Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Звикли людей грабувати ординці, народ нечестивий.

Що на оселі наскоки робить не раз. /152/

Бродом навчились вони Борисфену проходити хвилі, –

Справжньому морю, бува, рівна води глибина.

Села плюндрують вогнем, а тих всіх, кому старість чи неміч

Взятись за зброю не дасть, стрілами тут-таки вб'ють.

Швидко на конях летять, щоб стріл уникати, куди лиш

Огирі їх понесуть, вихор куди їх порве.

Та вже за Казимирових часів на перешкоді цим згубним нападам стала якісно нова суспільна сила – козацтво, що на його генезі ми зупинимось нижче. /153/-/154/

Розділ сьомий

МОСКОВСЬКІ ЗМАГАННЯ ЗА

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ

§ 1. Воєнно-ідеологічне протистояння Московської й Литовської держав

наприкінці XV – в першій половині XVI ст.

Ініційоване Іваном III розграбування Києва татарами (1482 р.) було яскравим проявом агресивної щодо навколишніх східнослов'янських земель політики Московського князівства, яке протягом другої половини XV ст. перетворилося на могутню державу. У 1478 р. до її складу ввійшла Новгородська земля, в 1485 р. – велике князівство Тверське, один із найголовніших суперників Москви. В результаті під владою Івана III був об'єднаний основний масив великоруських земель.

Успіхи зовнішньополітичної діяльності великого князя московського відбилися на його титулатурі: від середини 80-х рр. XV ст. він почав називати себе "государєм и вєликим князєм всєя Руси", що не тільки підбивало підсумки його об'єднавчих змагань, а й містило в собі виразні претензії на зверхність над усіма східнослов'янськими землями, значна частина яких перебувала в складі Литовської та Польської держав. Це цілком усвідомлювали їхні правлячі кола, що унаочнює дипломатична документація початку 1490-х рр. Саме тоді у переговорах між наступником Казимира – великим князем литовським Олександром – і послами Івана III останній вперше у практиці московсько-литовських взаємин був названий росіянами "государєм всєя Руси" (січень 1493 р.), що, як і передбачав Іван III, викликало у Вільні рішучий протест: "Напєрєд того отєц єго, да и он ко отцу государя нашєго так нє приказывал, ни прєдки их к прєдкам государя нашєго так нє приказывали". Роз'яснення надійшли лише за півроку: "Государь наш к вашєму государю в своєм листє… новины никоторыє нє вставил: чєм єго Бог подаровал, от дєд и от прадєд, от начала, правый єсть уроженый государь всєя Руси". Експліцитно ці загальноруські претензії великого князя московського були сформульовані десятиліттям пізніше, у 1503–1504 рр., коли Олександру (на той час правив і Польщею) та його брату Владиславу Угорському було прямо заявлено, що вся Руська земля є "отчиною" московських володарів, а не тільки ті міста й волості, "кои, – словами Івана III, /155/ – нынє за нами"; при цьому останній, покликаючись на безперервний династичний зв'язок між московськими й давніми київськими князями, не приховував своїх намірів: "своєй отчины всєє доставати".

У фаховій літературі слушно зазначалося, що апелювання до патримоніального права при вирішенні Москвою зовнішньополітичних завдань на межі XV–XVI ст. не було новаційним: кількома десятиліттями раніше воно вже використовувалося для ідеологічного забезпечення приєднання Новгорода. Однак і досі науковці не звернули уваги на пряму текстуально-смислову залежність заяв Івана III від давньоруських літописних сюжетів, пов'язаних зі специфічним статусом Києва як спільної "отчини" Рюриковичів, на яку всі відгалуження цього роду мали формально рівні права. Досить порівняти твердження Івана III про те, що "вся Русская зємля, Києв, и Смолєнск, и иныє городы, которыє он (Олександр Казимирович – авт.) за собою дєржит к Литовской зємлє, з Божьєю волєю, из старины, от наших прародитєлєй наша отчина", "а их отчина – Лятская зємля да Литовская" (1504 р.), з літописною оповіддю про конфлікт між смоленськими Ростиславичами (нащадками /156/ Володимира Мономаха; до них, як відомо, належали й московські князі) та чернігівськими Ольговичами, в перебігу якого перші вимагали від других "нє искати отчины нашєя Києва и Смолєньска под нами, и под нашими дєтьми, и подо всим нашим Володимєримь плємєнємь", а ті, в свою чергу, обстоювали традиційний статус Києва як загальнородової "отчини", наголошуючи на тому, що вони "ни угрє, ни ляховє, но єдиного дєда єсми внуцы" (1195 р.). Ще раніше, у 1174 р., цією ж формулою ("Я нє угрин, ни лях, но одного дєда єсми внуци") обґрунтовував свої права на Київ Святослав Всеволодич; під 1151 р. у Лаврентіївському літопису зафіксовано твердження Ізяслава Мстиславича: "Мнє отчины нєту в Угрєх, ни в Лясєх, токмо в Русстєй зємли". Тож очевидно, що прокламовані Іваном III погляди на співвідношення між державними й етнічними кордонами, глибоко архаїчні за своєю природою, не можуть вважатися продуктом суспільно-політичної думки початку XVI ст. Тогочасна московська патримоніальна концепція сформувалася не через філіацію ідей, а шляхом імплантації уявлень XII ст. у новий історичний контекст, що й сприймається науковцями як її нерозробленість.

З другого боку, в історіографії здебільша ігнорується історична обумовленість московського патримоніалізму тим, що на східнослов'янських землях ВКЛ і Польщі не було безперервної державної та династичної традиції чи, принаймні, елітарних груп, котрі прокламували б своє походження від Рюрика та Володимира Святославича, виступаючи носіями політико-родового континуїтету. Не випадково ж на Люблінському сеймі 1569 р. представники литовської сторони, обстоюючи свої права на Волинь, відзначали, що "Волинська земля населена тільки народом литовським і руським та княжатами Олельковичами, Ольгердовичами, Наримунтовичами й Корибутовичами", тобто лише князями литовського походження, Гедиміновичами. І хоч, наприклад, нащадки Михайла Чернігівського – здрібнілі князівські роди, котрі резидували у верхів'ях Оки, – цілком усвідомлювали своє династичне походження, горизонт їхніх політичних інтересів обмежувався кордонами власних мікроскопічних володінь. Крім того, наприкінці XV ст. верховські землі ввійшли до складу Московської держави, володар якої заявляв, що спадкоємцем Рюрика є "єдин род тєх вєликих князєй, прєжє києвских, до вєликого князя Дмитрєя Юрєвича Всєволода Володимєрского;[66] а от того вєликого князя да ижє и до мєнє (Івана III – авт.) род их".

У фаховій літературі було докладно проаналізовано ту роль, яку відігравали у формуванні зовнішньополітичного курсу Івана III економічні мотиви, передусім інтереси торгівлі. З включенням до складу Мос- /157/ ковської держави Новгорода й Твері було частково вирішено завдання виходу до північних і західних торговельних шляхів; що ж до південного напрямку, то тут принципову роль відігравав Дніпровський шлях, який вів у Крим і далі, в країни Сходу. Про зацікавленість "русинів великого князя московського" у розвиткові цієї торгівлі в 70-х рр. XV ст. інформували свою метрополію, Геную, кафинські купці.