Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Навівши його в своїй "Хроніці", М. Стрийковський резюмував, що, поділивши у такий спосіб обов'язки між своїми синами, Ной встановив порядок, "без якого не може існувати жодна монархія, чи королівство". В українському письменстві аналогічних поглядів дотримувались Іван Вишенський, Кирило (Транквіліон) Ставровецький, Петро Могила.

Втім, виступаючи речником цих ідей і відділяючи себе від "нащадків" Хама і Яфета, духівництво становило незамкнуту станову групу: його ряди постійно поповнювалися за рахунок представників інших суспільних прошарків. Щодо чернецтва це очевидно: воно за самою своєю природою було гетерогенним. Що ж стосується білого духівництва, то в його середовищі (передусім на західноукраїнських землях) існувала й протилежна тенденція – до успадкування цього суспільного статусу, чи то дідичності. М. Грушевський навіть вважав "загальною максимою тодішньої церковної практики" принцип, сформульований дружиною Сигізмунда І королевою Боною: "Єсть обычай в Руси, /257/ иж цєрковь и доходы цєрковныє на потомков спадают". За словами дослідника, "завдяки тим відносинам творилися правдиві династії попівські, де священство було дідичним протягом цілих століть, і навіть та сама парафія цілі століття залишалася в певному роді. Особливо так було по селах… Парафії переходили з батька на сина, з брата на брата, давалися в посаг, коли донька священика виходила за священика, переходили часом до дальших свояків спадщиною". В іншому напрямку діяла практика "подавання" – роздачі парафій, ігуменств, архімандрій і навіть єпископій світськими особами різного рангу, котрі вважались їхніми патронами. По суті, церковні уряди виступали як різновид синекур, при розподілі яких превалювали суто прагматичні міркування, далекі від інтересів православ'я. Тож суб'єктами надань ставали світські особи, котрі, обійнявши ту чи іншу церковну посаду, подеколи навіть не поспішали з прийняттям духовного сану. У 1568 р. митрополит Іона Протасович навіть звернувся до Сигізмунда-Августа з проханням, "чтобы достоинства духовныє людям свєтским нє были даваны, а кому бы свєтскому уряд духовный дано, а он далєй трєх мєсяцєв стану духовного на сєбя приняти нє хотєл, у таковых абы єпископы в своих єпископиях, а архиєпископ в своєй архиєпископии оныє достоинства и хлєбы духовныє отбирали и людям духовным подавали". Сигізмунд-Август відмовив митрополитові, й питання так і не було розв'язане. Патронат і пов'язане з ним право подавання не регламентувались і надалі, дискредитуючи духівництво, що, зрештою, призвело до кризових явищ у житті православної Церкви, котрі вповні виявилися наприкінці XVI ст.

Тоді ж виразно позначилися зміни у традиційній становій структурі – остаточно оформився суспільний статус козацтва, появу якого на історичній арені вчені датують кінцем XV ст. Колискою козацтва стала Південна Україна, котра відігравала роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських правителів, перебуваючи поза будь-яким політичним контролем і не маючи постійного населення. Природні багатства цього краю вабили до себе людність. Характерним щодо цього є свідчення Михалона Литвина, що на "щасливій та родючій Київщині" чимало приходнів, з яких "деякі прагнуть позбутися батьківської опіки, чи рабства, чи служби, чи покарання за злочини, чи боргів, чи ще чогось; інших принаджує до неї, особливо навесні, багата нажива й щедрість цього краю. І, зазнавши насолоди [вільного життя] в її фортецях, вони вже ніколи звідти не повертаються". Уходництво як спосіб існування формувало людей особливого складу. Тих, хто приходив у пониззя Дніпра на промисел, "життя по уходах захоплювало своїми відмінними прикметами /258/ та відводило від повсякчасної селянської чи міщанської праці. Таким нудно було у звичайних умовах життя села чи міста. Їх знову й знову тягнуло на степові річки, де ловили рибу, на дніпрові луки, на степові простори" (О. Грушевський).

Однак тут, на випадок раптового татарського "наїзду", доводилося завжди бути напоготові. Тож із плином часу члени промислових "ватаг" набували необхідного досвіду і, призвичаївшись до місцевих обставин, не лише могли дати відсіч нападам кримчаків, а й самі починали громити їхні улуси, забирати худобу, грабувати купецькі каравани. Цей добичницький спосіб життя ставав соціальною нішею для тих, кого, за висловом королівського секретаря Р. Гейденштейна, гнали з насиджених місць "обставини або закони". Так на окраїні суспільного життя з рухливих, неконформних елементів поступово формувався цей маргінальний прошарок населення – козацтво, що починає згадуватись у документах з 90-х рр. XV ст.

У 1492 р., реагуючи на скаргу Менглі-Гірея про пограбування його корабля в пониззі Дніпра, під Тягинею, та інші безчинства киян і черкасців, великий князь Олександр пообіцяв з'ясувати цю справу "межи козаки". Низка подальших згадок про козаків пов'язана з їхніми нападами на чужоземних послів і купців; кримінальний характер цих звісток почасти обумовлений природою джерела, з якого вони запозичені. Це – дипломатичне листування, де значне місце відводилося викладу сторонами взаємних претензій, пов'язаних із порушенням норм мирного співжиття. Серед тих, хто в такий спосіб завдавав клопоту своєму уряду, були й козаки, які діяли на власний розсуд, не особливо замислюючись над можливим відгомоном цих подій.[115]

Дещо іншим – у своєму буденному уходницькому образі – постає козацтво зі сторінок привілею київським міщанам 1499 р., в якому йдеться про козаків, котрі "ходят водою на низ, до Чєркас и далєй" і "рыбы привозят просолєныє и вялєныє"; при цьому козаками звуться, передусім, вихідці "з вєрху Днепра"; таких і справді було чимало серед тих, хто займався уходництвом. Зокрема, як промисловиків-"чужєгородцєв" ревізори Київського та Черкаського замків у середині XVI ст. нотували мешканців Чорнобиля, Мозиря, Річиці, Рогачова, Бихова та Могильова. Ті ж ревізори, по суті, ототожнювали уходницький промисел з "козакуванням", згадуючи про "отход у козацтво на полє" або "рєкою у низ". /259/

Не варто забувати, що термін "козак" – тюркського походження (він відомий з початку XIV ст. у значенні "вартовий", до якого згодом додалися негативні коннотації: "розбійник", "пройдисвіт" тощо). Завдячуючи своєю появою сусідству з "Татарією", козацтво органічно увібрало в себе чимало тюркських елементів – у назвах, побуті, звичаях. У середовищі козацтва не були рідкістю татарські імена, а його іконографічним уособленням став козак Мамай; суто національні, як на сучасний погляд, прикмети останнього, від оселедця до шаровар, є орієнтальними за своєю генезою.

Це, одначе, аж ніяк не означає "чужорідності" козацтва як суспільного елемента, його "запозичення" з татарського світу. Прихильникам таких поглядів на це явище, що сягають часів М. Костомарова (цей вчений обстоював думку, що "козацтво безсумнівно татарського походження, як і сама назва козак", й був переконаний, що козацька верства була сформована старостами прикордонних замків), завжди бракувало переконливих аргументів. Порубіжні державці хіба що внесли до козацької стихії елементи військової організації (наприклад, поділ на роти), активно залучаючи козаків до боротьби з татарами, за що й удостоїлися звання гетьманів у романтичній історіографії /260/-/262/ XVIII ст. У такій іпостасі виступають на сторінках тогочасних козацьких літописів черкаський і канівський староста Остафій Дашкович, хмільницький староста Предслав Лянцкоронський та князь Дмитро Вишневецький.

Останньому належить особливе місце в історії козаччини, оскільки, заклавши близько 1554 р. замок за Дніпровими порогами, на острові Хортиця (проіснував до 1557 р.), він, за висловом М. Грушевського, дав початок "ідеї Запоріжжя як постійної твердині серед степового моря". Сама постать князя, названого Грушевським "блискучим, променистим метеором", котрий перелетів через "нерухливе, шаблоноване" українське життя середини XVI ст., набрала під пером дослідника романтичного ореолу й рис політичного діяча, налаштованого на цілеспрямовану боротьбу з Кримом. Однак уже на початку століття в літературі наголошувалося, що подібна оцінка хибує на певну ідеалізацію князя й не підкріплена достатньою кількістю фактів; що ж до самого Вишневецького, то "в його діяльності, в його переходах від Литви до Туреччини та Москви, чиї політичні інтереси були різними, немає будь-якої політичної ідеї" (М. Василенко). Такий мінімізаційний підхід здається досить виваженим і коректним, принаймні, за сучасного стану історичних джерел; водночас він аж ніяк не знецінює цю колоритну постать української історії, увічнену фольклорною традицією про козака Байду.[116] Вона уособлювала, за слушним визначенням Н. Яковенко, "аристократичну сторінку в історії ранньої козаччини, яка об'єднала (хоч і ненадовго) козаків-простолюдинів не тільки з незаможною шляхтою, що козакуванням заробляла на прожиток, а й з гордими магнатами, шукачами лицарської слави".

Правлячі кола Польщі й Литви розглядали діяльність козацтва як дестабілізуючий фактор внутрішньо- й зовнішньополітичних відносин; прагнучи приборкати козаків, вони водночас вважали за можливе спрямувати їхню енергію в річище загальнодержавних інтересів. Адже, по суті, на неспокійній "україні" стихійно сформувалася сила, потреба /263/ в якій відчувалася ще в XIV ст. – недарма ж у 1358 р. представники Ольгерда під час переговорів з пруськими рицарями наполягали, щоб "Орден перемістився в пустелі між татарами й русинами для захисту останніх від татарських нападів і щоб Орден не залишив собі ніяких прав на русинів, але вся Русь безпосередньо належала б литовцям".[117]

Першим, хто вказав на можливість використання прикордонних відчайдухів для "послуги и обороны", був Сигізмунд І. Він висловив ідею створення козацького війська, яке могло б успішно охороняти від татар дніпровські переправи; однак за його життя цей проект залишився нереалізованим. Лише в останній третині XVI ст. козацтво набуло певних організаційних форм і водночас було інкорпоровано до тогочасної станової структури.

Юридичне оформлення правового статусу цієї суспільної верстви почалося в 70-х рр. XVI ст., коли офіційні польські кола стали залучати козаків до виконання прикордонної служби. Для них було встановлено власний "присуд", тобто їх було виведено з-під юрисдикції місцевої адміністрації й підпорядковано "старшому і судді над усіма низовими козаками"; цей судовий імунітет поширювався не лише на тих козаків, які перебували на королівській службі, отримуючи відповідну платню (їхня чисельність у 1570-х рр. коливалась у межах 300–500 чол.),[118] а й на тих, котрі виходили з пониззя Дніпра "на волость" (державну територію Речі Посполитої). Так абстрактна ідея козацької "вольності" сповнилася конкретним змістом і здобула офіційну санкцію, а козацтво, відокремлене в адміністративно-правовому плані від решти населення Речі Посполитої, почало конституюватись як особлива станова група.

Що ж стосується станових привілеїв козацтва, то питання про їхню генезу не раз поставало у вітчизняній історіографії,[119] хоч і мало акцентувалось у літературі останніх десятиліть. На цьому тлі варті уваги міркування С. Леп'явка, котрий, наголосивши, що в традиційному /264/ суспільстві згадані привілеї не могли з'явитись ex nihilo, висловив умотивоване припущення, що козаки "успадкували" їх від тієї частини бояр-слуг, які, не спромігшись вивести собі шляхетство, знайшли "притулок" у козацтві; отже, реформування останнього в привілейовану верству було, по суті, спробою правового врегулювання боярського питання. На думку дослідника, "цим можна пояснити той факт, що на південній Київщині і Брацлавщині боярство зникає у другій половині XVI ст. без всякого видимого опору. І це тоді, як, скажімо, в околицях Овруча і Бару місцеве боярство вело довгу і вперту боротьбу, врешті-решт зберігши себе під іменем "околичної шляхти"… Покозачившись, придніпровське боярство внесло в козацтво новий суспільний зміст і вже під новим іменем стало вимагати визнання своїх рицарських прав. Відбулось "обоярення" козацтва. Замість споконвічної досить аморфної прикордонної спільноти під впливом боярства утворилась сильна, соціально визначена верства".

Щоправда, сам науковець підкреслює, що ця гіпотеза ще потребує докладного обґрунтування джерелами, без якого вона залишається тільки соціологічною схемою. Такий підхід до проблеми стимулює подальші дослідження й дає підстави для сподівань, що на одвічне запитання "откуль початок свой взяли козаки", нарешті, знайдеться вичерпна відповідь. /265/-/266/

Розділ тринадцятий

ЕТНОДЕМОГРАФІЧНІ ПРОЦЕСИ

§ 1. Демографічні зрушення

Провідним чинником, що формував демографічну ситуацію в Україні впродовж другої половини XIII-середини XVI ст., був, поза сумнівом, "татарський фактор" – попервах у вигляді руйнівного Батиєвого погрому, а згодом – у формі небезпечного сусідства з "Татарією", якою стали безкраї обшири українського Півдня.

Не варто доводити, що монгольська навала мала найзгубніші наслідки для давньоруських земель, передусім для Середнього Подніпров'я, котре назавжди втратило роль політичного, економічного, релігійного та культурного центру всієї Русі. "Нєсть числа" селам, містам і містечкам, які були стерті з лиця землі завойовниками і вже ніколи не постали з руїн. Відродження міст унеможливлювалось запустінням їхньої сільської округи. Тож нащадки Михайла Всеволодича не випадково покинули батьківський Чернігів: археологічні дослідження показали, що в середині XIII ст. припинила своє існування переважна більшість поселень у межиріччі нижньої Десни й Дніпра, де, за твердженням давнього літописця, зосереджувалася "вся жизнь" чернігівських князів; мало минути понад півтисячоліття, щоб Чернігів досяг своїх колишніх розмірів. У Києві на кілька століть осередком міського життя став Поділ; верхнє ж місто залишалося німим свідком колишньої величі "матері руських міст".