Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Казимир Ягеллончик, котрий опанував віленський стіл у червні 1440 р., був лише однією з можливих кандидатур на цю "вакансію". На неї претендували також Свидригайло (після смерті ненависного суперника він, не вагаючись, став називати себе "верховним князем литовським"), син Сигізмунда Михайлушко, який фактично успадкував батьківський великокняжий титул, і старший брат Казимира – польський король Владислав III. Після певних вагань серед литовського панства взяли гору прихильники Казимира. Владислав погодився відпустити його до Литви як свого намісника. Однак у Вільно Казимира відразу оголосили великим князем литовським (як зауважив новгородський літописець, "посадиша єго в Вильнє на вєликом княжєньє тихо и бєзмятєжно"); фактично ж владу в державі взяла в свої руки придворна верхівка з Яном Гаштольдом на чолі.

Черговий верхівковий переворот дав поштовх сепаратистським тенденціям на місцях. Повстав Смоленськ, де "чорні люди" оголосили своїм "господарем" Мстиславського князя Юрія Лингвеньовича, котрий, "возгордившись", спробував приєднати до своїх володінь Полоцьк і Вітебськ, тобто відновити Свидригайлове "велике князівство Руське". В Жемайтії превалювали симпатії до Михайлушка; відмовившись коритися Казимиру, жмудини обрали собі нового старосту. Від Литви відійшла Дорогичинська земля, котру за угодою, укладеною з Сигізмундом Кейстутовичем, захопив мазовецький князь Болеслав.

Литовська верхівка спромоглася подолати цю внутрішньополітичну кризу. Смоленськ опанували війська, очолені юним Казимиром. Під тиском жорстоких репресій смольняни мусили прийняти свого колишнього намісника; Юрій Лингвеньович "убоявся, видя свою дєрзость" і втік до Москви, а звідти – до Новгорода. В Жемайтії все обійшлося без застосування сили: для врегулювання ситуації вистачило дипломатичних здібностей Гаштольда. Михайло Сигізмундович, не отримавши батьківських Трок, утік за межі ВКЛ, у Мазовію. Свидригайло задовольнився наданням йому в довічне держання Волині. Складніше було розв'язати суперечку з Болеславом Мазовецьким, якого активно підтримали поляки. У 1443 р. обидві сторони опинилися на межі війни, але, зрештою, справу владнали переговорним шляхом: Болеслав відступив свої права на Дорогичин за 6 тис. кіп празьких грошів. Усі "новоприєднані" землі – /121/ Смоленська, Жомоїтська, Дорогичинська – отримали від Казимира уставні грамоти, де застерігались їхні "одвічні" права.

1444 р. приніс нові проблеми: у битві під Варною пропав без вісті брат Казимира, король Владислав (увійшов в історію як "варненський" – Варненчик). Наступного року поляки обрали своїм королем Казимира, однак зустріли спротив литовського панства, що його вдалося зломити лише під загрозою коронації Болеслава Мазовецького (вона могла потягти за собою вокняжіння в Литві Михайлушка, його друга й шурина). Литовці обумовили коронування Казимира, що відбулося в 1447 р., поверненням Поділля й суверенізацією ВКЛ.

Ці умови так і не були виконані; з другого боку, польській стороні не вдалося реалізувати наміри щодо анексії Східного Поділля та Волині. За твердженням Длугоша, Свидригайло присягався, що після його смерті Луцька земля відійде до Корони, однак, щедро обдарований литовцями, зрікся свого рішення. Хоч би як там було насправді, литовські урядові кола завчасно подбали про долю Волині й, коли Свидригайло помер (лютий 1452 р.), утримали місцеві замки в своїх руках.

Майже водночас зі Свидригайлом, у тому ж 1452 р., пішов із життя Михайло Сигізмундович, котрий, не полишаючи спроб опанувати віленський стіл, неабияк досаждав Казимиру, а в 1449 р. навіть спромігся ненадовго захопити низку сіверських міст і, можливо, Київ. Михайлушко "за злобу отца єго" не користувався популярністю в Литві й тримався силою хана Заволзької Орди Саїд-Ахмата; здолати його Казимирові допоміг Василій II, приславши військо казанського царевича Юсупа. Зрештою, Михайлушко подався до Московщини, де його невдовзі отруїли. Це з полегшенням сприйняв не лише Казимир, а й Василій, котрий у 1449 р. уклав з ним мирну угоду, якою передбачались відмова від підтримки цього Казимирового ворога та зобов'язання виступати "заодин" проти обопільних "нєдругов". "Вічне перемир'я" 1449 р. ґрунтувалося на взаємному визнанні існуючих кордонів; водночас був створений правовий механізм регуляції політичних відносин між ВКЛ, Великим князівством Московським, Твер'ю, Новгородом і Псковом, верховськими князівствами та Рязанню. Відтак, було зафіксовано баланс політичних сил у Східній Європі й забезпечено мир на східних кордонах ВКЛ.

Воднораз за часів Казимира було, нарешті, вирішено проблему взаємин із Орденом. Боротьба з ним відновилась у 1454 р. під впливом повстання "Пруського союзу", котрий репрезентував інтереси пруських міст і дворянства. Війна, що тривала 13 років, завершилась укладенням Торунського миру 1466 р., згідно з яким Орден визнав себе васалом Польщі, повернувши їй відвойовані двома століттями раніше землі. /122/

Литва не брала участі в цій війні; Казимира ж вона відволікала від суто литовських проблем. Це покликало до життя план передачі великокняжих прерогатив іншій особі; найбільш прийнятною литовській верхівці здавалася постать київського князя Семена Олельковича – онука Володимира Ольгердовича, одруженого на дочці Яна Гаштольда, одного з лідерів цього спрямованого проти Казимира руху. Останньому довелося виявити неабиякі дипломатичні здібності, щоб унеможливити такий перебіг подій; регулярно навідуючись до Литви, він зміг утриматись при владі, однак так і не подолав невдоволення литовських панів, котрі після смерті Семена Олельковича погоджувались узяти собі князем будь-кого з Казимирових синів. Така перспектива тягла за собою необхідність юридичного оформлення литовсько-польських взаємин; саме цього й уникав Казимир, і режим персональної унії Корони та Литви проіснував до самої його смерті (1492 р.). /123/

Після неї великим князем литовським став Олександр Казимирович, а польським королем – його брат Ян-Альбрехт. Та вже в 1501 р., зі смертю останнього, обидві держави знову об єдналися в руках Олександра. Ця ситуація відтворилася і за його наступників – Сигізмунда І (1506–1548 рр.) та Сигізмунда-Августа (1548–1572 рр.). Однак, хоч обидві країни очолював один володар, аж до самої Люблінської унії (1569 р.) зберігалася державна окремішність ВКЛ і Корони Польської як двох самостійних політичних організмів.

§ 1. Київське князівство: факти й пізніша традиція

Початок Казимирового правління став зоряним часом для Олександра (Олелька) Володимировича – старшого сина Володимира Ольгердовича Київського, котрий у 1394 р. втратив свій уділ, отримавши замість нього Копил. Після цього до середини 30-х рр. XV ст. Київ перебував у руках князів Гольшанських. З дочкою Андрія Івановича Гольшанського взяв шлюб молодший брат Олелька – Іван Володимирович. Можливо, це вторувало йому шлях до київського княжіння – принаймні, в літописних повідомленнях про Вилькомирську битву (1435 р.) зазначається, що серед інших прихильників Свидригайла до рук великого князя литовського Сигізмунда потрапив князь Іван Володимирович Київський. Водночас було ув'язнено й Олелька з родиною: дружиною Анастасією (дочка великого князя московського Василія І Дмитровича, звана "московкою", з якою він узяв шлюб у 1417 р.) і синами Семеном та Михайлом. Олелька тримали в Кернові, а його рідних – в Утяні.

Ув'язнення тривало до 1440 р., коли було вбито Сигізмунда Кейстутовича і великокняжий стіл посів юний Казимир Ягеллончик. Йому й бив чолом Олелько "об отчизну свою, о Києв", яку, на клопотання панів-ради, отримав "со всими пригородки києвскими". /124/

Правління Олелька Володимировича тривало май- же 15 літ – до 1455 р. На жаль, брак відповідних джерел стає на перешкоді з'ясуванню характеру його внутрішньої політики й навіть міри її самостійності. Тож не дивно, що ця проблема востаннє дискутувалася на зламі XIX–XX ст. Більшість тогочасних вчених схилялася до думки, що за володарювання нащадків Володимира Ольгердовича Київське князівство користувалося автономією, яка межувала з екстериторіальністю. Протилежну позицію зайняв у цьому питанні М. Грушевський, твердячи, що "дотеперішній погляд на київських князів Володимировичів як на вповні самостійних володарів – хибний: самостійними володарями вони не були, у внутрішніх справах своєї землі вони підлягали великому князеві і його власть обмежувала дуже значно їх власть". /125/

На підтвердження своєї думки він видрукував два акти Казимира, які стосувалися боярина Івашка Юршича, що його батько Юрша вислужив у Свидригайла маєтності на Київщині. З невідомих причин ці землі були конфісковані в Івашка Олельком. У 1453 р., за скаргою боярина, до справи втрутився Казимир, спочатку усно наказавши київському князю повернути згадані землі їх законному спадкоємцеві, потім звернувшись до нього листовно й, нарешті, підтвердивши це надання привілеєм, згідно з яким Івашко отримав свою "отчину у Києвском повєтє", "што по нашєму (Казимира – авт.) приказанию князь Алєксандр Володимєрович вєрнул".

На думку Грушевського, "цей категоричний, нецеремонний наказ великого князя київському князеві в місцевих київських справах і королівське надання маєтностей у Київщині з поминенням київського князя" виразно вказують на обмеженість прерогатив останнього.

Висловлений науковцем погляд практично не здобув підтримки фахівців – передусім, тому, що йшлося про поодинокий факт. І досі обійдено увагою надрукований майже століття тому декрет Сигізмунда III (1613 р.), де згадуються два "листи" Казимира: перший, "писаный до князя Алєксандра Володимєровича, абы зємли у воєводствє Києвском над рєкою Ушєю лєжачиє Гриню Пашиничу и Макару Волковичу привєрнул (передав – авт.)", і другий, з підтвердженням цього надання. Характерно, що дати видачі цих "листів" (19 травня і 24 вересня 1453 р.) і документів зі справи Івашка Юршича (19 травня і 21 вересня 1453 р.) практично збігаються. Відтак, є підстави говорити про колективне звернення до Казимира кількох київських бояр, покривджених Олельком. Організація такої "депутації" вказує на те, що йшлося, найвірогідніше, про одиничний випадок, і втручання великого князя литовського у київські справи не мало регулярного характеру. До того ж, Олелько лише з другого разу виконав Казимирову волю; тож, очевидно, на теренах свого князівства він почувався як цілком самостійний правитель.

Найпомітнішою подією перших років Олелькового князювання став приїзд до Києва митрополита Ісидора, котрий перед тим брав участь у роботі Флорентійського собору, на якому було укладено унію православної та католицької Церков (1439 р.). По дорозі з Італії до Москви він завітав до Києва, де князь Олелько, не здаючи собі справи з того, на яких засадах "сталось одиначєство с латиною", у лютому 1441 р. підтвердив "господину и отцу своєму Сидору" права, якими користувалися на території митрополичої єпархії його попередники.

"Государь отчич києвский" разом зі своїми "князьми и с паны, и со всєю полною своєю радою", декларувавши принцип недоторканності митрополичих маєтностей, передав Ісидору те, що "издавна", ще за часів його "вєликих прародитєлєй" – "вєликих благовєрных и благородных /126/ князєй и княгинь"[54] – належало митрополії. Він також підтвердив надання приватних осіб – те, що "вєликиє господья боярє и боярыни, и всє имєнитыє народы… давали… у поминок сєбє и за спасєниє своєй души и своєму роду всєму: сєла и волости с данями и со всєми доходы, такжє и зємли, и воды, з бортями и со всєми пошлинами, с людьми и с озєры".

Княжим воєводам і тіунам заборонялося "вступати" в "цєрковныє зємли и воды, и в люди, и во всє доходы, и во всє пошлины", що збиралися на користь митрополита; до останніх Олелько додав "мыто коньскоє" (грошовий збір з продажу коней). За відсутності Сидора (коли він "отъєдєт далєє в свою митрополию, оправляя цєрковь Божию") маєтності й доходи митрополичої кафедри переходили під контроль його намісника.