Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Вітовтове ім'я закарбувалося й у географії підвладних йому земель, і навіть, за твердженням Литвина, на теренах "Тавріки та Московії", де він бачив названі на честь великого князя литовського "вали, пагорби, колодязі, мости, дороги й рови". Коли щодо Московщини дане твердження залишається голослівним, то на півдні українських земель справді залишилось чимало слідів Вітовтової конструктивної діяльності. Той же Литвин згадує про так звану "Вітовтову баню" на нижньому Дніпрі, поблизу Таванської переправи. Це була "склепінчаста будівля з суцільного каменю", що за часів Вітовта правила за митницю. Пізніші картографічні джерела знають дві такі "бані": на Лівобережжі, приблизно за 40 км від гирла Дніпра, та на березі Дніпровського лиману. Існували вони й на нижньому Бузі, де поруч із такою "банею" (згодом вона дала назву селу – "Вітовтів брід") М. Бронєвський наприкінці XVI ст. зафіксував кам'яний Вітовтів міст.

Щоправда, в літературі відзначалося, що цей Вітовтів міст був радше пам'яткою "шляхового будівництва Сходу", на що вказують завважені поблизу нього тим же Бронєвським рештки татарських "кишенів". Та згадки про кам'яне будівництво на українському Півдні за Вітовтової доби наявні й у синхронних джерелах – згадаймо хоча б того ж Ляннуа, котрий занотував, що під час його перебування в Білгороді-Дністровському туди приїхав подільський намісник Гедіголд "з метою заснувати новий замок, що й було зроблено менш ніж за місяць у пустинному місці, де немає ні дерев, ні каменю; однак згаданий правитель привів із собою 12 тисяч чоловік і 4 тисячі возів, навантажених камінням і деревом". Ця згадка про будівництво у 1421 р. безіменного подільського замку (деякі вбачають у ньому Чорний город поблизу Білгорода-Дністровського) виразно перегукується з інформацією Посільге про зведення в 1398 р. у гирлі Дніпра фортеці св. Іоанна. Дослідники зауважили, що обидві кам'яниці були побудовані на незаселених обширах із привізного матеріалу за один місяць (і, вірогідно, мали однакові розміри); це служить підставою для тверджень, що за Вітовтових часів "прикордонні замки зводилися за одним планом і системою". Ця планомірна забудова південних "україн" Литовської держави мала не тільки військово-стратегічне, а й економічне значення, оскільки під захистом новозбудованих фортець розквітали як сухопутна, так і чорноморська торгівля. Однак, на жаль, ці починання Вітовта були занедбані його наступниками, й історія українського Півдня пішла іншим шляхом. /107/-/108/

Розділ п'ятий

СВИДРИГАЙЛОВІ ВІЙНИ

Наступником Вітовта став молодший Ольгердович – Свидригайло. Людина примхливої та неспокійної вдачі, він протягом кількох десятиліть завдавав чимало клопоту як великому князю литовському, так і своєму братові Ягайлу – і той тільки під тиском обставин погодився на його кандидатуру, що користувалася значною популярністю серед литовсько-руських князів і бояр.

Свидригайлове князювання почалося воєнними діями на порубіжжі Польщі та ВКЛ. Яблуком розбрату стало Західне Поділля, яке з 1395 р. належало Спиткові з Мельштина. Після загибелі Спитка у битві на Ворсклі воно повернулося до Ягайла, котрий у 1411 р. передав його Вітовту в довічне володіння. Втім, польські шляхтичі, яких було чимало на Поділлі, неохоче присягали на вірність новому володарю й уперто вважали свої землі коронними; це вповні відповідало намірам краківського двору приєднати Поділля до Польщі по смерті Вітовта. Тож не дивно, що після звістки про неї поляками було захоплено низку замків на Західному Поділлі. Це викликало обурення Свидригайла, який у відповідь затримав у Литві Ягайла. Останній пообіцяв повернути Поділля, та не додержав свого слова, і на польсько-литовському прикордонні спалахнула справжня війна, оперта, щоправда, не на ініціативу Свидригайла, а на рух місцевих сил.

Поштовхом до відкриття воєнних дій між королем і великим князем литовським стала образа, завдана Свидригайлом Ягайловому послу; роздратований поведінкою брата, король у червні 1431 р. вирушив на Волинь, де 31 липня зіткнувся зі Свидригайловим військом. По битві, яка відбулася під Луцьком, литовський володар був змушений відступити; місто ж опинилося в облозі, що затяглася на кілька тижнів. Пасивність, яку виявив Свидригайло у перебігу цієї кампанії, певною мірою компенсувалася його зусиллями у справі мобілізації своїх союзників – німців, волохів і татар; їхні напади й змусили польського короля у серпні 1431 р. піти на дворічне перемир'я зі Свидригайлом на умовах збереження статус-кво. Та справу так і не було доведено до кінця: через рік, у серпні 1432 р., Свидригайло втратив великокняжий стіл, який узурпував молодший брат Вітовта – Сигізмунд Кейстутович.

Доти він практично не виділявся на загальному політичному тлі; тож не дивно, що, за твердженням Длугоша, після смерті його брата /109/-/110/ Вітовта нікому й на думку не спало висунути Сигізмундову кандидатуру на великокняжий стіл. Сигізмунд мав багаторічний досвід "співіснування" зі Свидригайлом, оскільки впродовж тривалого часу майбутні суперники сусідили на Сіверщині: з початку 20-х рр. XV ст. Сигізмунд був відомий як "князь Стародубський", а Свидригайло володів Черніговом, Новгородом-Сіверським і Трубчевськом, титулуючись "князем Чернігівським". Упродовж усього 1431 р. Сигізмунд виступав поруч із Свидригайлом, не виявляючи будь-яких ознак опозиційності стосовно його політичного курсу; показово, що сам Свидригайло вважав ініціатором перевороту іншого князя зі свого оточення – "підступного й віроломного" Семена Гольшанського, котрий "підбурив і підучив" Сигізмунда. Ці його дії були на руку полякам; однак, за браком джерел, важко визначити, наскільки дійовою була їхня участь в організації змови. Власне, нині, як і за часів М. Грушевського, можна констатувати тільки те, що "закулісна сторона цієї інтриги від нас значною мірою закрита".

Переворот відбувся в останній день серпня 1432 р.: Сигізмунд Кейстутович зі своїми спільниками серед ночі напав на Свидригайла, котрий зупинився в Ошмяні, й той ледве врятувався втечею. Змовники захопили його дружину, а також "поимали и посєкли" деяких прихильників Свидригайла. По цьому Сигізмунда було проголошено великим князем литовським. /111/

Ця узурпація була незабарно визнана Польщею, правлячі кола якої сподівалися на поступки Сигізмунда у спірних питаннях, зокрема щодо Поділля. Сподівання ці не були марними: вже у жовтні 1432 р. на зустрічі з представниками Ягайла в Гродно Сигізмунд своїм актом відступив Польській Короні Поділля і території на волинському порубіжжі; водночас ним була визнана зверхність Ягайла як польського короля, що до нього чи його наступника повинно було відійти Литовське князівство по смерті Сигізмунда; подальша доля ВКЛ вирішувалася обома сторонами, які мали спільно обрати нового великого князя литовського.

Натомість представники Ягайла від його імені видали привілей, яким на руських князів і бояр поширилися ті права та свободи, котрими, за буквою Городельського привілею, користувалися "буцімто" лише литовці-католики. Щоправда, спеціалісти губляться в здогадах, чи був цей привілей пізніше скріплений печаткою короля, набувши чинності закону. Грамотою, виданою в січні 1433 р., Ягайло тільки підтвердив угоду з Сигізмундом і пообіцяв йому підтримку в боротьбі зі Свидригайлом.

Ця допомога мала бути неабиякою з огляду на масштаб внутрішньополітичної боротьби, що розгорнулась у ВКЛ. Переворот 1432 р. мав верхівковий характер, і після проголошення Сигізмунда великим князем литовським його владу визнали лише власне Литва та Жемайтія. Решта ж земель зберегла вірність скинутому Свидригайлу. Цей розкол між центром держави та її руською периферією був витлумачений літописцем-сучасником в етнополітичних категоріях: "Княжив вєликий князь Швитригайло (Свидригайло – авт.) два годы бєз двух мєсяцєв… и нє управляшє зємли. Литва ж посадиша вєликого князя Жидимонта (Сигізмунда – авт.) Кєстутьєвича на вєликоє княжєньє на Вильни и на Троцєх мєсяца сєнтября в пєрвый дєнь. И прийдє Швитригайло на Полтєск (Полоцьк – авт.) и на Смолєнск, и князи русскиє и боярє посадиша князя Швитригайла на вєликоє княжєньє Русскоє".

Не дивно, що в історіографії утвердився погляд на Свидригайла як на речника національних інтересів Литовської Русі, борця за її політичне самовизначення, а конфлікт між ним і Сигізмундом набув національно-релігійного забарвлення (хоча на цьому тлі прикрим непорозумінням виглядали і католицьке віросповідання Свидригайла, і його виразні проунійні настрої, і дикі вчинки на зразок спалення митрополита Герасима).

Між тим, діяльність Свидригайла впродовж його недовгого перебування на великокняжому столі не виказує скільки-небудь помітних /112/ ознак протегування руському елементу – принаймні, у таких масштабах, які могли б викликати спротив литовського панства; серед останнього, до речі, було чимало його прихильників.

Причини цієї Свидригайлової популярності подеколи шукали в особливостях його вдачі – попри неприхильність до князя історіографів XV–XVI ст., чиї дошкульні оцінки давно вже стали хрестоматійними. Длугош вважав його запальним, нерозсудливим, імпульсивним, обділеним розумом і талантами; Гван'їні вказував на обжерливість Свидригайла, його пихатість і легковажність; Стрийковський називав князя "нікчемою та п'яницею". Водночас усі вони дотримувались думки, що саме пиятиками та щедрістю Свидригайло здобув прихильність литовсько-руських князів. Це пояснення П. Клепатський розцінив як sancta simplicitas, зауваживши, що така нестриманість видається сумнівною з огляду на надзвичайну рухливість і невтомність, котрі виявляв Свидригайло в боротьбі з ворогами.

Дещо інакше оцінювали Свидригайла північно-східні літописці. Зокрема, оповідаючи про його перехід на службу до Василія Дмитровича, один із них зауважив, що Свидригайло, хоч і "лях бє вєрою, но устроєн к брани, муж храбр, доблєстный на ополчєниє" – що, однак, не зашкодило йому засудити передачу "гордому ляху" Володимира, "єжє єсть стол зємли Русской и град Прєчистой Богоматєри". Це блюзнірство, на думку сучасників, потягло за собою Божу кару – нашестя Едігея; по ньому ореол навколо імені Свидригайла помітно зблякнув. Як зауважив укладач Никонівського літопису, "князь Швидригайло Ольгєрдович, внук Гєдиминов, єго жє всє возносяща, глаголаху богатырство, и удальство, и мужєство вєлико в побєдах, а от Єдигєєвых татар утомился зєло, бєгая со всєю храброю Литвою… Мало нє половину всєго княжєния Московского дєржал за собою, а побєды на агаряны нє показал нигдє жє, а єдучи к сєбє в Литву, пограбил град Сєрпухов".

Отже, наведені характеристики не наближають нас до розуміння феномену Свидригайлової популярності, й мусимо обмежитися констатацією того, що князь був харизматичним лідером литовсько-руської аристократії на противагу Сигізмунду, котрий, як гадають, намагався заручитися підтримкою дрібної шляхти. Протистояння цих двох князів і стало стрижнем, навколо якого оберталися історичні події у ВКЛ до кінця 1430-х рр.

Передача Польській Короні Поділля не призвела до автоматичного переходу цього регіону під владу Ягайла. Щоправда, західну його частину було окуповано ще в 1430 р.; однак Східне Поділля енергійно боронив від поляків князь Федір Несвизький. Змушений відступати, /113/ він не зупинився перед тим, щоб спалити власну резиденцію – Брацлав. Та згодом підійшло підкріплення, і 30 листопада 1432 р. князь підстеріг польське військо на переправі під Копистерином. Після битви обидві сторони рапортували про свою перемогу, однак Брацлавщина залишилась у руках Свидригайлового намісника.

Інші настрої панували в цей час на Волині. У жовтні 1432 р. до Ягайла (король не брав участі в поході на Східне Поділля, очікуючи його результатів у Львові) звернулися князі й бояри Луцької землі з проханням включити її до складу Польської Корони. Неважко було передбачити Ягайлову реакцію. Невдовзі побачив світ привілей, в якому, зокрема, гарантувалась свобода віросповідання для православних. Однак не виключено, що згадана депутація була фарсом або, як припускають, "проявом хвилевої депресії", спричиненої скиненням Свидригайла та тим агресивним запалом, з яким поляки заходилися "розв'язувати" територіальні питання. Хоч би як там було, в січні 1433 р. при дворі Сигізмунда опинився луцький намісник князь Олександр Ніс – один із найвідданіших друзів Свидригайла, відомий своєю участю в його визволенні з крем'янецького ув'язнення. Щоправда, князь так і не здолав своїх політичних і особистих симпатій і вже навесні того року повернувся до лав Свидригайлових прихильників.