Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Попри це, у 1500 р. Сіверщина фактично ввійшла до складу Російської держави. Очевидно, що успіхи Московщини на початковому етапі війни (їх апогеєм стала перемога на Ведроші в липні 1500 р., коли в полон потрапив литовський гетьман Костянтин Острозький) – були значною мірою зумовлені сприятливою для неї зовнішньополітичною ситуацією. Щоправда, Молдавія, традиційний союзник Московщини, не змогла надати їй дійової допомоги. Проте доволі ефективним був її союз із кримським ханом: син Менглі-Гірея, Ахмат-Гірей, упродовж 1500 р. здійснив два спустошливі набіги на територію Литовської держави. У походах московських військ узяли участь і казанські царевичі; так, за активної участі Мухаммед-Еміна в серпні 1500 р. був здобутий Путивль.

Втім, у літературі "найміцнішою із антиягеллонських коаліцій" називався "стихійний союз західноруського населення Великого князівства /165/ Литовського з могутньою Російською державою", на який остання й спиралась у процесі "збирання" давньоруських земель. Ця точка зору, як і уявлення про мирний і добровільний характер приєднання Сіверської землі до Московщини,[71] потребує певних коректив. Безумовно, московські війська не вели бойових дій на території володінь Можайського та Шем'ячича, однак ті сіверські міста, які перебували під контролем воєвод великого князя литовського, чинили їм збройний опір. Унікальне свідчення цього збереглось у Типографському літопису, де зафіксовано, що московські воєводи на Сіверщині "многыє грады, и власти, и сєла поплєниша, а людєй многых мєчю и огнєви прєдаша и иных в плєн повєдоша"; здобутими силою названі літописцем Брянськ, його волості Почеп і Радогощ, Любеч та Путивль. Звістка про спалення останнього міститься у посланні Олександра до Менглі-Гірея (листопад 1500 р.). Заслуговує на увагу і той факт, що частина мешканців Радогоща, Любеча, Брянська, Путивля, Чернігова у 1500 р. назавжди покинула свої "отчизныє зємли". Це засвідчують акти Литовської Метрики, які донедавна не залучалися до характеристики даних подій: "Попис" дворян ВКЛ (укладений бл. 1509 р.), "Пам'ять" 1527 р., складена шляхом опитування населення, що залишило Сіверщину після 1500 р. – тих, "хто на тои зємли жив", пожалування брянцям і путивльцям маєтностей, котрими вони могли розпоряджатися до "очищення" їхніх володінь від загарбників.

Однак нікому з них не судилося дочекатися цього "очищення": Іванові III в основному вдалося утримати завойовані в 1500 р. позиції, хоч низка обставин істотно ускладнила подальший перебіг подій. У серпні 1501 р. лівонський магістр Плеттенберг порушив укладене в 1493 р. перемир'я з Москвою. Маючи значну кількісну перевагу, Орден змусив відступити армію під командуванням князя Олександра Оболенського, однак російським військам вдалося відстояти Псков та Ізборськ. Здійснена за цих умов передислокація воєнних сил не могла не відбитися на боєздатності військ, які діяли на території ВКЛ. Водночас посилилися позиції Олександра: після смерті Яна-Альбрехта (червень 1501 р.) його обрали польським королем; паралельно було укладено новий акт унії між Польщею та ВКЛ.

Внаслідок цього московські війська відмовилися від запланованого раніше великого наступу на Смоленськ; упродовж 1501 р. їхня бойова активність обмежувалася дрібними сутичками на прикордонні. Погіршилася ситуація на Сіверщині: в серпні 1501 р. сюди вдерлося 100-тисячне /166/ військо союзника ВКЛ – хана Заволзької Орди Ших-Ахмата; зламавши опір сіверських князів, татари захопили Рильськ і Новгород-Сіверський. Проте дії Ших-Ахмата, як уже відзначалося, не були своєчасно підтримані Олександром; як наслідок, у червні наступного року його армію вщент розбив Менглі-Гірей. Стабілізація ситуації в регіоні дала можливість Семену Можайському та Василю Шем'ячичу взяти участь в облозі Смоленська; місто не капітулювало, і війська Івана III, "зємлю Литовскую повоєвав и поплєнив", були змушені відступити.

В цілому наприкінці 1502 р. встановився певний баланс сил як на московсько-литовському, так і на московсько-лівонському театрах воєнних дій. Усі сторони відчували гостру потребу в перепочинку. За пропозицією Олександра було сформовано спільне литовсько-лівонське посольство, яке в березні 1503 р. прибуло до Москви.

Переговори з представниками Лівонії завершилися тільки домовленістю про 6-річне перемир'я. Не вдалося укласти мирного договору й з ВКЛ: литовська сторона вимагала повернення захоплених Москвою земель, а Іван III удавав щире здивування: "Нам чєго дєля (заради чого – авт.) вєликому князю Алєксандру тоє своєй отчины отступатись?" Коли переговори остаточно зайшли в глухий кут, литовська сторона, за прикладом Лівонії, запропонувала московській 6-річне перемир'я на умовах збереження статус-кво.

Перемир'я було укладено 28 березня 1503 р. До Московської держави фактично перейшли всі сіверські міста: Чернігів, Стародуб, Путивль, Рильськ, Новгород-Сіверський, Любеч, Гомель, Почеп, Трубецьк, Радогощ, Брянськ, Мглин, Дроків.[72]

Московсько-литовські переговори "о вєчном миру и о докончаньє" відновились у лютому 1504 р. Під час переговорів жодна зі сторін не виявила схильності до компромісу. Олександр наполягав на тому, щоб Іван III "тыє городы, и волости, и зємли, и воды, отчину нашу, которыє ж єси нам бєз всякоє причины забрал, зася нам вєрнул". Іван III був не менш категоричним при обстоюванні своїх "отчинных" прав: "… Каждому отчина своя мила и каждому своєго жаль. Ино вєдь вєдомо зятю нашєму, Алєксандру королю и вєликому князю, что Русская зємля вся… наша отчина; и нам и нынє своєй отчины жаль; а их отчина – Лятская зємля да Литовская".

Такого ж курсу дотримувався наступник Івана III, Василій III (1505–1533 рр.) у переговорах із Сигізмундом І, котрий у 1506 р. заступив Олександра на великокняжому престолі. Новий володар Литви, навіть /167/ погоджуючись на незначні територіальні поступки Московщині, рішучо наполягав на поверненні Чернігова, водночас не полишаючи надії "очистити" ці землі воєнним шляхом.

У 1507 р. спалахнула нова московсько-литовська війна. На її перебіг вплинули як сприятливі для Росії зовнішні обставини (ВКЛ не отримало допомогу Лівонії), так і ускладнення внутрішньополітичної ситуації в Литовській державі, де розгорнулося повстання Михайла Глинського. Показовими є спроби останнього (до речі, католика за віросповіданням) копіювати події 1500 р. шляхом поширення чуток про насильне покатоличення руських земель,[73] що й перетворило його в пізнішій традиції на оборонця їхніх національних інтересів, виразника настроїв місцевої православної шляхти. Насправді ж він був лише талановитим авантюристом, котрий зумів перетворити епізод придворної боротьби на подію східноєвропейського масштабу.[74] /168/

У вересні 1508 р. до Москви прибуло литовське посольство з пропозиціями щодо укладення миру. Переговори тривали недовго – вже у жовтні "князь вєликий Василєй Ивановичь всєя Руси с королєм Жидимонтом (Сигізмундом – авт.) мир и вєчноє докончаниє взял, а городы рускыє и с волостми, свою жє вотчину, да и князєй служєбных, князя Василия Ивановича Шємякина, да князя Василия Сємєновича Стародубскаго, и Новосилських князєй, и Одоєвскых, и Воротынскых, и Бєлєвскых, и Трубєцкых, и Масалских, и с их вотчинами написал в свою сторону".

Таким чином був юридично оформлений перехід Сіверщини до складу Московської держави (за винятком Любеча, поверненого ВКЛ). Однак литовські правлячі кола не втрачали надії домогтися того, щоб "тот край… к рукам господарским пришол и так был захован, яко был за славноє памяти короля єго милости Казимира". До цього їх закликали й представники сусідньої з Сіверщиною Київської землі (вище вже цитувалися скарги депутації киян до Сигізмунда І на шкоди, завдані їм втратою Путивля.

Характерно, що при відстоюванні своїх прав на цей регіон литовські офіційні кола також широко використовували аргумент "отчинності", цілком виправданий з огляду на майже півторасотлітнє перебування Сіверської землі у складі ВКЛ. З московського боку, в свою чергу, лунали звинувачення, що литовські князі оволоділи Сіверщиною, як і іншими давньоруськими землями, "зрадою".

У родоводі великих литовських князів, укладеному в Московщині на початку XVI ст.,[75] стверджувалося, що їхній предок Гедимін ("Гегиминик") був нібито тільки "рабом", "конюшцем" Вітеня [76] – дрібного смоленського князя з роду Ростислава Мстиславича, котрий, утікши з татарського полону, оселився в Жемайтії у "нєкоєго бортника" й одружився з його дочкою; коли ж "Витєнца" вбило громом, з нею взяв шлюб Гедимін, що й дало початок роду литовських князів. Їхнє піднесення пояснювалося "вєликих князєй русских нєсогласиєм" і "мєжусобными браньми", які дозволили Гедиміну, вирядженому тверським князем Олександром Михайловичем збирати данину "об сю сторону Нємана", збагатитись і стати володарем Литви (протверська тенденція родоводу була зрозумілою з огляду на походження його автора; у московській тра- /169/ диції XVI ст. Олександра Тверського заступив московський князь Юрій Данилович). Паралельно наголошувалося, що великі московські князі походять від римського кесаря Августа й можуть титулуватися царями, оскільки їхній предок Володимир Мономах отримав царські регалії від візантійського імператора Костянтина Мономаха. Це сталося внаслідок організованого Володимиром Всеволодичем походу на Фракію, що увінчався цілковитим успіхом. Просячи миру, Костянтин Мономах передав йому через послів – ефесського митрополита Неофіта, єпископів і "рядников" – свій "вєнєц царскый… на блюдє златє", знятий з власної шиї "животворящий крєст от самого животворящєго дрєва, на нєм жє распят владыко Христос", "крабицу (ларчик, ковчежець – авт.) сєрдоликову, из нєя жє Август, кєсарь римский, вєсєляшєся, и ожєрєльє, ижє на плечу своєм ношашє… и иныє многиє даровє". Увінчаний з рук Неофіта царським вінцем, київський князь отримав право зватися "отсєлє боговєнчанный царь… И от того врємєни князь вєликий Володимєр /170/ Всєволодич нарєчєся Мономах [77] и царь Вєликия Россия. И от того часа тєм вєнцєм царским, что єго прислал вєликий царь грєчєс- кий Константин Мономах, вєнчаются вси вєликиє князи володимєрскиє, єгда ставятся на вєликоє княжєниє русскоє".

"Послання про Мономахів вінець" було покладено в основу офіційного "Сказання про князів володимирських", яке, своєю чергою, стало наріжним каменем ідеології самодержавства у Московській Русі. Наявні в ньому "історичні аргументи" охоче використовувалися російськими дипломатами, які обстоювали царський статус свого володаря, офіційно прийнятий Іваном IV у 1547 р. /171/

У відповідь на імперські претензії московських володарів з Кракова й Вільна лунали заяви, що, позаяк Київ належить Литві, "никому бы тым имєнєм и титулом царства києвского нє было пристойно писатися – одно єго королєвской милости, а нє вєликому князю московскому" (1548 р.); знаходилось місце і для кепкувань над вигаданою генеалогією правителів Росії (так, польський поет Ян Кохановський писав про Івана Грозного: "Нащадок римського імператора Августа; хто зна, звідки взяв він того літописця!").

Водночас литовські князі плекали власну "римську" ідею, декларуючи походження литовців від латинян. Першим сформулював цю теорію Ян Длугош; вона базувалася на схожості мов та поховальної обрядовості цих двох народів. Длугош припускав, що за часів Юлія Цезаря частина давніх італійців, прихильників Помпея, очолена князем Вілієм, емігрувала далеко на північ, заснувавши місто, назване на честь їхнього вождя Вільном. Суворий край, який вони заселили, був (на згадку про далеку батьківщину) охрещений Літалією; перекручена, ця назва дійшла до нас як "Литва".

Наведена теорія стала дуже популярною. Так, Михалон Литвин без вагань покликався на "напівлатинську мову" та "давні римські обряди" своїх одноплемінників і спогорда згадував про "московські письмена", котрі "не мають нічого, що спонукало б до доблесті, оскільки руська мова чужа нам, литвинам, тобто італійцям, у чиїх жилах тече італійська кров". Литвин виклав дві версії того, як предки литовців потрапили на північ. За першою, їх було виряджено на боротьбу зі скіфами; ближчою ж до істини він вважав другу, згідно з якою "вони були занесені бурями Океана за Гая Юлія Цезаря" під час його походу на Британію. У білорусько-литовських літописах широкої редакції утвердився інший варіант легенди: предком литовців був родич імператора Нерона Палемон, котрий на чолі великого почту втік від "кривд і утисків" свого деспотичного володаря.

Ідея римського походження литовської шляхти та її володарів не здобула визнання в Москві. Натомість (як гадають, під тиском Гедиміновичів, котрі служили при московському дворі – Трубецьких, Бєльських, Мстиславських) у 30 – 40-х рр. XVI ст. виникла нова версія родоводу великих литовських князів. Гедиміна оголосили Рюриковичем, нащадком полоцького князя Рогволода. В основу такої "ідентифікації" було покладено літописний сюжет про заслання до Царгорода сином Володимира Мономаха Мстиславом двох Рогволодовичів, котрі відмовились допомогти йому в боротьбі з половцями (1129 р.). За версією московських книжників, які назвали їх на литовський лад Давилом і Мовколдом, згодом князів запросили до себе "вильнянє"; праправнуком Давила ("пєрвого князя на Вильнє") нібито й був Гедимін. /172/

Цей варіант родоводу задовольнив як приходнів-Гедиміновичів, так і володарів Московщини, оскільки, згідно з літописом, Мстислав позбавив Рогволодовичів їхньої частки Руської землі, а відтак їхні нащадки не могли претендувати на давньоруську територіальну спадщину (тобто окреслена в родоводі ситуація, коли міста, що здавна були "обладаны князми києвскими, иныє чєрниговскими, иныє смолєнскими, иныє полоцкими", стали "городами литовскими… ижє суть нынє за кралєм", розумілась як аномальна). Більше того, оскільки "Литва в ту пору дань даяшє князєм полоцким", а ті, своєю чергою, підпорядковувалися київським, з'явилась основа для тверджень, що "нє токмо что Русская зємля, но и Литовская зємля вся" є вотчиною московських Рюриковичів.