Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Цікаво, що Київ і надалі залишався місцем "коронації" ординських володарів. Принаймні, саме це випливає з літописної версії "Похвали Вітовту", про яку ще йтиметься. Щоправда, в персонажах цього переказу далеко не завжди можна впізнати реальних історичних осіб. Маємо на увазі згаданих у ньому Салтана й Малого Салтана. Першого Вітовт "призначив" на ординський престол під час свого перебування у "вєликом градє Києвє", коли до нього звернулися представники татарської знаті, "просящє царя на царство"; підкоряючись вибору Вітовта, тодішній володар Орди "остави царство и побєжє".

Навіть коли погодитися з думкою, що в переказі про Салтана відбились життєві колізії Джелаль-ад-Дина, залишається незрозумілим, хто криється під іменем його наступника – Малого Салтана, також посадженого на царство Вітовтом. Певно, варто прислухатись до версії М. Грушевського, котрий вважав, що обидва Салтани могли означати одного Джелаль-ад-Дина; гадаємо, це його "роздвоєння" мало піднести престиж володаря Литви, котрого літописець порівняв з рікою, яка "чєловєки и скоты напояющи, а сама нє умаляющися – такожє и славный господарь множєство царєй отпущаєт на Орду, а у нєго ж єщє множєство царєй научєно". Водночас у літопису стверджується, що ставлениками Вітовта /101/ були золотоординські хани Давлат-Берди (1420–1422 рр.) і Улу-Мухаммед(1427–1433) – причому номінування останнього на хана відбулося під час перебування Вітовта в Києві. Літописну інформацію частково підтверджують пізніші татарські ярлики, в складі яких Ф. Петрунь виділив комплекс рязанських містечок, які впродовж 1428–1433 рр. перебували в посіданні Литви. Дослідник дійшов висновку, що "саме на протязі останніх років панування Вітовта до ярликів уперше було занесено низку додаткових записів, рівняючи до тексту доби Тохтамиша кінця XIV ст."; це могло бути наслідком якщо не васальних, то, принаймні, дружніх взаємин між Ордою й Литвою за часів правління Улу-Мухаммеда.

Високий авторитет Вітовта серед татар унаочнюють подорожні нотатки Жільбера де Ляннуа, котрий за часів його правління двічі побував у межах Литовсько-Руської держави. У 1421 р. на шляху з Монкастро (Білгорода-Дністровського) до Кафи (Феодосії) він потрапив у засідку, влаштовану кримськими татарами; однак, побачивши на людях Ляннуа подарований їм Вітовтом одяг, котрий засвідчував їхню належність до великокняжого двору, нападники перетворились на провідників, показавши французові найбезпечніший шлях. Гостинно зустріли Ляннуа й ординці, що мешкали у пониззі Дніпра. Там він натрапив на "одного татарського князя, друга й слугу великого князя Вітовта, а також велике село,[52] де жили підвладні Вітовту татари". Вони почастували Ляннуа і його супутників рибою, а потім переправили на протилежний берег Дніпра у човнах-довбанках.

Інший сучасник – Вітовтів блазень Генне, котрий був інформатором Ордена, – у 1428 р. доповідав великому магістру, що під час гостювання його господаря в Мінську туди "прибуло багато татар з південних кордонів Литовської держави, і вони привезли в дар коней, верблюдів, стріли й багато інших дарунків".

Зміцнення позицій Вітовта у татарському світі дратувало Орден, передусім, тому, що загони ординців залучалися до боротьби з хрестоносцями. Сам Орден перебував у критичній ситуації, оскільки навернення Литви в католицтво позбавляло сенсу його існування як знаряддя християнізації тамтешніх "поган". Тож місіонери всіляко намагалися переконати Західну Європу, що прийняття християнства литовцями було формальним актом і, по суті, вони залишились язичниками. За аргумент їм правив і той факт, що неофіти охоче вдавалися до допомоги татар; цей союз, за твердженням ідеологів Ордену, загрожував усьому християнському світові.

Самі хрестоносці з початку XV ст. активно християнізували Жемайтію (Жмудь), передану їм Вітовтом за Салинською угодою 1398 р. У 1404 р. /102/ при укладенні Рацензького миру з Орденом цю угоду підтвердив Ягайло. Самі ж жмудини всіляко опирались німецькій експансії на їхні землі; цей протест вилився у масштабні повстання 1400, 1401, 1409 рр. Придушення першого відбулося за участю Вітовта, що не завадило жемайтам наступного року оголосити його своїм володарем. Паралельно жмудини листовно зверталися до західноєвропейських государів зі скаргами на жорстокість хрестоносців, а в 1412 р. навіть подали протест послові германського імператора Сигізмунда, котрий контактував з Вітовтом, вимагаючи, щоб ні він, ні Ягайло не передавали будь-кому їхню землю.

Ці настрої засвідчували, що подальше мирне співіснування з Орденом на умовах збереження статус-кво неможливе. Ідея війни з хрестоносцями набувала дедалі більшої популярності в суспільстві – особливо на тлі підступного захоплення Орденом тільки-но викупленої в нього за Рацензьким миром прикордонної Добжинської землі.

Так звана "Велика війна" проти Ордену розпочалась у 1410 р. Її центральною подією стала битва між Грюнвальдом і Танненбергом, яка відбулась 15 липня. У складі Вітовтового війська були київська, крем'янецька, стародубська хоругви; особливо ж уславилась на полі бою смоленська хоругва, котра у вирішальний момент витримала натиск ворога й цим урятувала ситуацію. Битва закінчилася поразкою Ордену. Загинув великий магістр Ульріх фон Юнгінген, а разом із ним – цвіт німецького рицарства. Бойова міць Ордену була підірвана і вже ніколи не відновилась. /103/

По битві звитяжні польсько-литовські війська здійснили похід до столиці Ордену Марієнбурга (Мальборка). Облога міста затягнулася, і Ягайло мусив відступити, водночас втративши й усі зайняті раніше замки. За Торунським миром 1411 р. він лише повернув Польщі Добжинську землю. За Вітовтом було визнано довічне право на Жемайтію, котра остаточно ввійшла до складу ВКЛ у 1423 р.

Невдовзі союзники отримали важливу моральну перемогу над Орденом, переконавши учасників Констанцького собору (1414–1418 рр.), що татарська політика Вітовта узгоджується з настановами християнської Церкви. Відтак, хрестоносці втратили надію на зовнішню підтримку своїх антилитовських акцій.

Зміцніли й внутрішньополітичні позиції Вітовта. У 1411 р. Ягайло передав йому Поділля, чим, як вважають, "розрахувався" з ним за спільні дії проти Ордену під час "Великої війни". Ця їхня солідарність помітно непокоїла сусідів, котрі були не від того, щоб розірвати польсько-литовську унію. Ще в 1410 р. на дипломатичному з'їзді в Кезмарку імператор Сигізмунд запропонував Вітовтові королівську корону й свою підтримку в разі конфлікту з Ягайлом чи будь-ким іншим. Перемога при Грюнвальді укріпила його престиж на міжнародній арені й відродила перекреслені Ворсклою честолюбні поривання князя. Вітовт почав титулувати себе великим князем литовським (у листовному спілкуванні з Ягайлом), що, як і заміри Сигізмунда, не могло не насторожити володаря Польщі.

Зрештою, всі ці чинники підштовхнули Ягайла до поновлення акта польсько-литовської унії, яке сталось на спільному польсько-литовському сеймі в Городлі у жовтні 1413 р. Формально його учасники вкотре підтвердили чинність Кревської унії, однак фактично визнавалося право на існування ВКЛ як автономного політичного організму: після смерті Вітовта мали відбутися вибори нового великого князя литовського, кандидатура якого узгоджувалася з Ягайлом чи його наступником на польському троні.

Фінальним кроком на шляху суверенізації ВКЛ мала стати коронація Вітовта, яка планувалася на вересень 1430 р. Відновлення коронаційних планів володаря Литви було пов'язано з його участю в західноєвропейських справах – боротьбі охопленої гуситським рухом Чехії з імператором "Священної Римської імперії" Сигізмундом. Після смерті чеського короля Вацлава IV (1419 р.) послідовники Яна Гуса відмовились визнати своїм володарем Сигізмунда, котрий підступно зрадив їхнього духовного патріарха. У 1421 р. Чеславський сейм позбавив його чеської корони; водночас виникла ідея запропонувати її польському королю. Ягайло переадресував цю пропозицію Вітовту; той погодився, відрядивши до Чехії свого представника – сина Дмитра-Корибута Сигізмунда Корибутовича /104/ (1422 р.). Активна протидія імператора змусила Вітовта відмовитися від дійової участі в чеських справах; натомість цесар висунув план його коронації, який набув значення політичного факту на з'їзді монархів у Луцьку (1429 р.).

Ягайло (всупереч сподіванням Сигізмунда, котрий був не від того, щоб посварити його з Вітовтом) дав згоду на цю коронацію. Однак невдовзі схаменувся й заходився пояснювати імператору, що вона неможлива з огляду на природу взаємин між Литвою та Польщею: зваживши на королівський титул свого володаря, литовці могли б знехтувати унійними зобов'язаннями, і їхні землі (Ягайло вважав їх своєю власністю) були б назавжди втрачені для Корони.

Двоєдушність Ягайла розлютила Вітовта, й незабаром обидві держави опинилися на межі війни. Навіть позірна готовність Ягайла передати Вітовтові польську корону не залагодила справу; останньою ж краплею стали слова Ягайлового представника на з'їзді німецьких князів у Нюрнберзі, котрий заявив, що Вітовт є тільки намісником його володаря в Литві. Не дивно, що той остаточно укріпився в своєму рішенні й призначив дату коронації – 8 вересня 1430 р.

У цей день до Вільна прибули Ягайло, лівонський та пруський магістри, великі князі московський, тверський і рязанський, новгородці та псковичі, представник цесаря, а також візантійський, ординський, волоський посли. Вітовт щедро частував своїх гостей. Як свідчить літопис, "на дєнь шло триста бочєк мєду, а яловиц триста, а баранов и вєпров по триста". Однак коронація так і не відбулася: через перешкоди, що їх чинили поляки, корони для Вітовта та його дружини своєчасно не потрапили до Вільна. А невдовзі, у жовтні 1430 р., сам Вітовт, травмований через прикру випадковість, пішов з життя.

Пам'ять про Вітовта та його діяння надовго пережила самого князя. Це не дивно, адже й за життя він викликав захват у багатьох сучасників. У цьому переконує, зокрема, запис анонімного книжника, котрий у 1428 р. на замовлення смоленського єпископа Герасима скопіював "Слова" Ісака Сірина. Закінчивши цю справу, він занотував, що "пєрєписана бысть книга сия" за часів князювання Вітовта, володаря Литви і майже всієї Руської землі: адже йому "крєпко служаху" та "чєсть и дары подаваху" великі князі московський, тверський і рязанський, Новгород і Псков – "спроста рєщи (попросту кажучи – авт.), вєсь русский язык". Згадав він і про іноземних володарів – "восточных вєликих царєй татарских", магістрів Ордену, молдавських господарів, котрі Вітовту "вєликие дары и дани приношаху нє токмо на всяко лєто (щороку – авт.), но и по всє дни (щоденно – авт.)". Усі вони "бєз всякого ослушания" ставали перед Вітовтом, коли він кликав їх до себе, а також за пер- /105/ шою його вимогою "всє свои рати и силы посылашє к нєму на помощь и на службу". Резюмуючи сказане, автор запису відзначив, що у 1428 р. "бяшє славный господарь, вєликий князь Алєксандр, зовомый Витовт, в вєликой чєсти и славє прєбывашє; тако жє и отєчєство єго, Литовская зємля, в вєликой чєсти прєдстояшє и всяким обильєм исполняшєся".

Ці, майже поетичні, рядки кількома десятиліттями пізніше настільки припали до серця якомусь невідомому нам книжникові, що стали кістяком його панегіричної "Похвали Вітовту", яка ввійшла до складу білорусько-литовських літописів короткої редакції. Її автор також ужив щодо Вітовта чимало яскравих епітетів ("яко от моря множєство вод исходящє, тако и мудрость от сєго вєликого господаря, князя вєликого Витовта"; "нє мощно исповєдати (оповісти – авт.), ни писанию прєдати дєла вєликого господаря, яко нє мощно никому испытати высота нєбєсная и глубина морская") і навіть назвав його "славным царєм".

Цікаво, що того ж 1428 р., коли виник протограф цієї "Похвали…", інша людина – католицький субдиякон Микула з Копилова, ув'язнений Свидригайлом у Новгород-Сіверському замку, закінчив переписувати біблійну "Книгу царів" і зауважив з цього приводу: "Книгу завершено тоді, коли найнепереможніший володар Олександр, інакше Вітовт, з'єднавшись із деякими стійкими володарями, а саме: зі Свидригайлом, Сигізмундом, своїм братом з Литви, з Казимиром, мазовецьким князем, та іншими численними польськими магнатами й князями, а також з відважними й хоробрими польськими рицарями, – нібито замірився вирушити на завоювання Великого Новгорода. Скажемо ж "Амінь" і хай буде з нами Христос!" За цими рядками проглядає те ж щире захоплення могутністю та величчю звитяжного володаря Литви, що водило рукою анонімних авторів "Похвали Вітовту" та її протографу.[53]

Тож чи варто дивуватись, що, померши "у вєликой чєсти и славє", Вітовт, на відміну від багатьох своїх сучасників, залишив по собі довгу пам'ять: на нього в своїй політичній практиці орієнтувались інші володарі ВКЛ, а порядки, що існували за Вітовтових часів, розглядались у Литовській державі як нормативні. Ян Длугош вбачав у ньому риси Александра Македонського, а М. Гусовський у своїй поемі "Зубр" (1521–1522 рр.) порівняв його з цим могутнім володарем литовських лісів. За твердженням Стрийковського, при вокняжінні Олександра Казимировича (1492 р.) литовські пани напучували його побажанням "рядити й судити як Вітовт… а якщо від тієї науки відступиш, тоді загубиш себе й усіх нас". /106/ Ці настрої поділяв і автор трактату "Про норови татар, литовців і москвитян" (бл. 1550 р.) Михалон Литвин, пояснюючи негаразди Литовської держави в середині XVI ст. занедбанням "законів Вітовта".