Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Після весілля до молодої дружини перейшли коштовності її попередниці, і вона, не вагаючись, щедро обдаровувала ними своїх родичів. Коли ж по дванадцяти роках подружнього життя з "римлянкою", у 1483 р., Іван III захотів подарувати своїй невістці Олені дорогоцінне "сажєнье" (розшите самоцвітами вбрання), яке колись належало Марії, з'ясувалося, що його й сліду немає: Софія, як занотували літописці, "много истє- /140/ ряла казны вєликого князя". Частину вона потайки віддала братові, інше ж як посаг у 1480 р. отримала від Софії її племінниця Марія Палеолог з нагоди одруження з князем Василем Михайловичем Верейським, котрий був близьким родичем Івана III (батько останнього, Василій II, доводився двоюрідним братом Михайлові Верейському). Роздратований правитель Московії, що його недарма звали Грозним – хоч цей епітет закріпився лише за його внуком, Іваном IV, який надав найпотворніших форм цій рисі родинної вдачі, – звелів відібрати у Верейських Софіїні "подарунки" й схопити їх самих. Від опали подружжя врятувала тільки втеча за кордон, у ВКЛ, де Верейським було надано Любеч.[61]

Внаслідок усіх цих земельних роздач Казимира удільна система на Сіверщині, фактично ліквідована в попередні десятиліття, була частково відновлена, хоча новостворені князівства становили не династичні уділи Гедиміновичів, а просторі вотчини, надані "на поживєньє" московським емігрантам.

Князі-вотчинники мали право "продати, и отдати, и замєнити, и к своєму вжиточному обєрнути" надані їм маєтності, однак їхні прерогативи обмежувалися необхідністю збереження місцевої "старини": вони не могли "вступати" у володіння світських та церковних землевласників, яким "в тєх повєтах подавал… имєнья и зємли, и люди" великий князь литовський; повинні були "суды судити по старинє, как… издавна пошло, а своих новых судов, а никоторых пошлин новых нє уводити"; крім того, з-під їхньої юрисдикції було вилучено осіб, котрі служили безпосередньо великому князю литовському.

Без сумніву, передбачалося, що титуловані чужоземці вірно оборонятимуть інтереси литовських володарів на "сіверській україні" їхньої держави. Однак на зламі XV–XVI ст. ті відіграли зовсім іншу, деструктивну, роль в історії ВКЛ. /141/

§ 3. Відносини з татарами

За часів Казимирового правління на політичному обрії Східної Європи з'явилося нове державне утворення – Кримське ханство, яке неабияк вплинуло на темп історичних процесів у навколишніх землях. Власне, поява татар на теренах Таврії (так називали Крим ще з Геродотових часів) сягає доби Батиєвої навали. Тоді вони оселились у північній, степовій, частині півострова, обклавши даниною торговельні колонії півдня. Крим став одним із улусів Золотої Орди, а його центром – однойменне містечко (сучасне м. Старий Крим), котре швидко перетворилося на визначний торговельно-ремісничий осередок.

У другій чверті XV ст., з розвитком відцентрових тенденцій у Золотій Орді, на підвладних їй теренах виникають кілька самостійних держав. Домінувала серед них Велика Орда (звана також Заволзькою), із центром у Сараї, котра претендувала на зверхність над усіма іншими новоутвореними ханствами – Астраханським, Казанським, Сибірським, Ногайським і Кримським (Перекопським). Формування останнього пов'язане з іменем Хаджі-Гірея, що його нащадки, хани з династії Гіреїв, панували в Криму до кінця XVIII ст.

Походження Хаджі-Гірея і початковий період його біографії до кінця не з'ясовані. Безсумнівним є хіба що його зв'язок із Литвою, де він знайшов притулок за володарювання Вітовта. На початку 30-х рр. XV ст. він діє в Криму, конфліктуючи з генуезцями, після чого зникає, можливо, знову емігрувавши до Литви. Дане припущення ґрунтується на літописній традиції XVI ст., згідно з якою Хаджі-Гірей "приєхал был з Орды до Литвы єщє за вєликого князя Жигимонта, и князь вєликий Жигимонт дал єму Лиду". В цьому ж переказі стверджується, що Казимир, заступивши Сигізмунда Кейстутовича на великокняжому столі, "того царя Ач-Гирєя (Хаджі-Гірея – авт.) з Лиды, чєствовавши и ударовавши, во вєликой єго почєстности до Орды Пєрєкопскоє на царство послал и послал с ним, садячи єго на царство, маршалка зємского Радивила… до Пєрєкопа, и там єго Радивил имєнєм вєликого князя Казимира посадил на царствє Пєрєкопском; и вси тыє годы за господарства Казимирова и за живота (життя – авт.) того царя Ач-Гирєя покой был мєжи /142/ княжєством Литовским и Ордою Пєрєкопскою, бо был вєликий приятєль княжєству Литовскому тот царь Ач-Гирєй за ласки вєликого князя Казимира, што єго на царство посадил, и Литовскому панству сприял, што в Литвє хлєб-соль єдал; и за єго царства ни одна нога поганская татарская бєзбожных измаильтян у Литвє и в Лясєх (Польщі – авт.) нє поставала; и в тыи часы сироты и вдовы и всє христианство вєсєлилися и Бога хвалили, что такой вєликий долгий покой имєли от поган".

З цією традицією перегукуються слова великого князя литовського Олександра, котрий нагадував Менглі-Гірею: "Отєц твой царь Ачи-Гирєй в отца нашєго хлєб и соль єл, и оттолє и стольца царского достал". Як бачимо, в обох випадках присутні посилання на хліб-сіль і одержаний з ласки великого князя литовського царський "столєц"; ці збіги навряд чи є випадковими: ймовірно, в них зафіксовано певний стереотип литовсько-кримських взаємин часів Казимира і Хаджі-Гірея. І якщо сама процедура осадження Хаджі-Гірея в Криму Радзивіллом видається дещо сумнівною, то факт його дружніх взаємин із Казимиром є безперечним. Документально їх засвідчує ярлик на всі руські землі Литовського князівства, виданий володарем Криму в 1461 р.

Однак ця згода тривала недовго. Після смерті Хаджі-Гірея (1466 р.) спалахнула усобиця між його синами, в якій узяв гору енергійний Менглі-Гірей (1468 р.). Він також видав Казимиру ярлик на руські землі (1472 р.); та невдовзі перебіг їхніх взаємин дещо ускладнився: далися взнаки контакти литовського князя з ханом Великої Орди Ахматом (Ахмедом) і намагання Івана III налагодити дружні стосунки з Менглі-Гіреєм. Між Великою й Кримською ордами існувала традиційна неприязнь; водночас сарайські правителі прагнули відновити свій контроль над Московщиною, котрий у 70-х рр. XV ст. значно послабшав. Це робило можливим взаєморозуміння між Менглі-Гіреєм та Іваном III. Переговори між ними розпочалися в 1473 р. за посередництва одного кафинського купця. Іван III запропонував Менглі-Гірею бути з ним "в братствє и в дружбє". Володар Криму погоджувався на укладення угоди, спрямованої проти Ахмата, однак не хотів надавати цьому союзові антиягеллонського спрямування, покликаючись на традиційні зв'язки між Литвою та Кримом. Сутність його позиції окреслює лист Івана III, в якому він, звертаючись до Менглі-Гірея, зазначає: "Говоришь… что король єщє с твоим отцом, с Ази-Гирєєм царєм, в братствє и в докончаньє был, а с тобою нынєча такжє в братствє и в докончаньє, и ты тово нє хочєшь порушити".

Подальші переговори були перервані подіями в Криму, де заявили про себе опозиційні щодо Менглі-Гірея сили. Хан був позбавлений влади й ув'язнений. Бунтівний бек Емінех звернувся по допомогу до турецького султана, наслідком чого стало опанування Портою всього узбереж- /143/ жя Криму (1475 р.). При цьому Менглі-Гірей дістався на волю і, визнавши себе васалом Мухаммеда II, повернув собі трон. Однак наступного року ситуація знову змінилася: за повідомленням літописця, "послал царь Ахмєт ордынский сына своєго с татары, и [тот] взял Крым и всю Ази-Гирєєву Орду, а сына Ази-Гирєєва Мєнгирєя (Менглі-Гірея – авт.) согнал, єго жє турки посадиша". Новим кримським ханом став родич Ахмата Джанібек. Менглі-Гірея ув'язнили турки, і він дивом уникнув загибелі. На зламі 1478–1479 рр. султан відпустив його на батьківський престол.

Злигодні, яких зазнав Менглі-Гірей, позбавили його сентиментальності. Тільки-но опинившись у Криму, він повідомив Івана III про свою готовність укласти союз на умовах московської сторони. Текст досягнутої угоди не залишає місця для сумнівів щодо її характеру: Іван III і Менглі-Гірей мали разом боронитися від Ахмата і спільно діяти проти Казимира ("на короля, на вопчєго своєго нєдруга, быти… заодин"). Звертаючись до великого князя московського, Менглі-Гірей зазначав: "Коли ты на короля пойдєшь или пошлєшь, и мнє на нєго пойти и на єго зємлю; или король пойдєт на тєбя, на моєго брата на вєликого князя, или пошлєт, и мнє такжє на короля и на єго зємлю пойти".

Перші плоди цього союзу позначились уже восени 1480 р., під час інспірованої Казимиром виправи Ахмата на Московщину. "Стояння на Угрі" поклало край ординському пануванню над Північно-Східною Руссю; нерішучість, виявлена Ахматом під час цієї кампанії, була обумовлена діями Казимира, котрий так і не приєднався до нього під Воротинськом: Ахмат тільки згаяв час, "ожидая к сєбє королевы помощи". Своєю чергою, Казимир не просто пас задніх: його затримали якісь "свои усобицы" (під ними зазвичай розуміють "змову князів") і напад татар на Поділля, котрий здійснив Менглі-Гірей, "служа вєликому князю [московскому]".

Попри наявні в літературі сумніви щодо дієвості цієї акції, вона знаменувала фактичний розрив із традиційним щодо Литовсько-Польської держави курсом Криму, хоча з формального боку він і не зазнав жодних змін. Ще в першій половині 1480 р., перебуваючи у Вільно, посол Менглі-Гірея запевняв Казимира у прагненні зберігати традиційні "братство" й "приязнь" – "как жил царь Ач-Гирєй с вєликим королєм польским и вєликим князєм литовским". Відтак, у Вільно було укладено союз за формулою: "Хто будєт царю (Менглі-Гірею – авт.) нєприятєль, то тот и вєликому королю нєприятєль; а хто вєликому королю нєприятєль, то тот и царю нєприятєль".

Зрозуміло, що восени 1480 р. Менглі-Гірей мусив виправдовуватись перед Казимиром за вчинений ним напад на Поділля, котрий аж ніяк /144/ не узгоджувався із задекларованою перед тим позицією. Хан покликався на затримку з поверненням із Вільна його послів, яка нібито змусила його гадати, що король "присягу отложил и приязнь". Водночас він урочисто присягнув Казимирові у присутності його представника, запевняючи, що "мы иначєй нє будєм".

Втім, ця подвійна гра не могла тривати довго. Московська сторона енергійно наполягала на тому, щоб Менглі-Гірей розірвав угоду з Казимиром ("к королю шєрть сложил") і відрядив "рать" у його землі. Михайлу Кутузову, посланому в Крим у березні 1482 р., було наказано залишатися там, аж доки хан не виконає цих вимог; при цьому чітко окреслювався район майбутнього походу: "А как учнєт царь (Менглі-Гірей – авт.) посилати рать свою в Литовскую зємлю, ино Михайлу говорити царю о том, чтобы… послал рать свою на Подольскую зємлю или на києвскиє мєста". Цей похід тлумачився у Москві як покарання за ініційований Казимиром похід Ахмата на Русь, хоча спричинені ним втрати були мінімальними й сам Ахмат помстився своєму союзникові, "распустив вои по всєй зємлє Литовской".

Зусилля московських дипломатів увінчалися цілковитим успіхом – наприкінці серпня 1482 р. Менглі-Гірей вирушив походом на Київ. Збереглося кілька літописних оповідей про цю подію, завдяки яким можна відтворити її в деталях. Напад на Київ стався 1 вересня, на Семенів день, з якого в ті часи розпочинався відлік нового року. Один із літописців – найвірогідніше, очевидець, – зазначає, що київський воєвода Іван Ходкевич отримав звістку про наближення ворога за чотири дні до появи татар на околицях міста. Цих кількох днів було замало, щоб як слід організувати його оборону. "Во град", під захист міських укріплень, "збєгошася многиє люди". У київському замку сховався печерський ігумен з усіма монастирськими старцями та скарбницею. "И приидє царь (Менглі-Гірей – авт.) под град на дєнь Сємєна Лєтопроводца, в пєрвый час дни, изряди полки и приступи ко граду, и обступи град вокруг. И Божиим гнєвом, нимало нє побився, град зажжє, и погорєша люди всє и казны. И мало [было] тєх, кои из града выбєгоша, [но] и тєх поимаша; а посад пожгоша и ближниє сєла". Менглі-Гірей "полону бєсчислєнно взял"; потрапив до нього й київський воєвода з усією родиною. Сам він і його дочка так і померли в татарській неволі; дружину й сина Івана Ходкевича згодом було викуплено. Долю воєводи розділив і печерський ігумен; самий монастир було пограбовано; рятуючись від ворога, деякі з ченців "бєжали в пєчєру и задохшася". "Учиниша пусту" Київську землю й "плєнив руских порубєжных городов 11", Менглі-Гірей повернувся до Криму. На знак дотримання своїх союзницьких зобов'язань він надіслав у дар Іванові III золоті потир і дискос зі сплюндрованої татарами Святої Софії. /145/

Пам'ять про розграбування Києва Менглі-Гіреєм зберегли не тільки літописи. У синодику Києво-Печерського монастиря, відновленого невдовзі після погрому, згадується, що попередній "изгорєл плєнєниєм києвским бєзбожного царя Мєнкирєя (Менглі-Гірея – авт.) ис погаными агаряны; тогда и сию божєствєнную цєрковь опустошиша, и всє святыє книги и иконы пожгоша. Мы ж (печерські ченці – авт.) по днєх нєколикых из их поганства исшєдшє и паки начахом имєна писати, их жє помнящє, єжє спєрва написаны быша".

У літературі відзначалося, що "серед великих князів, що їх іменами відкривається синодик, зустрічаємо київського князя Володимира, литовського Ольгерда й цілу низку московських князів – Дмитра (очевидно, Донського), Данила, Івана (Калиту), Семена (Гордого). Хоч би як тлумачити виникнення такого дивного поєднання (серед імен великих князів було ще й Вітовтове, пізніше вишкрябане)… воно засвідчує безперечні симпатії її укладача до засновників і захисників Московського князівства, визнання Російської держави центром об'єднання всіх руських земель. Судячи з синодика, в 90-х роках така роль не відводилася ні київським, ні тим більше литовським князям. Цей факт особливо вражає на тлі того, що синодик укладений по живих слідах погрому Києва кримським ханом Менглі-Гіреєм у 1482 р., який виконував свої союзницькі зобов'зання перед Іваном III, діючи за його "словом" "за нєисправлєниє королєвскоє, что привєл царя Ахмата Большиє Орды на вєликого князя". Навіть пожежа в Києві та спустошення Київської землі внаслідок цього походу не змогли підірвати ідею єдності руських земель і першості в них Російської держави".

Втім, здається більш ніж сумнівним, щоб кияни (чи, принаймні, печерські ченці) були ладні покласти своє місто на олтар цієї проблематичної ідеї. Очевидно, вони не настільки зналися на тонкощах дипломатії, щоб убачати в діях Менглі-Гірея "руку Москви". Стосовно ж наявного у синодику списку великих московських князів (від Семена Гордого до Василія II), то разом із ними згадуються й усі литовські князі, що сиділи в Києві: Володимир Ольгердович із синами й онуками, Скиргайло, Гольшанські. Тож коли й бачити в тексті синодика відображення політичних симпатій його укладачів, треба визнати, що останні були абсолютно індиферентними, занотовуючи в ньому як власних (з католиком Вітовтом включно), так і чужих володарів. Московські ж князі могли з'явитись у Печерському пом'янику і як нащадки згаданого в ньому Володимира Святого, і за усталеною практикою їхніх пожертв на помин душ своїх рідних (так, "князь вєликий Иоанн Васильєвич Московский (Іван III – авт.) вписал род свой" до цього ж синодика; у 1586 р. цар Федір Іоаннович надіслав до Печерського монастиря 250 карбованців "по отцє, царє /146/ и вєликом князє Иванє Васильєвичє (Івані IV – авт.) всєя Руси").