Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Мешканці церковних, князівських, панських та боярських сіл звільнялися від різноманітних робіт на користь володаря Литви: косіння сіна, ставлення єзів (рибальських споруд у вигляді частоколу, поставленого поперек течії ріки), ловлі бобрів, а також від забезпечення підводами послів і гінців великого князя та сплати йому прямого податку – "подимщини", який переходив у розпорядження їхніх безпосередніх господарів ("мают они паном своим давати, хто кому служит"). За шляхтою ж закріплювалися лише дві повинності: нести зі своїх маєтностей службу великому князю литовському й "дєлати город", тобто підтримувати в належному стані укріплення Києва та його "пригородків".

Привілей захищав жителів Київської землі від зловживань місцевих воєвод і будь-яких їхніх новацій ("новин"): заборонялися довільні побори та створення нових митниць – "гдє бы здавна нє бывали за прєдков наших – тут и тєпєрь нє потрєбно воєводам нашим мыт новых уставляти, нижли старыє звєчныє (віковічні – авт.) мыта мают браны быти по-давному". Щоб запобігти "грабєжам бєзправным" київських воєвод, у привілеї застерігалося, що в шляхетських володіннях вони не можуть "по пасєкам и по зємлям бортным мєдов на сєбє брати, а по рєкам нє мают бобров гонити (тут: ловити – авт.) и озєр их волочити (тобто ловити рибу волоком – авт.), ани по лукам их осєтров брати, ни по ловом всякого звєру ловити, ни стрєляти, ни птах нє ловити, ани стрєльцов своих /134/ нє мают в их имєнья всылати… А на мєстє києвском и по иншим замком нашим, што кольвєк люди их на продажу привєзут мєдов, жит и ярин, и бобров, и куниц, и лисиц, и рыб свєжих и вялєных, того всєго воєводы києвскиє, пєнязи (гроші – авт.) нє заплатив или силою нє мают брати".

Цей офіційний за характером перелік місцевих природних багатств мимоволі викликає в пам'яті рядки з цитованої вище праці Михалона Литвина, за словами якого Київщина, "оточена з усіх боків полями й лісами, настільки родюча, що ниви, зорані один раз двома биками, дають багатий ужинок… Старі дуби та ясени, які мають дупла, багаті бджолиними роями й медом, приємним на колір та смак… На берегах річок живе сила-силенна бобрів… Птахів навдивовижу багато… Собак годують дичиною та рибою, оскільки в річках неймовірна кількість мальків і розмаїття великої рибини". Як бачимо, цей опис, наведений нами скорочено, без гіперболічних елементів, традиційних для тогочасного письменства, багато в чому перегукується із привілеєм Київської землі.

Слід мати на увазі, що цей документ дбав, головно, про інтереси шляхти. Міщанам же був адресований інший привілей, також виданий Казимиром після запровадження на Київщині воєводського правління. Він містив у собі ті ж юридичні норми, що й загальноземський ("татя казнити по єго дєлом", "отца за сыннюю вину нє казнити, а сына за отцову, а брата за братню вину", "холопу и робє нє вєрити", "суда с нєволным нє надобє"), а також певні майнові гарантії ("которого мєщанина забєрєт Бог з сєго свєта, а останєтся жона а либо дєти, а либо братья, а либо ближнии, ино тоє имєниє на ближнєго спадєт (буде успадковане родичами – авт.); а по души им вольно дати и записати к цєркви своє власноє; а всхотєл ли бы хто зємлю пашную а либо бортную записати к цєркви, то нєхай будєт з нашим призволєньєм"); було зафіксоване право міщан переселятися разом з усім своїм майном до інших міст Литовської держави ("который мєщанин… всхочєт пойти до иного города або мєста, а маючи што своє власноє, ино єму вольно продати а либо пойти со всим своим (майном – авт.) у Вєликоє князство Литовскоє, а нє за границу"). Регламентувалися різноманітні податки та служби міщанства; йому також гарантувалася свобода торгівлі й звільнення від сплати мита на всій території Київської землі. Згодом до цього додалися й інші пільги. Відтак, попри зміни у політичному статусі Києва, життя в регіоні не вибивалося зі звичної колії.

Крім цього, навіть після утвердження на Київщині режиму воєводського правління скасування її удільності не розглядалось як остаточне. Вже по смерті Казимира, котрий на смертному одрі поділив Литовсько-Польську державу навпіл між синами Олександром і Яном-Альбрехтом, виник план передачі "Києва и иных городов" їхньому "обділеному долею" братові Сигізмунду з перетворенням його на співправителя /135/ Олександра в межах ВКЛ (1495–1496 рр.); по суті, йшлося про перспективу модифікації дуалістичної держави Ягеллонів у тріалістичну. Зрозуміло, що цей план так і не було реалізовано (Сигізмунд задовольнився грошовою компенсацією), однак дискусія навколо цього питання виразно засвідчує той неабиякий політичний потенціал, що його містила в собі ідея київського княжіння.

У фаховій літературі побутує думка, що князівський стіл у Києві прагнув поновити і Михайло Глинський – всесильний фаворит Олександра, несправедливо покривджений його наступником Сигізмундом (про підняте Глинським у 1508 р. повстання див. нижче). Джерелом таких уявлень є "Хроніка" Стрийковського, де стверджується, що брат Михайла, Василь Глинський, закликав мешканців київських "пригородків" приєднуватися до повстанців під гаслом перенесення столиці ВКЛ на Русь і відтворення "Київської монархії", чим "звабив багатьох бояр київських, що з них деякі йому присягнули". Водночас сам Михайло Глинський нібито облягав Слуцьк, щоб примусити одружитися з ним удову Семена Михайловича Слуцького, княгиню Анастасію, і таким чином отримати спадкові права на Київ.

Втім, аналіз синхронних повстанню джерел, здійснений нещодавно М. Кромом, продемонстрував, що звістка Стрийковського про облогу Слуцька Глинським є легендарною (можливо, вона запозичена з родинних переказів Слуцьких, із якими був особисто знайомий хроніст). Водночас дослідник припускає, що у версії Стрийковського відбились і реальні події – намагання кримського хана Менглі-Гірея залучити Глинських до себе на службу обіцянкою "посадити на Києвє и на всєх пригородках києвских и бєрєчь их от короля". У будь-якому разі оповідь "Хроніки" фіксує не факти, а київські ремінісценції її автора, котрі, з огляду на їхній вплив на українське літописання XVII ст., становлять самостійний науковий інтерес.

Взагалі ж, оцінюючи наслідки Казимирових нововведень, не можна не зважати на харизматичний статус Києва як "найпершого з-поміж усіх інших міст" (Михалон Литвин). Бо хоча, наприклад, укладач Синопсису мав рацію, твердячи, що наприкінці XV ст. "прєславноє самодєржавиє києвскоє… в уничижєниє толико прийдє, яко от царствия в княжєниє, а от княжєния в воєводство прємєнися", саме історія Києва не може служити ілюстрацією до відомого парафразу "Sic transit gloria urbis". Навіть термін "Київське воєводство" не відразу прижився на місцевому ґрунті: за спостереженнями Г. Боряка, він уперше фіксується актами 1533 р.[57] /136/ Київщину, як і раніше, вважали князівством – а в тексті угоди між Іваном III і цесарем Максиміліаном (1490 р.), за якою останній мав підтримати Московщину в боротьбі за "повернення" південноруських земель, фігурує навіть "вєликоє княжєство Києвскоє, котороє за собою дєржит Казимир, король польский, и єго дєти". Аналогічною була й фразеологія поляків – і, відповідно, у 1569 р. Київщину було приєднано до Корони як "землю й князівство Київське". Уявлення про князівський статус Києва збереглись і в наступному, XVII ст. – не випадково один із ченців Михайлівського Золотоверхого монастиря зауважив з приводу подій 1654 р.: "Вручил Бог вєликому государю, царю и вєликому князю Алєксєю Михайловичу, всєя Вєликия и Малыя и Бєлыя России самодєржцу, Вєликоє Києвскоє княжєниє; и по єво, государєву, указу пєрвыє присылки на Вєликоє Києвскоє княжєниє бояр и воєвод".

Безперечно, в цих фактах відбилась інертність суспільної думки, що призводила до тривалого збереження в ужитку анахронічних назв адміністративно-територіальних одиниць, однак давалася взнаки й історична пам'ять про давньоруські часи [58] і політичну практику XIV–XV ст., коли київська княжа традиція реалізовувалася в різних масштабах і формах.

§ 2. Політична еміграція з Московщини

Якщо в XIV–XV ст. московські володарі не раз надавали притулок опозиційним литовським князям, то й Литва, в свою чергу, як губка, вбирала "відходи" конфліктів, які від часу до часу спалахували у сусідній державі. Завдяки цьому на теренах України в середині XV ст. з'явилися дві князівські родини – Шем'ячичі /137/ та Можайські, що належали до московської правлячої династії. Вони мали спільного предка – великого князя московського Дмитра Івановича (1350–1389 рр.), котрий, здобувши перемогу над Мамаєм на Куликовому полі (1380 р.), увійшов в історію як "Донський". Його наступником на великокняжому столі став старший син Василій; коли ж він помер (1425 р.), другий син Дмитрія, галицько-звенигородський князь Юрій, покликаючись на традиційні уявлення про родове старшинство, відмовився визнати великим князем московським свого десятилітнього небожа Василія II Васильовича. Так розпочалася виснажлива міжусобна війна, що тривала (з перервами) понад чверть століття.

Активними учасниками цієї війни стали сини Юрія. Старшому, Василію, це коштувало зору – його осліпили за наказом Василія II. А позаяк у давнину принцип "око за око" розуміли буквально, то останній і сам був позбавлений зору по десятьох роках, коли доля всміхнулася молодшому синові Юрія – Дмитру Шем'яці: у лютому 1446 р. він разом зі своїм двоюрідним братом Іваном Андрійовичем Можайським захопив Москву й проголосив себе великим князем.

Проте остаточну перемогу в цій війні здобув Василій II. Його недруги мусили шукати порятунку за межами Московського князівства. У 1454 р. "побіг до Литви" князь Іван Можайський; там же знайшов притулок після смерті Шем'яки, отруєного в 1453 р., його син Іван Дмитрович.

Обидва князі були щедро наділені Казимиром: Можайський дістав "в отчину" Стародуб і Гомель, Шем'ячич – Новгород-Сіверський та Рильськ.[59] Осмислюючи ці події століттям пізніше, Михалон Литвин нагадував сучасникам, якими бідними були ці князі, коли з'явилися в Литві, й наголошував, що тут їм дарували "цілі землі". Тож чи не крилися за "гостинністю" Казимира якісь далекосяжні політичні розрахунки? /138/ Адже, прийнявши Можайського та Шем'ячича, він порушив умови укладеної в 1449 р. угоди з Василієм II, що нею передбачалися обопільна відмова приймати на своїх землях недругів союзника та зобов'язання виступати проти них "заодин". Про можливі наслідки втечі Івана Можайського до Казимира попереджав смоленського єпископа та литовського канцлера митрополит Іона, застерігаючи, що московський володар може "у нужи (за необхідності – авт.) по слєду князя Ивана достати". І якщо великого князя литовського не відлякувала така перспектива, то, гадаємо, можна погодитись із припущенням, що він сподівався на певні політичні дивіденди.

А вони могли б бути неабиякими з огляду на амбітність князів-перекинчиків, котрі вважали себе потенційними претендентами на московський престол. Зокрема, відомо, що в 1448 р., з відновленням воєнних дій між Шем'якою та Василієм II, Іван Андрійович Можайський, порушивши укладену в 1447 р. угоду з великим князем московським, звернувся через свого тестя, князя Федора Воротинського, до Казимира, обіцяючи за допомогу в справі "посажєнья єго на князствє Московском" Ржеву, Мединь, Козельськ і визнання Казимира своїм сюзереном. І хоч тоді надії Можайського не здійснилися, він не полишав своїх намірів: на початку 1460-х рр., уже перебуваючи на чужині, Іван Андрійович уклав угоду із сином боровського й серпуховського князя Василя Ярославича Іваном Васильовичем, котрий утік до Литви після опали, яка спіткала його батька; ця угода, спрямована на повернення їхніх "отчин", передбачала можливість того, що в майбутньому Іван Можайський "достанєт вєликого княжєнья".

До речі, в 1446 р. той же Василь Ярославич, переховуючись у Литві як сподвижник Василія II після його ув'язнення, також отримав від Казимира значні земельні пожалування (Стародуб, Гомель, Брянськ і Мстиславль), хоч практично не скористався з цього надання, повернувшись невдовзі на батьківщину. Отже, не виключено, що безвідносно до політичної ситуації володар Литви був схильний передати "у приватні руки" ці віддалені "україни" своєї держави. Що ж до Івана Можайського, то він мав і певні спадкові права: його дід по матері Олександр Патрикійович колись князював у Стародубі.

Можайський із Шем'ячичем швидко призвичаїлися до життя в Литві. До володінь першого в 1465 р. додався Брянськ. Однак надужиття нового володаря призвели до його конфронтації з місцевою громадою. Вже після смерті Івана Андрійовича окремі непорозуміння переросли у відкритий конфлікт, під час якого загинув онук Івана Можайського Федір Андрійович; за цих умов Казимир передав Брянськ в управління своєму намісникові (1486 р.). /139/

Втім, свавілля було невіддільне від життя на "українах" Литовської держави, зокрема на Сіверщині. Тут князі почувалися самостійними правителями, маючи не лише власні почти, а й значні військові загони. Зловживаючи своїм високим становищем, вони не зупинялися навіть перед неприхованим грабунком колишніх співвітчизників: в "украинных жалобных списках", переданих Іваном III Казимиру наприкінці 80-х рр. XV ст., зафіксовано скарги московських купців на здирства синів Можайського і Шем'ячича та людей з їхнього оточення (при цьому в переліку "трофеїв", крім східних тканин, згадуються "чєтырнадцать брусов мыла грєцкого… да два фунта пєрцу").[60]

Разом із тим сіверські князі не стояли осторонь загальнодержавного життя, зокрема допомагали відбудовувати Київ після спустошливого нападу Менглі-Гірея (1482 р.). У повідомленні про цю надзвичайну за своїми масштабами акцію (до робіт було залучено близько 60 тис. чоловік) князі Можайський і Шем'ячич фігурують як провідні репрезентанти Сіверської землі; ще більше зріс їхній політичний вплив після пожалування Семену Івановичу Можайському Чернігова в 1496 р., внаслідок чого володіння цих князів перетворилися на суцільний земельний масив величезної площі, який сусідив із Московською державою.

Звідти в 1483 р. втік до Литви їхній близький родич, князь Василь Верейський, якого несподівано спіткав гнів його володаря. Справа мала родинний характер. Щоб її зрозуміти, варто, передусім, пригадати, що Іван III одружувався двічі. Вперше – на тверській князівні Марії, від якої мав сина Івана. Марія пішла з життя у 25-річному віці; після її смерті (чи, як подейкують, отруєння) володар Московщини недовго залишався удівцем: незабаром він посватався до Софії, племінниці останнього візантійського імператора Костянтина Палеолога, яка разом із родиною мешкала в Римі.