Розділ «V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

У князівстві Московському, яке склалося та підсилилося до провідної сили на півночі під протекторатом Алтин Орду, а простіше кажучи під тим, що вони самі звуть «татарскім іґом», – починають визрівати й державницькі ідеї. Вони, поки що, не надто визначені, але з остаточним занепадом Візантії, ще на початку ХV ст., з’являється думка, що – мовляв, були два Рими, перший Західний та другий Східний, а от Москва – то є «Трєтій Рім». А, дещо пізніше це доповнюється думкою, що це, одночасно, – й Рим останній; та після його неминучого краху – імперій більше не буде: «А чєтвєртому Ріму – нє бивать!»

Перша імперія, отой – Західний Рим, – і досі вражає. То було живе втілення аґресії, але – не тільки. На завойовані ним терени Рим приносив і прикмети цивілізації, не лише цирки та борделі, але й терми – громадські лазні, каналізацію та потужні водогони – акведукти.

Другий Рим, хоч і був аґресивніший від першого, але – з невеликим успіхом, та за тисячоліття свого існування він усе скорочується, нічим ота шагренева шкіра, поки його ниці залишки не підберуть переможні османи. Спадщина високої римської цивілізації йому непотрібна, бо православ’я вчить його, як треба правильно жити, а що ж іще потрібно людині? Він платить данини своєму потужному сусідові – Гунському каганату на півночі, але й під тортурами не зізнається, що то є звичайні данини. То, чи то дарунки, чи то благодійність… Римські здобутки та споруди розвалюються та все приходить в упадок. Як і вистачає сили щось там спорудити, то це – храми Божі. Це позначається на військовому стані держави, та вона все частіше терпить поразки. Зате компенсує себе безглуздими, хоробливо–садистичними жорстокостями щодо полонених: осліплює, калічить або заморює голодом. Це негайно помічають сусіди, та роблять висновки для себе. Віднині для них добрий ромей – то мертвий ромей. Фінал наступає 1453.

Саме це й підбадьорює задупну Москву, адже тепер вона – єдиний представник правої віри у цілому свiті, а це – зобов’язує. Однак, цей самовільний спадкоємець двох минулих Римів, – не лише по всіх параметрах поступається Першому: йому недосяжно далеко й до Другого. Бо у ньому існує одна–єдина кам’яна споруда – Кремль, побудований італійцями ще з того – першого Риму. Все iнше вигорає мало не кожного року, кожного ж року відроджуючи свої халупи, немов отой фенікс.

Але, виникає цілком слушне запитання, а – що ж полишилося, такого, що ріднить цей «Рим» із двома попередніми? – полишалась ідея імперської аґресії – необмеженого поширення військовими або підривними засобами, – за рахунок сусідів. Схема – проста: де можливо – військове завоювання. Де неможливо – розклад з середини та «добровольноє прісоєдінєніє»; як з Україною. Надалі для захопленого аґресією народу існував лише один шлях: ґеноцид або денаціоналiзація; винищення культури та мови.

Все це забезпечувалося за рахунок досить примітивних чинників. Вони були чітко визначені вже в часи Ніколая I (1825–1855), як «самодєржавіє, православіє і народность». Щодо перших, то тут пояснювати не потрібно, але «народность»… Зрозуміти, які офіційні надії покладалися саме на неї, можна пригадавши анекдот з часів Єкатєріни ІІ (1762–1796). Це саме вона завела звичку, що так розвинулася в совєцькі часи, – шалатися країною, з‘ясовуючи особисто, а що воно там відбувається «на мєстах», «в провінції, глубінкє». Побачивши накописько отих «курних ізб», а може й справжніх «зємлянок» (так оспіваних совєтами ж), вона з жахом, ніби, задала риторичне запитання: «Чєм жє сєй край управляється?!» На що присутній граф Панін не розгубившись відповів: «Как ето чєм, матушка імпєратрiца? – промислом Божьім да ґлупостью народной!»

Саме на цьому – на «ґлупості народной», і трималася переважно російська імперія. Бо, самі подумайте, яким же безмежно дурним треба бути рабові щоб пораблювати інші народи, замість того, щоб звільнитись самому? А оце й є свій, ориґінальний внесок до імперської ідеї, що належить виключно Росії: раб, який кладе життя за те, щоб порабити інших. Бо рабами не воював жоден з попередніх Римів.

А рабство – то те, на чому стояла, стоїть та буде стояти остання імперія; рабство фізичне, рабство духовне. Так було з самого початку та до останніх відомих нам часів.

Проаналізуємо дещо це суспільство. З’ясуємо в ньому стан речей з власністю та побутом; у досить широкому перерізі: від умов фізичного існування та до суспільної моралі.

Тільки, чи можна в даному разі говорити про суспільство, в тому сенсі, як це робиться звичайно? Бо то було суспільство примітивніше з примітивних, де не були упорядковані якимось чином ні родинні відносини, ні відносини власницькі, – основа суспільства. Про стан перших переконливо свідчить широке розповсюдження так званого «снохачєства», невідомого іншим народам (навіть із тих, що в Європі зверхницьки іменують дикунами).

А про стан других… надто вже багацько маємо свідоцтв.

Згадаємо, хоча би, висловлювання вельми шанованого в Росії «властітєля умов»:

У Росії вся власність виросла з «випросіл» або «подаріл» або когось «обобрал». Труда власності є дуже мало. І від цього вона не є міцною та не поважається.

(В. В. Розанов, Сочинения, Москва, 1990, с. 45)

Такі воно, бачите, маємо справи. У Московщині завжди зневажали, ставилися з погордою до різних іноземців, що горбом заробляли свій достаток. «Дом Козєля, нємца богатого» – пише Достоєвскій у «Злочині та покаранні». А, хто ж той багатий Козєль: поміщик, генерал? – далебі, майстер, звичайний слюсар. Таким заздрили, але таких і зневажали. Інша справа – то забагатіти «царской мілостью»; скажімо – зробивши вдалий донос. Адже, за описуваного нами царя Пєтра, доноситель міг отримати не лише маєток того «кто умишлял на царя государя», але й його посаду. Оце й є оте, – «подаріл».

Непогано було також узяти й разом: усе виграти в карти. Це вам «Ігрок», того ж Достоєвского. Саме на це уповав свого часу й сам Фєдор Міхайловіч, полишаючи дружину вдома мало не голою та заставляючи в ломбарді її останню сукню. Це, схоже, четвертий різновид російського збагачення, не передбачений навіть мудрим В. Розановим.

А цей останній, зазначимо це, писав свій присуд на початку ХХ ст., коли давно вже відбулося оте славетне «развітіє капіталізма в Россіі».

Все це має єдину, але вирішальну причину, що дотеперішня Росія 83% відпущеного їй історією часу – була рабовласницькою державою, та цього вже нікому не виправити й не змінити. А раб? – що ж, раб… Він, скільки не усилюйся, а для себе жодним трудом нічого не здобуде, отже й «собствєнності труда» в такому «суспільстві» просто бути не може. Бо, працює один, а власність від цього, – з’являється у зовсім іншого. А, як воно й «подаріть» щось там комусь – нема охочих, та й «випросіть» важко, то й полишається в суспільстві мало не єдиний різновид власності – награбоване.

Незмірно цікавим універсальним об’єктом в російській історії є й так звана «курная ізба», досягнення не відоме іншим народам світу.

В російській історії про неї воліють радше не згадувати, але в історії патріотичній… Справа в тому, що імперський патріотизм має властивість з часом нахабніти, ставати все більш войовничим. Чи походить це від безкарності все нових і нових історичних злочинiв, чи від іншої причини, – важко сказати; але, є незаперечним фактом. Так, у вельми шанованого російською «Па’мятью» та іншими патріотичними установами письменника, читаємо з цього приводу: