Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Менш інформативними є згадки про київський погром у деяких маєткових актах, котрі становлять інтерес хіба що з огляду на їхню лексику. Так, у грамоті Казимира житомирському наміснику Сеньку Романовичу (1488 р.) про нього йдеться як про "тую пригоду києвскую", коли "з Божьєго допущєния город наш Києв поганство татаровє сожгли"; при цьому згоріли "листы" Казимира на Сенькові маєтності (як і чимало інших документів, за браком яких ми нині нездатні реконструювати перебіг багатьох подій, що відбувалися на київських теренах).

Після Менглі-Гіреєвого погрому життя в Києві знову занепало, хоча віленський уряд вжив багатьох заходів щодо його відновлення. Передусім, було здійснено надзвичайну за своїм характером і масштабами акцію по відбудові міських укріплень – адже зі зруйнуванням київського замку ці "ворота" до Литовського князівства [62] були розчинені навстіж. Збереглась докладна інформація про те, як "гды (коли – авт.) под паном Иваном Ходкєвичєм царь Мєнгирєй Пєрєкопский Києв жжєгл", Казимир відрядив на "работу києвскую" троцького воєводу Богдана Саковича "со всєм Вєликим княжєством Литовским; тогда с паном Богданом в Києвє были князь Мстиславский, и князь Одоєвский, и князь Воротынский, и князь Вязємский, князь Трубєцкий, и князь Козєльский, и князь Друцкий, и вся зємля Смолєнская, и вся зємля Витєбская, и вся зємля Полоцкая, и всє новгородцы с Литвы (мешканці Новогрудка – авт.), и всє бєлянє (жителі м. Біла поблизу Вязьми – авт.), и всє дорогобужанє, и всє брєстьянє, и князь Каширский, и вся зємля Волынская, и подолянє, князь Можайский, князь Шємячич тогда были со всєй зємлєй Сєвєрской в Києвє. Всєго того войска конного тогда с паном Богданом в Києвє было большє сорока тысяч". Під цією надійною охороною й розгорнулося будівництво київського замку, яке здійснювалося силами 20 тис. "топоров" – робітників із подніпровських, задвінських і торопецьких волостей, з Великих Лук і Ржеви. Та навіть цих сил не вистачило для того, щоб "оправить" Київ так, "яко бы мєло быть". Вже "послє /147/ пана Богдановой работы", за воєводства Юрія Пацевича (1486–1489 рр.), Казимир "тєми ж волостями Києв вышє поднєс и добрє заробил". Втім, дерев'яні укріплення міста були недовговічними й мали поновлюватися кожні десять років.

Слід зауважити, що перед лицем татарської загрози у Вільно й Кракові покладалися не стільки на обороноздатність "українних" замків, скільки на можливість налагодження стосунків з Кримом. Нагадаємо хоча б широко відомий лист Казимира до Менглі-Гірея, в якому розорення Києва розцінювалось як прикре непорозуміння або, точніше, "Божий гнєв за грєхи" його мешканців. Відтак, зазначав Казимир, "хотя бы и ты, царю, к тому помощником нє был, однако [всє равно] было тому городу горєть и тым людям погибнуть, коли на них Божий гнєв пришєл. А, з Божєє ласки, у нас єсть городов и волостєй, и людєй досить".

Отже, грізний "бич Божий"[63] було перетворено на безневинне знаряддя Божого промислу. Менглі-Гірей не мав за що вибачатися – Казимирові досить було й запевнень, "что с нами хочєшь жить по тому, как и отєц твой"; гарантією таких "добросусідських" відносин, за задумом польсько-литовського володаря, могло стати перебування при його дворі ханського сина: "коли твой сын будєт у нас, тогда мы будєм заодно… Тогда мєжи нами будут вси вчинки добрыє".

Казимир іще не усвідомлював, що перед литовськими урядовими колами постала проблема, яку ні йому, ні його наступникам не вдасться залагодити дипломатичним шляхом. Потрібен був рішучий збройний опір, сил для якого вочевидь бракувало. Тож уже за часів Казимира виразно окреслились риси подальшої політики Вільна щодо татар, котра визначається в літературі як політика "переговорів, задобрювань і підкупів кримського двора".

Переговори не призводили до позитивних результатів або давали короткочасний ефект. Ностальгічні покликання литовців на часи Хаджі-Гірейового панування й тодішні міждержавні взаємини не знаходили у Криму бажаного відгуку; не розриваючи дипломатичних відносин із ВКЛ, Менглі-Гірей всіляко дбав про виконання своїх союзницьких зобов'язань перед Іваном III, а той, навіть підтримуючи мирні взаємини з Вільном, нацьковував кримського хана на Литву. Втім, двоєдушними були не лише Іван III і Менглі-Гірей: відомо, що Казимир і далі контактував із Заволзькою Ордою, що не могло не викликати роздратування в Москві та Криму.

Однак і в цьому литовські володарі не виявляли послідовності. Коли на початку XVI ст. заволзький хан Ших-Ахмат підтримав ВКЛ у війні /148/ з Іваном III, Олександр Казимирович (як і Казимир у 1480 р.) своєю бездіяльністю фактично прирік сповненого ентузіазму союзника на ганебну поразку. Отаборившись на Подніпров'ї, Ших-Ахмат даремно слав гінців до Олександра, нагадуючи, що той закликав його до спільної боротьби з "пєрєкопским царєм и с Иваном-холопом", після чого "мы с далєкоє зємли к вам пришли єсмо, а хочєм вашєму нєприятєлю нєприятєлєм быти, а приятєлю вашєму приятєлєм быти… а тєбя, брата нашєго, нигдє єсмо нє слышали". Скориставшись цим, влітку 1502 р. Менглі-Гірей наголову розбив Ших-Ахмата, а потім погромив Заволзьку Орду, яка відтоді, по суті, припинила своє існування; так, за висловом С. Кучинського, Литва через політичну короткозорість її володарів утратила "найефективнішу зброю проти московсько-кримського союзу".

У Вільно явно віддавали перевагу второваній дорозі переговорів і багатих "упоминків" – і навіть, як уже відзначалося вище, погоджувались на фактичне відновлення татарського "виходу". Це не могло не стимулювати подальших татарських набігів, котрі наприкінці XV ст. стали мало не щорічними. Кримчаки вдиралися на Київщину, Сіверщину, Волинь, Поділля, Галичину, руйнуючи все на своєму шляху, грабуючи міста й села та захоплюючи численний "ясир". Руські невільники користувалися великим попитом на Сході; тож не дивина, що невдовзі людоловство перетворилося на організований промисел, жертвами якого стали сотні тисяч людей.

У фаховій літературі слушно наголошувалося, що ці походи нерідко були "не політичними акціями, не мистецтвом заради мистецтва, виявом кровожерності чи варварства, а наслідком голоду й злиднів" (Л. Колянковський). Сумнозвісну "хижацьку природу" ординців зумовлював їхній економічний побут, основу якого складали кочове скотарство й примітивне землеробство, котре не знало сівозмін; походами на сусідні з татарськими землями обшири компенсувалися згубні наслідки посух та пошестей, що часто-густо вражали господарство кримчаків. Дипломатична документація рясніє згадками про те, що Орда "голодная добрє", "охудала", стала "бєсконна", а татари "истомны"; щоб прогодуватись і надолужити втрачене, вони вирушали пустошити будь-які – польські, литовські, волоські або московські – "україни". Можливість легкої наживи позбавляла кримчаків будь-яких стимулів до вдосконалення власного господарства й, відповідно, консервувала його архаїчні форми, що їх надзвичайну сталість не раз відзначали дослідники. Так утворилося зачароване коло, яке не здатні були розірвати по-примиренському налаштовані наступники Казимира.

Власне, й саме ставлення до татар було неоднозначним. З ними сусідили впродовж кількох століть, їх боялися й водночас схилялися перед /149/ силою та енергією кочовиків. У XVI ст. у ВКЛ сформувалося навіть своєрідне татарофільство, щоправда, лише у вигляді тенденції, а не як сталий компонент суспільно-політичної думки. Його задекларував у своєму трактаті вже цитований Михалон Литвин, котрий поєднував власні моралізування з вихвалянням вдачі та звичаїв кримчаків, їхніх справжніх і вигаданих чеснот.[64] У літературі не раз йшлося про те, що твердження Литвина часто суперечать як установленим науковцями фактам, так і свідченням його сучасників, зокрема С. Герберштейна. Особливо показовою є "дзеркальна опозиція" тверджень австрійського дипломата про те, що татари здатні голодувати кілька днів, після чого, "добувши що-небудь їстівне, вони насичуються через міру й сплять три-чотири дні поспіль", тим часом як литовці й русини "скрізь побивають їх… безтурботних і ніби мертвих від їжі та сну", – словам Литвина: "Татари сміються над нашою безтурботністю, заскочуючи нас, поринулих у сон після бенкетів. "Іван, ти спиш, – кажуть вони, – а я працюю, зв'язуючи тебе".

Однак у своєму ставленні до татар Литвин був не дуже послідовним, бо водночас називав їх "підступними й хитрими" та стверджував, що в чесній битві його одноплемінники нічим їм не поступляться, навіть за умов значної чисельної переваги. Цю думку він ілюструє багатьма прикладами з недавньої історії, серед яких чільне місце посідають битви, виграні гетьманом Костянтином Івановичем Острозьким (бл. 1460–1530 рр.): поблизу Лопушни (під Вишневцем на Волині), де 6-тисячне литовсько-польське військо погромило учетверо більші сили Менглі-Гірея, звільнивши 16 тис. полонених (28 квітня 1512 р.), та на Вільшаниці (між Києвом і Черкасами), де князь, завдавши поразки кримчакам, сили яких усемеро переважали литовські, відбив у ворога 40-тисячний полон (5 лютого 1527 р.).

Перемога на Вільшаниці унаочнює ефективність тактики, до якої звичайно вдавався Острозький у боротьбі з татарами (її опис залишив нам Герберштейн): "Костянтин безліч разів розбивав татар; при цьому він не виступав їм назустріч, коли вони вата- гою йшли грабувати, а переслідував обтяжених здобиччю. Коли вони діставалися до місця, де, на їхню думку, можна було, через віддаленість, нічого не боятися, перевести подих і відпочити – а це місце бувало йому відоме, – він вирішував напасти на них і наказував своїм воїнам приготувати для себе їжу тієї ж ночі, бо наступної він не дозволить їм розводити велике багаття… Чергового дня Костянтин, /150/-/151/ коли татари, не помічаючи вночі ніяких вогнів і вважаючи, що вороги повернули назад або розійшлися, відпускали коней пастися, різали худобу й бенкетували, а потім поринали у сон, з першими променями сонця нападав на них і вчиняв їм повний розгром".

Уславлюючи Острозького, сучасники не забували й про його гіркі поразки, як, наприклад, на руїнах спаленого татарами Сокаля (серпень 1519 р.), що після неї, за твердженням Михалона Литвина, "вперше запишався рід Гіреїв", милуючись скривавленими воєнними трофеями. Цілком зрозуміло, що насправді ця поразка не була першою, як і те, що й до Острозького "українні" князі успішно протидіяли татарам – згадаймо хоча б слова псковського літописця, котрий занотував з приводу смерті Семена Олельковича: "Преставился князь Сємєон Києвский на Києвє, брат Михаилов Олєлькович, чєстно боронив отчину свою, град Києв, от сильнєй сєбє ордынских царєй и от татар; тєм жє и прєвознєсся во всєй Руси и в иныє далєкиє зємли, яко жє и вєликих києвских князєй дрєвних, чєстию имя єго".

Одначе, попри героїзм окремих князів і дипломатичні зусилля їхніх володарів, ситуація істотно не поліпшувалася. Недарма ж у середині XVI [65] ст. волинські бояри скаржилися "господарським" ревізорам: "Чи є, чи немає перемир'я з татарами, рідко коли зсідаємо з коня". Уособленням тривожного життя на татарському прикордонні став образ українського селянина, котрий, за твердженням Е. Лясоти, "вирушаючи на польові роботи, завжди має рушницю на плечі й саблю чи тесак у пояса". Не менш виразною є й картина, намальована С. Кльоновичем у "Роксоланії":

Збройний орач засіває і жниво збирає при зброї,

Завжди за спиною він повний трима сагайдак.

Кров'ю оплачене збіжжя привозять селяни додому,

Щоб зберегти його – теж кров проливають свою.

Кидають часто сніданок, бо ворог вже звичний приходить.

Ворогові вже не раз вариться в полі обід.