Розділ «ГЕТЬМАН ІВАН ВИГОВСЬКИЙ У БОРОТЬБІ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ ВІД МОСКВИ»

До написання цього документа, з якого наведено лише початок, був причетний Юрій Немирич, який у листі до герцога Адольфа Йоана, брата шведського короля, Карла X Густава про військову допомогу Виговському проти Москви, переконливо доводив, чому ж мала постати оборонна війна козаків:

«Московити звалили на нас тяжче ярмо, те, що від нього не так давно хотіли звільнитися козаки, котрі боролися з поляками за віру і свободу… Ми почали — чи то війну, чи справедливу оборону, хай з’ясовує це християнський світ. Там, де болить, там і руку тримаєш».

Наприкінці березня 1659 року Іван Виговський звернувся з універсалом до українського народу, в якому перерахував сподіяні й очікувані кривди від царя; які й змусили його неминуче «о/я держави російської одложитися». Він запевняв народ, що краще здобути вольності кров’ю, ніж жити «у залізній московській неволі».

А в квітні стотисячне російське військо під проводом князя О. Трубецького посунуло на Україну. Містечко Срібне, яке пробував оборонити прилуцький полковник Петро Дорошенко, було зруйноване, а людність вигублена. Як пише Величко, князь Пожарський, котрий командував загоном, «тамтешніх жителів одних вирубав, а інших забрав в полон з усіма їхніми прибутками». Після цього російські війська «обгорнули найщільнішою облогою» Конотоп, але його впродовж 70 утримував ніжинський полковник Григорій Гуляницький з п’ятьма тисячами козаків. Тим часом російскі загони сплюндрували місто Борзну, винищили багато жителів, не даючи пощади жінкам і дітям, а вцілілих, ніби татари, погнали в ясир у Москву. Те ж скоїлося і в Ніжині.

Маючи війська значно менше, Виговський поспішив до Конотопа, вдаючись до традиційної козацької кмітливості. Завдяки тактичному маневрові, він розгромив коло багнистої річки Соснівки загін Пожарського, полонивши цього князя.

«…З тої поразки міг утекти до свого обозу під Конотоп хіба що хто мав крилаті коні»,

— так передає скруту росіян Самійло Величко. Там лягло тридцять тисяч царських ратників. Трубецькой з-під стін Конотопа мусив утікати до Путивля.

«Цвіт московської кінноти… загинув в один день, і ніколи вже після того московський цар не був спроможний вивести в поле такого блискучого війська, — так оцінює ту поразку Сергій Соловйов. — В жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах напав на Москву… Царська столиця Москва тепер затремтіла за свою власну безпеку: з наказу царя люди всіх станів поспішили на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар із боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами та майном наповнили Москву, і йшла чутка, що цар виїздить за Волгу, за Ярославль».

Але той переполох був даремний, бо гетьман, не піддаючись на намову свого союзника кримського хана і найманих військ із сербів та німців, не захотів на територію московської держави вступати. Цим він переконливо підтвердив, що війна з боку України носила суто оборонний характер, що вона не мала загарбницьких осягів.

Під Конотопом Іван Виговський здобув блискучу перемогу, але не зумів її належним чином закріпити. До того ж він не вигнав з України російських воєвод. Озлоблені стрільці київської залоги вчинили страшний погром містечок і сіл (Гоголів, Вороньків, Трипілля, Стайки та ін.), спалили їх, а жителів винищили. Є свідчення, що воєвода Барятинський ходив на лови за «зрадниками» і всі шляхи до Києва обставив шибеницями, на яких вигубив понад три тисячі людей.

Виговський згаяв час, погодився на переговори з Трубецьким, що дало останньому оклигати від поразки й зібратись із силами.

Гетьман 11 вересня 1659 року зібрав раду в Германівці під Києвом, на якій опозиціонери звинуватили його в тому, що він проміняв козацьку свободу на шляхетські привілеї. Українських депутатів до варшавського сейму Сулиму й Верещаку, які збиралися прочитати гадяцькі статті, зарубали на місці. Виговський мусив вдатися до втечі. Згодом у Білій Церкві на його місце було обрано Юрія Хмельницького.

«Сила козацька ослабла от тієї замотанмни, — скаржився Виговський у листі до польського короля. — Величезні полки: Полтавський, де було 40 000 люду, Миргородський, де було 30 000, Прилуцький та Іркліївський загинули вкінець; городи та села заростають кропивою, а людяність була або винищена, або розбіглася навсібіч, а кого-так і татари погнали в неволю».

В опозиції до Івана Виговського опинився і полковник Іван Богун, тобто, може, й мимохідь став лити воду на млин царських поневолювачів. А невдовзі перед тим він у своєму посланні затаврував за зраду прихильника Москви наказного гетьмана Івана Безпалого.

Той був маріонеткою в руках провідників царської політики в Україні. Звичайний військовий товариш, генеральний судця, він з намови князя Ромодановського, був обраний запорожцями, котрі були в опозиції до Виговського, наказним гетьманом і потверджений «монаршим іменем та словом». Як іронізує Самійло Величко, Іван Безпалий

«тримався боку Ромодановського та інших російських князів, як вовк кужуха, боячись хоть трохи віддалитися набік, щоб не потрапити до рук Виговського».

Москва заохочувала це братовбивство і пригрівала перекинчиків із табору Виговського. Водночас ремствувала проти тих, хто мав до неї нехіть і збуджував її в масах. Так, коли в гетьманській ставці появився Юрій Немирич, людина могутньої інтелектуальної і духовної потуги, з російської столиці посипалися листи, в яких вимагалося вислати з Чигирина цього, як його називано, «німчина», «лютера» і «єврея». Коли ж цей, такий потрібний і незамінний для України, діяч загинув у сутичці з заколотниками проти гетьмана, Москва втішалася, що, нарешті, позбулася «найбільшого злодія і єретика».

Трагічна доля спіткала і колишнього гетьмана Івана Виговського. Коли на початку 1663 року Юрій Хмельницький склав з себе гетьманство і постригся в ченці, булаву було передано за ухвалою Чигиринської ради Павлу Тетері. Розумний і освічений, він водночас був дуже жорстоким себелюбцем. Вважаючи Виговського за потенційного суперника, він вирішив збавити йому життя. 1664 року у містечку Рокитному на Київщині Тетеря з польським полковником Маховським заарештували Виговського, обвинуватили його у зраді і, без слідства і суду, не зважаючи на його високий статус (Київський воєвода і сенатор), наказали розстріляти.

Але трагічний відбиток лежить не тільки на долях Івана Виговського та його сподвижника Юрія Немирича — а й на короткій, дворічній добі, що ввійшла в історію під назвою «Виговщина», доби змагань за унезалежнення України.

Цей трагізм нагнітався передусім зовнішніми чинниками. Як зазначив Іван Франко: