Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Однак умови для неї тут були далеко не сприятливими. Дипломатичне листування 80 – 90-х рр. XV ст. рясніє численними скаргами московських "гостей" на утиски з боку місцевої адміністрації в Києві, Брянську, Чернігові, Радогощі, Новгороді-Сіверському, Гомелі, Мценську. Гостре невдоволення купецтва викликало й уведення в перелічених містах нового митного збору – "тридцятого" від вартості товару.

За спостереженнями А. Хорошкевич, московські правлячі кола активно обстоювали економічні інтереси своєї держави на міжнародній арені; зокрема, російські посли у ВКЛ вимагали не лише відшкодування збитків, завданих купцям, а й гарантій безперешкодної торгівлі у майбутньому.

Втім, існували й інші, суто воєнні засоби розв'язання цих проблем. Уперше їх було застосовано у 80-х рр. XV ст. Точніше датувати початок війни між Московщиною та ВКЛ неможливо: формально її так і не було оголошено, а прикордонні конфлікти на московсько-литовському порубіжжі не вщухали впродовж усього передостаннього десятиліття XV ст., що й дало підстави О. Зиміну назвати ці події "дивною війною".

Ареною для воєнних сутичок у цей період стало верхнє Пооччя, передусім володіння князів Новосильських: Воротинських, Одоївських та Бєльовських. Їхні відносини з Москвою й Литвою визначалися договором Василія II з Казимиром 1449 р. та низкою угод, згідно з якими ці князі мали право покинути литовську службу ("с них [крєпосноє] цєлованьє долой, а им воля"). Близько 1487 р. цим правом скористалися деякі з князів Одоївських, Іван Воротинський та Іван Бєльовський; після того, як вони перейшли на службу до Івана III, міжкнязівські чвари, що від часу до часу спалахували в регіоні, набули характеру міждержавних конфліктів: уже в 1489 р. російські війська діяли під Воротинськом – і того ж року на московську службу перейшов князь Дмитро Воротинський. На початок 1490-х рр. "отчини" Одоївських, Воротинських, Бєльовських фактично опинились у складі Московської держави.

Це викликало різкий протест у Казимира, котрий відмовився визнати переходи верховських князів – "выпустить… из докончанья и ис присяги". Конфлікт був неминучим. Однак зі смертю Казимира (1492 р.) ситуація дещо змінилася. Розчленування верховної влади (великим князем литовським став Олександр Казимирович, польським королем – Ян-Альбрехт) ослабило позиції ВКЛ і дало можливість Івану III /158/ активізувати воєнні дії в регіоні. У 1492 р. московські війська захопили та розграбували Любутськ і Мценськ, узявши численний полон. Ці події та бездіяльність Олександра безпосередньо відбилися на позиціях місцевих князів: того ж року під зверхність Івана III перейшли Василь і Андрій Бєльовські, Михайло Мезецький та Семен Воротинський. Останній, пояснюючи свій від'їзд, писав Олександру: "… Отєць твой, господинє, был у мєнє у крєстном цєлованьи на том, што было отцу твоєму, осподарю нашому, за отчину за нашу стояти и боронити от всякого; ино, господинє, вєдомо тєбє, что отчина моя отстала (була захоплена князем Іваном Воротинським – авт.); и отєць твой, господинє, государь наш за отчину мою нє стоял и нє боронил; а мнє, господинє, против моєй отчины городов и волостєй мнє нє измыслил… и твоя милость, господинє, мєнє нє жаловал, города нє дал и в докончанья нє принял, а за отчину за мою нє стоял, а боярина моєго, господинє, нє жаловал, нє чтил, как отєць твой наших бояр жаловал, чтил… Ино, господинє, отца твоєго, государя вєликого короля, и твоє, и Вєликого княжєства Литовского крєстноє цєлованьє с мєнє, со князя Сємєна Фєодоровича долой". /159/

Олександр, не маючи необхідного політичного та воєнного досвіду, намагався уникнути відкритої конфронтації з Московщиною. Литовські посли, котрі прибули до Москви у листопаді 1492 р., не торкалися питання про долю верховських князів, запропонувавши, натомість, видати за Олександра дочку Івана III, Олену, що, на їхню думку, і мало залагодити всі справи. Однак Іван III наполягав на необхідності першочергового вирішення спірних територіальних питань.

Володар Литви зробив спробу силою вплинути на ситуацію. Війська під командуванням Семена Можайського і смоленського воєводи Юрія Глібовича здобули Серпейськ та Мезецьк, захоплені князем Семеном Воротинським під час виїзду з ВКЛ, проте, одержавши звістку про наближення московських військ, мусили відступити. Після цього воєнні дії припинилися.

Слід зауважити, що вже на початку 1490-х рр. Іван III кидав свій погляд у бік Сіверщини – недарма ж у 1493 р. Олександр Казимирович вимагав, щоб він зрікся претензій на Чернігів ("ажбы того вєликий князь навєки отступил"). У розрядах під 7000 (1491/1492 р.) зафіксована "посилка в Северу ко князем", яку можна тлумачити як відрядження місії, що мала сприяти "порозумінню" місцевих князів із Іваном III. Водночас до сина останнього, Василія, звернувся князь Василь Верейський, прохаючи, щоб той разом із своєю матір'ю Софією Палеолог посприяв його поверненню до Росії. У відповідь Василь сповістив його, що "и мати наша вєликая княгиня, да и мы [сами] государю отцу своєму, вєликому князю, о тєбє били чєлом; и отєц наш, князь вєликий, тєбя жалуєт, хочєт твоєй службы. И ты бы ко отцу нашєму, к вєликому князю, поєхал". Цей лист був надісланий Василеві Верейському в січні 1493 р., але той чомусь не скористався монаршою ласкою. Залишились лояльними щодо Литви й інші володарі Сіверщини.

Влітку 1493 р. відновилися московсько-литовські переговори. У лютому 1494 р. було укладено "вєчноє докончаньє", згідно з умовами якого за Московською державою закріпилися території у верхньому Пооччі, що ввійшли до її складу з переходом на службу до Івана III місцевих князів ("А князи Новосильские: Одоєвскиє, и Воротынскиє, и Пєрємышльскиє, и Бєлєвскиє всє мои, вєликово князя Ивановы, и моих дєтєй и с своими отчинами к нашєму вєликому княжству"), хоча надалі обидві сторони мали відмовитись від прийняття служилих князів із їхніми землями ("А князєй нам служєбных… на обє стороны с вотчинами нє примати"); у складі Литовської держави залишалися спірні Мценськ, Любутськ, Серпейськ і Мосальськ.

Московсько-литовське зближення було скріплено шлюбом Олександра з Оленою Іванівною. 6 лютого 1494 р. відбулася церемонія заручин, /160/ після якої ще майже рік Олена залишалась у Москві – аж доки Олександр, на настійну вимогу Івана III, не підтвердив спеціальною грамотою обіцянку "нє нудити" її до католицтва, дозволивши "дєржати свой грєчєский закон".

Ідея династичного союзу не була новиною для московсько-литовських взаємин. Свого часу розроблялися плани "жєнитвы вєликого князя Ягайла Ольгєрдовича: жєнитися єму у вєликого князя Дмитрєя Ивановича (Донського – авт.) на дочєри, а вєликому князю Дмитрєю Ивановичу дочь свою за нєго дати, а єму, вєликому князю Ягайлу, быти в их волє, и крєститися в православную вєру, и крєстьянство (християнство – авт.) своє объявити во всє люди"; двоюрідний брат Дмитра Донського Володимир Андрійович був одружений на Олені Ольгердівні, син Василій – на дочці Вітовта Софії. Що ж до шлюбу Олени Іванівни та Олександра, то, укладаючи його, литовський князь, безсумнівно, помилився в своїх політичних розрахунках, оскільки новостворений сімейний союз не лише не усунув напруженості у міждержавних відносинах, а й зав'язав новий вузол суперечностей між Москвою та Вільно. "Литовці сподівалися, – писав Герберштейн, – що цей шлюб покладе кінець ворожнечі [між государями], однак сталося так, що ворожнеча від цього ще більше посилилася".

Річ у тім, що через кілька років на підставі секретного листа від Федора Шостакова, який надійшов з Литви у травні 1499 р., Іван III звинуватив зятя в тому, що він, всупереч передшлюбним обіцянкам, наполягає на переході Олени в католицтво.[67] В листі йшлося також про "замятню вєлику мєжи латыны и мєжи нашєго христьянства (тобто між католиками й православними – авт.)". Наприкінці 1499 – на початку 1500 р. під приводом "нужи о грєчєском законє" (переслідувань православних) з ВКЛ виїхав князь Семен Бєльський, котрий уже в квітні 1500 р. опинився при дворі Івана III. Слідом за тим на бік Москви перейшли Мценськ і Серпейськ, а також князі Мосальські та Хотетівський.

Тоді ж, у квітні, за свідченнями російських джерел, "прислали к вєликому князю Ивану Васильєвичу, государю всєя Руси, бити чєлом /161/ князь Сємєн, княжь Иванов сын Андрєєвича Можайского, да князь Василєй, княжь Иванов сын Дмитрєєвича Шемякин, что на них пришла вєликая нужа о грєчєском законє, и государь бы их пожаловал, взял к сєбє и с вотчинами".

Інакше викладено події в білорусько-литовській хроніці Биховця: Іван III, готуючись до війни з ВКЛ, таємно увійшов у зносини з князями Семеном Бєльським, Семеном Можайським, Василем Шем'ячичем, прагнучи, "иж бы они з городы и волостьми отступили от зятя єго, вєликого князя Алєксандра, и со всим с тым служили єму, а к тому єщє обєщал им многиє городы и волости свои. И на том змову и присягу мєжи собою вчинили".

Відповідно до цих двох версій розділилися й думки істориків. Перше, московське, тлумачення подій 1500 р. здобуло якнайширше визнання в російській історіографії XVIII – початку XX ст. (хоч паралельно висловлювалися поодинокі гадки, що в другій половині XV ст. православне населення ВКЛ практично не зазнавало гонінь з боку держави та католицької Церкви). У литовській та польській історіографії наявність утисків, православних у ВКЛ заперечувалась уже в XIX ст. (Т. Нарбут, Й. Шуйський). У наш час ця контроверза набула ідеологічного забарвлення, оскільки йшлося, власне, про початки московського експансіонізму. Втім, і в радянській літературі знаходилось місце для тверджень про те, що на зламі XV–XVI ст. міжконфесійної конфронтації у ВКЛ не було.

Уникаючи в даному місці розгляду цього питання (докладніше див. нижче, в розділі дев'ятому), зауважимо тільки, що в зазначений період йшлося хіба що про спроби проунійно налаштованого митрополита Йосифа Болгариновича налагодити контакти з Римом, а не про реальні кроки щодо запровадження унії католицтва та православ'я у ВКЛ чи, принаймні, такі, які могли б спричинити незадоволення князів, котрі сиділи на Сіверщині.[68] Погіршення їхніх відносин із Вільном сталося, очевидно, раніше – безпосередньо після смерті /162/ Казимира;[69] це можуть засвідчити згадане вище звернення Василя Верейського до Василія Івановича стосовно можливості його повернення до Росії та інструкція Олександра посольству до Івана III (листопад 1493 р.), в якій, зокрема, йшлося про готовність великого князя литовського "отпустити из своєго панства" князів "с Москвы" – Можайського, Шем'ячича, Верейського та Ярославича – і висловлювалося прохання, "абы князь вєликий московский гнєв свой им отпустил, а отчин их им поступился". Щоправда, з боку Олександра це міг бути тільки маневр у складній дипломатичній грі навколо укладення "вічного" миру 1494 р.; та в будь-якому випадку заслуговує на увагу його розуміння того, що є "отчиною" сіверських князів, а що – тимчасовим держанням. Таке ж ставлення до цієї проблеми було продемонстровано Олександром і в 1500 р., коли його представник заявив московському послу Івану Телешову, що Можайський та Шем'ячич володіють землями, наданими їхнім батькам "на поживєньє"; при цьому наголошувалося, що Казимир "их отцам подавал городы и волости свои..; а о их городєх и волостєх господарь наш нє вєдаєт, вєдаєт єго милость (Іван III – авт.) и дєржит свою отчину". Що ж до володаря Московщини, то прагнення поширити свою владу на суміжні з його державою регіони, передусім на Сіверщину, змусило його відмовитися від традиційно ворожої політики щодо Можайського та Шем'ячича (нащадків найлютіших ворогів його батька, Василія II) і піти на переговори з цими основними репрезентантами Сіверської землі. Від нього вони отримали так звані "опасні" грамоти; в тій, що була видана Василю Шем'ячичу, говорилося: "… Что какоє лихо учинилось от твоєго дєда, князя Дмитрия Шємяки, нашєму отцу, вєликому князю Василию Васильєвичу, то мы тєбє даєм опасную грамоту, что нам за то на тєбя нєлюбки нє дєржать". Крім цього, сіверським князям могли пообіцяти (як твердить хроніка Биховця) "многиє городы и волости"; воднораз вони, очевидно, мали надію перетворити свої володіння на безумовні. /163/

Для московської сторони прийняття "в службу и с вотчиной" князів, котрі контролювали просторі території в Подесенні та Посейм'ї, означало відкритий розрив із Вільном. Тому Олександру, разом зі звісткою про їхній "отказ", було відправлено грамоту з оголошенням війни. На початку травня на Сіверщину вирушив походом московський воєвода Яків Захар'їч. Він узяв Брянськ (згідно з хронікою Биховця, завдяки зраді частини його мешканців, котрі за відсутності намісника Станіслава Бартошевича підпалили міські укріплення), після чого "брянцы вси присягнули служити вєликому князю московскому". Тут же, під Брянськом, Яків Захар'їч "привєл к крєстному цєлованию" Семена Можайського і Василя Шем'ячича.

Їхній родич, Василь Верейський, не згадується в контексті цих подій – і це досить дивно, коли пригадати, що саме він активно контактував з Іваном III упродовж першої половини 90-х рр. XV ст. Улітку 1495 р. в їхніх переговорах окреслився перелом: опальне подружжя погодилося віддати вивезену до Литви "казну". Іван III негайно відгукнувся на цю пропозицію й передав з гінцем Верейському: "Ты бы прислал ко мнє список, написав имєнно, что нам нынє хочєшь отдати [из] нашиє казны"; при цьому кількість повернених коштовностей мала визначити масштаби монаршої ласки: "Мы, посмотря по вашєму исправлєнию, и жаловати вас хотим".

Незрозуміло, чому після цього листування з московським двором перервалося. З якихось причин Верейський вирішив залишитись у Литві, правитель якої в квітні 1499 р. підтвердив своїм "листом" його права на Любеч та інші маєтності. За місяць до того, 26 березня, аналогічне підтвердження отримав і Семен Можайський, володіння якого на той час включали Чернігів, Гомель, Стародуб і волості Карачов та Хотимль. Втім, зрадивши Олександра як князь чернігівський, гомельський і стародубський,[70] на московську службу він перейшов (за інформацією від серпня 1500 р.) як господар Чернігова, Гомеля, Стародуба та Любеча; водночас останній, за свідченням інших джерел, був силою здобутий російськими військами. З урахуванням того, що після 1499 р. ім'я Верейського без сліду зникає зі шпальтів історії, стає зрозумілим, що князь або "вчасно" помер, або зайняв у подіях зламу XV–XVI ст. антимосковську позицію, заплативши за це життям.

Здається, не відразу порозумілася московська сторона з князями Трубецькими. Щоправда, уже влітку 1500 р. Іван III стверджував, що до нього перейшли Трубецькі "с городом с Трубєцком и с волостями". Справді, всі відомі на кінець XV ст. представники цього роду, зрештою, /164/ опинилися на московській службі. Однак збереглися акти, в яких ідеться про зраду та втечу до Москви князя Івана Трубецького, котрому перед тим було пожалувано землі в Оршинському повіті, що раніше (тобто до 1500 р.) належали Василеві Шем'ячичу та його боярину. Відтак, зрада Трубецького не збігається в часі з виступом Шем'ячича – найвірогідніше, вона сталася на рік пізніше.