Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Робилися застереження щодо митрополичих людей: вони мали допомагати при будівництві міських укріплень ("коли будєт надобє город дєлати, и митрополичьи люди софийскиє задєлывают своє мєсто, котороє дєлывали так жє из старины и при пєрвых митрополитах"); натомість їм "по старинє" допомагали підводами. Якщо ж між ними й підданими князя виникали конфлікти, вони підлягали компетенції "смєсного" суда, що його процедура також описана в Олельковій грамоті.

Митрополиту призначалась і половина "осмьничєго"; під цим можна розуміти як половину всіх грошових зборів князівського "осмьника" (урядника, котрий відав збором рибного мита, розбирав дрібні крадіжки й бійки тощо), так і лише ті, що були пов'язані зі злочинами проти моралі. На останнє припущення наштовхує норма, зафіксована в уставній грамоті великого князя Олександра київським міщанам (1499 р.): "Коли которого христианина купца або мєщанина, або казака застанєт осмьник нєпочєстныє рєчи дєлаючи с бєлыми головами (жінками – авт.), тогда на том намєстнику митрополичєму хоживала урочная вина (різновид штрафу – авт.)".

Факт видачі цієї грамоти митрополиту Ісидору виразно засвідчує тенденційність пізнішої літописної звістки про те, що "Исидор, митрополит києвский, пришєд во одєждє кардинальской в Києв, но оттуду изгнаша єго". Навіть на зламі XV–XVI ст. ім'я Ісидора фігурувало в пом'янику Києво-Печерського монастиря – і тільки згодом цей запис було знищено. /127/

На відміну від Олелька, його шурин, великий князь московський Василій II, рішуче виступив проти укладеної у Флоренції унії та її речника Ісидора; у 1448 р. собор місцевих єпископів висвятив нового митрополита – Іону, котрий незабаром звернувся до київського князя, прагнучи пояснити, чому це було зроблено без санкції Константинополя. Іона покликався на спричинене Флорентійською унією "цєрковноє нєстроєниє во Цариградє" – "царь (візантійський імператор – авт.) нє таков, а ни патриарх нє таков, иномудрствующий и к латинам приближающийся"; паралельно він згадував, що й раніше, через "нєгладость (незгоду – авт.) русских господарєй со цариградскими царями" бувало несанкціоноване патріархом "поставлєньє митрополитам… на Києвє", маючи на увазі прецеденти 1051 і 1147 рр.

Вартий уваги компліментарний тон цього послання. Звертаючись до Олелька, Іона писав: "От многих про тєбя, про вєликого чєловєка, слышу, яко жє єси… заступник всєму православному христианству и тоя дєржавы, Литовской зємли, всєм христианам тутошним и похвала, и поможєниє…; во всяко врємя ты єси началник всєму добру". Нині, за браком джерел, важко судити, наскільки ці слова відповідали дійсності,[55] однак митрополитове звернення до Олелька не минуло без сліду: князь, очевидно, доклав певних зусиль до того, щоб Іоні були підпорядковані й литовські єпархії. Він же, разом зі Свидригайлом і низкою литовсько-руських вельмож, засвідчив акт, яким Казимир передав Іоні "столєц митрополич києвский и всєя Руси" (31 січня 1451 р.).

Отже, як бачимо, сучасники високо ставили політичний авторитет і християнські чесноти Олелька. На схилі віку він постригся в ченці під ім'ям Олексій і скінчив своє життя в Києво-Печерському монастирі, де й був похований.

Важко судити, наскільки відповідає дійсності епітафія з його надгробку, відтворена в "Тератургимі" Афанасія Кальнофойського (1638 р.), за якою Олелько зрікся князівської влади, переконавшись у суєтності всього сущого – "коли побачив, як б'ється народ з народом, королівство з королівством, сходять зі сцени цезарі, падають тирани".

Наступником Олелька на київському столі став його старший син Семен, якому на той час було близько 35 років (збереглися відомості про його охрещення митрополитом Фотієм у 1420 р.). У родинній традиції це /128/ тлумачилось як наслідок розподілу ("дєла") батьківських володінь між Олельковими синами: "князь Сємєн и князь Михайло Алєксандровичи промєжи сєбє дєл имєли, [и] князь Сємєн взял Києв со всєми пригородки и волостьми Києвского повєта". Інакше оповідає про ці події літопис: "Прєставися князь Алєксандро Володимєрович Києвский, прорєкомый Олєлько, и зоставит по соби двух сынов, князя Сємєна и князя Михайла. И король по смєрти отца их нє дал в дєл мєжи них Києва, алє даст [єго] от сєбє дєржати князю Сємєну, и князь Михайло сєл на отчизнє своєй, на Копыли". Отже, Казимир не визнавав "отчизны", (спадкових) прав Олельковичів на Київ, які начебто "пробєгал" їхній дід Володимир Ольгердович, подавшись у 1394 р. до Москви.

Втім, і за цих умов Казимир практично не втручався у внутрішнє життя Київської землі. Зі свого боку, Семен Олелькович вважав себе "князєм вєликого князства своєго Києвского", а його сусід, молдавський воєвода Стефан III, котрий у 1464 р. одружився з сестрою Семена Євдокією, навіть називав його "київським царем" (з таким титулом він згадується в місцевих літописах). Це й не дивно – з огляду на мас- /129/ штаби його володінь, які простягалися від Мозиря на півночі до Чорноморського узбережжя на півдні. Намісник Семена Олельковича Свиридов, "который от нєго Чєркасы дєржал", так окреслив цей південний кордон: річкою Мурафа до Дністра, потім униз Дністром, повз Тягиню (сучасні Бендери), "аж гдє Днєстр упал в морє; а оттоль, с устья Днєстрова, лиманом пошла граница мимо Очакова аж до устья Днєпрова… а от устья Днєпрова до Таваня" – перевозу на нижньому Дніпрі, який становив спільну власність володарів Литви та Криму; далі кордон з Кримським ханством пролягав по річках Овеча Вода, Самара, Сіверський Донець і Тиха Сосна.

Завдяки географічному положенню свого князівства Семен Олелькович контролював значну частину Дніпровського торговельного шляху, що з'єднував Північно-Східну Русь із Кримом та країнами Сходу. Київ посідав важливе місце в системі тогочасних економічних зв'язків. Як зазначав у своєму щоденнику венеціанець Амброджіо Контаріні, "сюди з'їжджається чимало купців із хутрами з Верхньої (Північно-Східної – авт.) Русі; об'єднавшись у каравани, вони прямують до Кафи (щоправда, часто, наче вівці, потрапляють у дорозі до рук татар)". Київський князь охоче користувався вигодами цієї транзитної торгівлі, й навіть через два десятиліття після його смерті московські купці згадували про збільшення ним митних зборів у Києві.

Однак не цим запам'ятався Семен Олелькович нащадкам, а тим, що відновив Успенську церкву Києво-Печерського монастиря, "разорєнную и в запустєнии бывшую от нашєствия злочєстиваго Батыя"; обдарував її "златом, и срєбром, и сосуды цєрковными" та "в нєй жє и сам погрєбєн бысть в гробницє, южє сам созда". Власне, як зазначено в його епітафії, сама церква Успіння стала величним надгробком Семену Олельковичу – останньому київському князю, після смерті якого в 1470 р. "на Києвє князи прєсташа быти, а вмєсто князєй воєводы насташа".

Так сталося з волі Казимира, який на звістку про смерть Семена Олельковича прислав до Києва свого намісника – Мартіна Гаштольда, швагра (брата дружини) покійного князя. Однак Семен мав прямих нащадків – сина Василя і брата Михайла, на той час намісника в Новгороді. Саме його кандидатура найбільше імпонувала киянам, котрі відмовилися прийняти до себе Гаштольда як іновірця і, головне, не князя з походження. За словами Длугоша, кияни двічі не впустили Гаштольда до міста, "кажучи, що або всі до одного накладуть головами, або (коли Казимир не поставить у них князем Михайла Олельковича – авт.) іншого собі князя добудуть", якщо не "грецької, то латинської віри". Така завзятість красномовно свідчить про безперервність традиції князівського правління на Київщині в XV ст. Однак у 1471 р. їй було покладено край, /130/ коли кияни під загрозою воєнної виправи проти свого міста таки визнали владу Гаштольда. Отже, великий князь Казимир домігся свого і "царствєнный град Києв и княжєниє єго в воєводство пєрємєни".

Такий перебіг подій не задовольняв нащадків Володимира Ольгердовича, переконаних у своїх правах на Київ. Недарма ж Семен Олелькович перед смертю "вінував" (тобто фактично забезпечив) свою дружину "києвскими пригородки и волостьми", що було б неможливо, якби він не почував себе господарем у власному князівстві. Тож навряд чи відповідає дійсності версія Длугоша, за якою в останні дні життя князь Семен, надіславши в дар Казимирові свого білого коня та лук (чим нагадував про власну звитягу в боротьбі з татарами), передав під його опіку свою родину і свої володіння, фактично зрікшись останніх на користь володаря Литви. Адже й через три десятиліття після цих подій небіж Семена Олельковича, Семен Михайлович, судячись із його вдовою Марією за свій Копильсько-Слуцький уділ, дивувався, "которым обычаєм Києв, удєл князя твоєго, послє живота (смерті – авт.) єго от тєбє и от твоих дєтєй отошєл" і чому "король єго милость граничную зємлю Києв на сєбє взял", надавши в "хлєбокормлєниє" родині покійного князя Пінськ (з правом повернути його "опять к своєй руцє").

Не могли змиритися нащадки Володимира Ольгердовича і з тим, що їх, попри високий родинний авторитет і знатність походження, відтиснуто від широкої політичної влади. Не слід забувати, що як Олелько Володимирович, так і Семен Олелькович неодноразово висувалися кандидатами на великокняжий стіл, адже вони походили зі старшої лінії Ольгердовичів і формально мали більші права на престол, аніж нащадки Ягайла, сина Ольгерда від другого шлюбу.

Кривди, заподіяні київським князям, болісно переживали й далекі нащадки Володимира Ольгердовича. Один із них, князь Іван Бєльський, у 1567 р., майже через 200 років після приходу до влади Ягайла, докоряв у листі, надісланому з Московщини в Литву, його правнукові, великому князю литовському Сигізмунду-Августу: "Наша была отчизна вєликоє княжєство Литовскоє, заньжє (оскільки – авт.) прапрадєд наш, князь Володимєр – вєликого князя сын Олгєрдов, и как князь вєликий Олгєрд понял (узяв за себе – авт.) другую жєну, твєрянку (Юліану, дочку князя Олександра Тверського – авт.), и для тоє другой своєй жєны прадєда нашєго отставил, а дал тот столец, Вєликоє княжєство Литовскоє, другой своєй жєны дєтєм, сыну Ягайлу".

Втрата обох князівських "отчизн" – Києва й Вільна – спонукала нащадків Володимира Ольгердовича до активної боротьби. Йдеться про так звану "змову князів" 1481 р. Її організаторами були Михайло Олелькович і Федір Іванович Бєльський (обидва – онуки Володимира /131/ Ольгердовича), а також Іван Юрійович Гольшанський (правнук Володимира Ольгердовича по матері, Юліані Олельківні). Змову викрили (як гадають, не без допомоги київського воєводи Івана Ходкевича). Бєльському пощастило втекти до Москви, а Михайло Олелькович та Іван Гольшанський наклали головами. За браком відповідних даних важко судити про наміри організаторів змови. Очевидно, й для більшості сучасників вони залишилися таємницею. Принаймні, на таке припущення наштовхує літописний запис під 1481 р.: "Мєсяца августа 30 король польский и литовский Казимир повєлєл стяти (стратити – авт.) князя Михаила Олєльковича и князя Ивана Юрьєвича; вина их Богу єдиному свєдуща".

За свідченнями деяких джерел, змовники хотіли детронізувати (а можливо, й убити) Казимира Ягайловича і посадити на великокняжий стіл Михайла Олельковича. Для цього начебто передбачалося використати весілля Федора Бєльського, на яке був запрошений Казимир. За іншою версією, вбивство мало статися під час полювання – на князівських "ловах". У будь-якому випадку лише щасливий збіг обставин нібито врятував Казимира від смерті. Неясно, наскільки вірогідною є й літописна версія, за якою організатори змови намислили собі відірвати від Литви землі по р. Березина й піддатися з ними Москві. Втім, не виключено, що змовники сподівалися на підтримку великого князя московського, з домом якого Олельковичів пов'язувала родинна традиція.[56] Та жоден з усіх цих намірів не здійснився. Відлунням тієї далекої трагедії дійшов до нас запис у Києво-Печерському пом'янику: "Помяни, Господи, убиєнных: князя Михаила Алєксандровича, князя Иоанна Юрьєвича".

Родині Михайла Олельковича не довелося спокутувати його гріхи: Казимир залишив удові князя Ганні та синові Семену "отчизнє" Копильсько-Слуцьке князівство, котре існувало як окремий уділ до початку XVII ст., а після смерті Софії Юріївни Слуцької (1612 р.) увійшло до складу володінь Радзивіллів. Втім, як засвідчують епітафії князів Слуцьких, у XVI ст. їх усе ще вважали "спадковими панами землі Київської". Це певною мірою відбивало й сталість уявлень про Київ як носія власної князівської традиції, що пов'язувалася з іменами Олелька та Олельковичів. І хоч у 1471 р. вона назавжди перервалась, у суспільній свідомості Київ залишився "столицею славетного колись князівства Київського" (так, зокрема, характеризував його наприкінці XVI ст. місцевий бискуп Йосиф Верещинський). /132/

Збереження традиційних життєвих засад забезпечив киянам привілей Казимира, відомий нам у підтвердженнях його наступників. Цим документом великий князь литовський визнав принцип недотор- канності церковних володінь і доходів, до яких він не мав права "вступатися". За київською шляхтою закріплювалися землі, вислужені від часів Вітовта ("с того их нє рушаєм и то всє им потвєржаєм"), а також право на їх успадкування: "по животє (після смерті володаря – авт.) жєнє и дєтєм имєнья дєржати; а в кого дєтєй нє будєт, ино ближнєму (родичу – авт.)"; лише за їх відсутності шляхетські землі спадали на великого князя литовського ("а будєт пустый чєловєк – ни дєтєй, ни плємєни – ино на нас тоє имєньє"). За згодою великого князя кияни (тобто жителі Київської землі) вільно розпоряджалися своїми маєтностями – могли їх "к цєркви по душє дати, замєнити, продати и отдати".

Крім визнання майнових прав, привілей містив і певні судові гарантії. Володар Литви зобов'язувався "бєз права (тут: самочинно – авт.) /133/ людєй нє казнити, ани губити, ани имєнєй нє отнимати" – обов'язковим був "явный суд хрєстиянский"; покарання мало відповідати провині ("хто будєт как заслужил, тот тоє и втєрпит"). Як найтяжчий злочин розглядалася державна зрада, яка каралася смертю: "хто имєт (буде – авт.) на нас лихо мыслити або на зємлю нашу, того казнити шиєю (тобто скарати на горло – авт.)"; саме за це й було страчено Михайла Олельковича та Івана Гольшанського. Втім, їхня рідня не зазнала жодних переслідувань, що також узгоджується з юридичними нормами, зафіксованими в київському привілеї: "А который будєт какую вину заслужил, ино того самого казнити (тут: карати – авт.) по єго винє, а жоны и дєтєй в имєньи нє рушати: проступит отєц, ино отца казнити, проступит сын, ино сына казнити, а отца сыннєю виною нє казнити, а сына отцовою виною нє казнити, только самого того казнити, хто будєт виноват"; виняток становили лише ті випадки, коли родичі фактично перетворювались на співучасників злочину: "А тать (злодій – авт.) што в кого украдєт… а к жонє будєт носил, а жона будєт вєдала а поживала (тут: користувалася вкраденим – авт.) з дєтьми, ино и жона винна з дєтьми". Жорстоко каралося наклепництво, однак лише тоді, коли наклепником був шляхтич; якщо ж це була особисто залежна людина, то справі просто не давали ходу ("с холопом и з рабою суда нєт").