїтет вибраності поширювався на всі покоління княжого дому… Спадкове право князів на виключність сприймалось як данність не тільки очима української рядової шляхти, а й на рівні королівського престолу". І хоч сам факт "визнання за князями ірраціонально виділеного місця в ієрархії українського суспільства" деяким науковцям видається не безсумнівним, незаперечним є те, що місце князів у тогочасній соціальній структурі освячувалося багатовіковою традицією й відповідало середньовічним уявленням про боговстановленість наявного суспільного устрою.

Зокрема, вважалося, що його підвалини було закладено ще за часів біблійного Ноя, котрий поділив між своїми синами Симом, Хамом і Яфетом та їхніми нащадками основні суспільні функції – молитися, працювати й володарювати. Так постав латиномовний афоризм:

Tu Sem ora,

Cham labora,

Japhet rege

Et protege.

("Ти, Симе, молися, Хаме – працюй, Яфете – управляй і захищай").[114]