Розділ «ПОЛІТИКА НИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОСВІТИ І НАУКИ»

Повністю зросійщена школа виховувала зневажливе ставлення до своєї мови, якою діти спілкувалися дома з батьками. Перекручуючи слова на російський лад (таке було в основній масі знання російської), школяри чванилися, зважали свою мову неоковирною, цуралися звичаїв, відверталися від свого. Вкорінювався стереотип, що освічені люди доконче мають розмовляти по-російському (бо так воно і було у тодішньому житті). Не всі, звичайно, цуралися рідного, але ті, хто прагнув доп’ятися службового місця, бодай писарчукового, безболісно змінювали своє мовне обличчя. Якими вони ставали покручами, рельєфно видно з класичних персонажів Шельменка чи Возного. Виходило, що російська мова — вірний шлях до панства, не випадково в народі її називали «панською».

Про політичну атмосферу царської вищої школи можна зробити відповідні висновки по факту, що почесними членами Харківського університету були Аракчєєєв і Бенкендорф, які уособлювали військову і жандармську реакцію царизму. Тож ні про яке українство в таких університетах не могло бути й мови.

Навіть уже тоді, коли монархічна система дала відчутну тріщину після революційних подій 1905–1907 років, вона українство не допускала ні в школу, ні в університети. Ініціатива професорів Дмитра Багалія та Миколи Сумцова читати в Харківському університеті історію і літературу України мовою свого народу була властями обірвана. Така ж заборона спіткала й Олександра Грушевського в Одеському університеті. Але в тяжкій атмосфері національного гніту речники українського відродження все ж бачили, кажучи словами Лесі Українки, досвітні вогні.

Все ж у цей час широка громадськість почала активніше подавати свій голос за право навчатися рідною мовою. Серед ентузіастів цих домагань — Чернігівське повітове і губернське земства, Полтавське, Херсонське, Єлисаветградське губернські земства, учні Полтавської і Херсонської учительских семінарій, численні сільські сходи. В цій боротьбі знайшли підтримку з боку прогресивної російської інтелігенції.

Восени 1905 року в Петербурзі студенти-українці провели ряд мітингів за відкриття українських кафедр. 1906 року київські студенти настійливо заявили про потребу українізації всіх трьох університетів — Київського, Харківського та Одеського.

6 грудня 1913 року в місті Лохвиці на Полтавщині відбулися загальні збори «Общества взаимопомощи учителей», на якому одностайно, незважаючи на протести інспектора народних училищ, було прийнято ухвалу про необхідність викладання в народній школі українською мовою.

Українська преса, що змогла, нарешті, з’явитися після маніфесту 17 жовтня 1905 року, приділяла шкільництву пильну увагу, зокрема постійно подавала факти про гоніння українства на освітній ниві. У стінах багатьох гімназій вихованцям заборонялося спілкуватися рідною українською мовою, а, приміром, директор Олександрійської семінарії на Херсонщині відбирав у учнів українські книжки, наставляючи їх: «Бросьте єтот язік — ето хамство». Це була не самодіяльність чиновників від освіти, а закономірний вияв офіційної репресивної політики. Українську книжку зі школи виживали не тільки ентузіасти-україножери, а владні структури. Тому та війна й була нищівною, носила державний, тотальний характер. Так, 9 черня 1912 року міністр народної освіти затвердив правила, за якими земства усувалися від народних бібліотек при низових навчальних закладах. Заповзятливі інспектори народних училищ одразу ж учинили чистку всіх шкільних бібліотек, а це в основному було по селах, де контингент учнів суто український, і позбавили дітей навіть тієї незначної кількості книжок рідною мовою, іцо була не без труднощів надбана. Внаслідок того узаконеного розбою були вилучені тисячі книжок, звісно ж, дозволених свого часу цензурою, в тому числі окремі видання творів Тараса Шевченка — «Катерина», «Невольник», «Назар Стодоля» і навіть Євангеліє українською мовою, видане з благословення синоду.

Коли за законом від 4 березня 1906 року, який дозволяв заснування товариств, в Україні виникла ціла мережа «Просвіт» — не тільки в містах, містечках, а й у селах — вони зосередили свої зусилля передусім на позашкільній освіті народу, щоб таким чином компенсувати відсутність національної школи. Прикметно, що задля цієї мети об’єднались всі демократичні елементи українського суспільства. Найрозгалуженішою була київська «Просвіта», якою опікувався Борис Грінченко. Та, незважаючи на те, що її статусом визначалися завдання сприяти розвиткові культури і освіти українського народу шляхом заснування бібліотек, читалень, організацією курсів і лекцій, постановкою спектаклів, відкриттям шкіл у губернії, просвітяни наштовхувалися на адміністративні перепони, їм не дозволяли відкривати за межами Києва філії та бібліотеки-читальні, в самому місті не давали дозволу на відкриття книгарні й бібліотеки (хоч ентузіасти зібрали для неї три тисячі томів), не дали відкрити жодної школи. Ця «Просвіта» зазнавала постійних гонінь, аж поки 8 квітня 1910 року Київське у справах товариств «присутствие» не закрило Товариство остаточно, «допильнувавши» в його завданнях та видавничій діяльності (за неповних чотири роки випущено 36 книжок) «угрозу общественному спокойствию и безопасности».

Така ж доля спіткала «Просвіти» і по інших містах. Одеський градоначальник Толмачов — за його вказівкою поліцмейстер посилав чиновників на вечори і лекції для політичного контролю, і ті втручалися в хід заходів.

Чернігівський губернатор Маклаков, який став невдовзі міністром внутрішніх справ, примусив вивести з числа «Просвіти» Михайла Коцюбинського, його дружину, а також колишнього депутата І Думи Іллю Прага. У Житомирі у членів «Просвіти» було вчинено жардармами масові обшуки. На початку 1916 року були закриті всі «Просвіти». Останньою впала в нерівній боротьбі з режимом «Просвіта» в Катеринославі. 1916 року культурна громадськість Єлисаветграда задумала створити літературно-музично-драматичне товариство «Рідна хата», Херсонське губернське у справах товариств «присутствие» відмовило.

Землевласникові Шемєту куратор Київського навчального округу не дозволив відкрити в Лубнах гімназію з українською мовою викладання, хоч і за урядовою програмою. Бо навіть такий невеличкий оазис українства був небезпечний для вірних служителів трону, які пильнували недоторканість всеросімперської пустелі. Очевидно, саме тому ще у 80-ті роки куратор того ж округу не дозволив надати ім’я Тараса Шевченка школі в його рідній Кирилівці, бо це ім’я, на думку сановника, «турбуватиме простолюд».

На другому випуску «Громади» (1881) М. Драгоманов писав, що історія шкільництва в Росії за останні сто років є не що інше, як бійка уряду з наукою і освітою, щоб не дати, передусім селянам, освоїти бодай абетку. Щодо України, то ця оцінка, зважаючи на денаціоналізацію, набуває ще ширшого змісту. Але ж самої абетки, якби навіть вона була приступна всім, було замало.

М. Грушевій у статті «Справа українських катедр і наші наукові потреби», що вийшла 1907 року в Києві, звернув увагу на нечувану аномалію — в університетах Росії викладалися сербська, болгарська, чеська мови, а мова найбільшого після російського народу — українського — ні. «Доки ця мова не доступиться у вищі школи і наукові виклади та книги, — наголошував учений, — доти народ буде на становищі нижчого, вважатиметься культурно-неповноправним».

Та офіційні чинники це не обходило.