Розділ «V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Зазначимо й характерне для російської науки в середньому – невігластво. Стара латинська формула проголошує, насправді, що «закон є суворий, але це закон». «Жорстокiсть» – то справа суто російська, та тут вона ні до чого. Але, все це так: між іншим, – показати, як неприємні будь–які закони для тих, хто звик до свавілля; яке можна – при бажанні – охрестити й «сумлінням». Але, повернемося до історії Московії та її численних неподобств.

Неподобства ці творили рівномірно всі, як пани так раби, командири як солдати. Не дотримувались навіть освячених часом загальних правил війни, здавна шанованих усіма народами континенту. Історики ламають собі голови – навіщо монголи витратили тоді, 1237/1238 стільки часу на якийсь там вошивий Козєльск? Але ж, там убили монгольських парламентерів, людей недоторканих за звичаями континенту, а це й вимагало покарання, за будь–яких умов. Не забудемо, що з такої ж нагоди розпочалася війна Чінгіс–хана з Хорезмом, яка й довела монголів аж до заходу. Київ 1240 був, єдиним з тодішніх міст мало не знесений по ґрунт тільки тому, що й там якийсь недоумок наказав убити монгольських парламентерів.

Мав звичку вбивати козацьких парламентерів і польський коронний гетьман Ярема Вишневецький, та ніхто – на жаль, йому за це не помстився.

Ця бандитська практика дожила в Москві (а, як же!) й наших часів. Підчас Угорського повстання за свободу 1956 мали розпочатися й мирні переговори, але…Угорських парламентерів, на чолі з генералом Палом Малетером, було зрадницьки заарештовано та розстріляно. «Демократичний» Захід тоді проковтнув і це. Нагадаємо, на всякий випадок, що у Москві тоді заправляв біснуватий Хрущов, а совєцьким послом у Будапешті був такий собі без роду–племені, відомий згодом Ю. Андропов.

Можна було би скласти їм не меншого реєстру щодо поводження з військовополоненими. Вчителі московитів із «другого Риму», ота греко–сирійська потолоч, – мали звичку осліплювати полонених, відпускаючи додому; або заморювали їх голодом у себе. Учні, що ж, бували набагато різноманітніші; як знову без зайвих емоцій свідчить нам російський історик:

Нижегородці, взявши полонених у мордви, затравлювали їх собаками. Смоленяни підчас своїх походів на Литву садили на палі немовлят, інших вішали стрімголов на жердинах, дорослих давили поміж колодами і т. п.; про знущання псковичів над ратниками Вітовта ми відмовляємося повідомити нашим читачам (ти диви, які ніжні! – О. Б. При великому бажанні читач зможе знайти потрібне або у «Русской летописи по Никонову списку», Санкт–Петербург, 1788, т. V, с. 93, або – відповідно, у «Полном собрании русских летописей», Санкт–Петербург, 1897); Підчас походу московських військ на Улу–Махмета ратники дорогою грабували та мучили своїх, росіян; митрополит Iона каже про вятичів, що вони підчас своїх походів з Шемякою силу православних перемучили, переморили, кого у воді потопили, кого в ізбах поспалювали, кому очі повиколювали, немовлят на палі садовили, узяли полонених більше як півтори тисячі та продавали татарам.

(С. М. Соловьев, История. России с древн. Врем., Москва, 1959, т. V, с. 613).

Таких би, насправді, не слід взагалі брати до полону – класти трупом на місці, та… Все нещастя полягало на тому, що цей непотріб заснувався посеред незмірно культурніших, цивілізованіших народів… Втім, розумуючи суто науково, без емоцій, походження подібної бестіальної жорстокості у одягнених до війського однострою рабів, що мають своїм завданням поширення рабства на терени вільних досі народів, – не повинно викликати особливого здивування, принаймні – в принципі. Навіть попри те, що уже відомий нам В. В. Розанов твердить нам, ніби:

Ми нарід не мстивий і здавна живемо під заповітами євангельського прощення.

(В. В. Розанов, Сочинения, Москва, 1990, с. 416)

Ця, цілком ориґінальна думка, пасує до всього попереднього, як ні до чого іншого, але… Займаючись російською історією – нам слід призвичаюватись і до брехні: одне без другого не буває. Але, повернемося до справи.

Походження подібної бестіальної жорстокості, не властивої більше жодному з народів світу, – цілком пояснюється соціальними причинами.

Хтось із російських письменників минулого сторіччя уподобив Росію великим сходам, знак яких змінюється на протилежний, залежно від місця перебуваня їх спостерігача. Бо, при погляді зверху вниз – то низхідні сходи холопів, а при погляді знизу – то вже будуть висхідні сходи панів. В етології (наука про поведінку) це зветься одновимірною ієрархією: схема гранично узагальнена, але принципово правильна.

Певним підтвердженням актуального існування подібної структури є й той їх «вєлікій і могучій», наскрізь просякнутий відносинами пан – раб. Є в ньому таке красномовне слівце – «снисходительный». Стоїте ви собі – уявіть, десь на тих сходах, на відведеному для вас місці соціальної драбини; і от – раптом чуєте кроки. Хтось із тих, хто вище від вас спустився, підійшов, та замість того, щоб почастувати батогом, – погладив по голівці. А потім – мерщій назад, щоб хтось на його місце тим часом не вдерся. Оце він і був до вас «снісходітєльний», «снізошол» до вас.

Ствердимо, що в жодній європейській мові (включаючи українську) це слово не має такої відвертої прямої семантики.

Соціальне життя в такій ієрархії, образно кажучи, полягає на тому що кожен, хто вище, нахлистує батогом нижчого, а той на це «бьєт єму чєлом»; та так само поступає з нижчим за нього; і так далі. Здається, Достоєвскій пригадує картинку чиновного поліцая, що поспішає в справах кудись до «глубінкі» або «пєріфєрії», одне слово – десь «на мєста». Та й хлище щосили по спині нагайкою візника, а той нахлистує коней, що біжать з останніх сил. Хай цих коняк буде три, то ви й отримаєте отой гоголівський символ Росії – «Тройку»… Одновимірну ієрархію можна продовжити наверх до нескінченності та увінчати Богом: «Про то знає Бог да вєлікій государь…» Але, низ – є низ, та з ним набагато гірше. Останньому рабові, що там сидить, нема вже кого бити, окрім власної родини. В соціальному сенсі вони йому не підлеглі, але можуть таких, принаймні замінити: переадресована аґресія за Тінберґеном.

Ну, так само, як совєцький начальник, що вимовляє підлеглому, знаходячи передчасним затопити йому по пиці, – гатить кулаком до ні в чому не винного столу.

А тепер спробуйте уявити собі, що робитиме озброєний натовп з отих усiх, під якими на цих всеросійських сходах немає вже нікого, – коли ці сходи добудуються знизу військовополоненими? – або навіть своїм власним населенням?

Правильно, буде те саме, що нам описав історик С. М. Соловйов. Та навіть те, чого він не наважився нам описати.

У російській історії звичні хизуватися стійкістю «доблєсних защітніков отєчєства», але з того, що ми довідалися вище, – переконуємося, що хизуватися чимось подібним так само нема підстав, як і будь–чим іншим (так, так, саме: будь–чим). Попри те що цю стійкість, хоча би при облозі Пскова Iштваном Батором, – засвідчують нам безпристрасні іноземці, від Р. Гайденштайна та по А. Поссевіно.