Розділ «І. ДРЕВНЯ ТА ДОКИЇВСЬКА УКРАЇНА»

Але, мир із імперським хижаком – ніколи не буває справжнім миром. Тому й не так сталося, як гадалося. Через рік (чи не зарано?) Карл відправляє Ерменґарду з Аахену додому, ніби з причини неплідності, та заключає військовий союз із папою. Після облоги Павії армією Карла, він примушує Дезідерія капітулювати та приймає на себе ще один титул – короля не тільки франків, баворів, саксів тощо, але тепер і ланґобардів.

Ланґобарди полишили по собі вічну пам’ять, розвинувши в Італії економічне процвiтання, не будь–яке зброярство та вищого рівня ювелірне мистецтво. Нагадаємо, що Відродження – не випадково розпочалося саме з Північної Італії, а не з Риму або півдня.

Населення Північної Італії й досі відрізняється більшою систематичністю та працьовитістю, як інтелігентністю. Вони в середньому дещо світліші та вищі на зріст. Все це разом дає їм підстави й сьогодні – більше, як через тисячу років, ставити питання про створення на півночі самостійної держави – Паданії.

Кілька зауважень щодо кодексу Ротаріса (643). Як було написане в ньому самому, цей кодекс становив підсумок “старих, неписаних законів наших батьків, наскільки їх могли пригадати старі люди”. За духом він був суто ґерманським, нам добре знайомим та побудованим переважно на штрафах – грошових компенсаціях потерпілим. При цьому тільки половина штрафу йшла позивачеві, а половина – до державної казни, королю; точнісінько як у Руській Правді Ярослава Мудрого (1019–1054), – переробці старого, догунського, ґотського права. За кодексом Ротаріса перелом ребра вартував 12 солідіс, а вибиття переднього зуба – 16 сол. За убивство напіввільного слуги сплачували 50 сол., за убивство чужого невільника або римлянина – платили 60 сол. Найдорожче вартувало зґвалтування вільної жінки – 900 сол., а її вбивство – 1 200 сол.

Як у праві українських ґотів (а потім вікінгів) – були передбачені штрафи за зневагу (чи за нахабство?); зокрема стосовно жінок. Так, за дотик до незнайомої жінки штрафували різно, залежно від місця дотику: руки – 16 сол., плеча – 35 сол., а грудей й усі 100 сол. Що ж, закони цілком цивілізовані, – нам би такі.

За підробку документів відрубали руку. Смертна кара існувала лише за нечисленні злочини: зраду у подружжі, зраду як таку, вбивство слугою пана, бунт або дезертирство з поля бою.

Нагадаємо, що старий візантійський солідіс – 5 грамів золота, вартує сьогодні приблизно 50 доларів США; але, є ще рівень цін. Так от, тоді десь за 10 сол. можно було придбати гайок олив, за 20 сол. – сільський дім, а за 50 сол. – сад або пару звичайних коней. Бойовий кінь зі спорядженням тягнув на всі 100 солідіс. Хоч молодого раба можна було придбати й за 12 сол.

Захоронення ланґобардів, де б не були, відрізняються великою кількістю ювелів, як і наші скитські. Це пов’язане зі старим ґерманським звичаєм, за яким особисті речі покійного – не наслідувалися, а уходили з ним. Вони, ці захоронення, демонструють нам переважно “аристократичну” групу крови А (до 30 %) та А/2 (до 10 %); найменше представлена група АВ (до 5 %); Імре Ленд’єл). За матеріальною культурою вони наближаються до черняхівської культури українських ґотів.

Доповнення 10. Іран

Аби ліпше зрозуміти події часу, зокрема – світову війну 600 – 629, нам слід знати попередню історію Iрану, хоча би з часів шаха Кавадха та революції мага (жреця) Маздака. Цей останній зумів так приборкати шаха до власних рук, що здійснив перший відомий в історії комуністичний переворот. Iдеї були не надто складні, як завжди у них – розподільчі, – забрати в одних та віддати іншим: “всє подєліть!” Та й поділили: навіть жінок. Але, щоб не посваритись з іншими, чоловік, що заходив до якоїсь жінки, скористатись своєю часткою суспільної власності, – полишав на ґанку свою шапку, щоб не з’явились, бува, інші претенденти на “суспільну власність”,

Може саме з тих пір, як десь приходять до влади оті, “прогресивні”, від “всє подєліть”, – люди їх обов’язково запитують: “А, як там воно, панове, у вас із жіноцтвом, – усуспільнювати будете?”

Марксисти, до речі, коментували цей пункт програми Маздака – з повною відповідальністю. Бо, мовляв, перед тим жінка у Iрані була власністю свого пана у гаремі, мало не рабинею, а тепер… Одне слово, на тодішньому рівні розвитку виробничих сил така реформа була прогресивною з усіх точок зору…

Так воно тягнулося собі роками, та країна хутко прямувала до руїни, але підріс тим часом син шаха, Хосров, та все це стало йому все менше подобатись. Але, він добре розумів, що діяти потрібно обережно, та увійшов у довіру самого Маздака. Та й підказав тому скликати з’їзд, чи то активістів, чи то партійних секретарів з усієї країни. Так воно й сталося, та Хосров із своєю гвардією зумів розпорядитися з ними тишком, не викликаючи підозри Маздака. А вже потім покликав його та показав поле, з якого стирчав ліс із 24 000 людських ніг, бо син шаха наказав їх усіх закопати живцем у землю, головою вниз. А потім і самого Маздака наказав обідрати зі шкіри: сувора була країна.

Так сумно покінчилася тоді перша спромога побудувати “світле майбутнє” в окремо взятому Ірані. Після цього, ставши шахом Хосровом I (531–579) він отримав від свого народу прізвисько Анушірван – Блажений. Шахом він був могутнім, непримиренним та войовничим, 540 зруйнував візантійську Антіохію у Сирії, а 562 – в союзі з тюрками, побив на півночі азійських аварів; це й стало безпосереднім поштовхом для їх перебазування на захід. Воював і на півдні та окупував Йємен; тут він зіткнувся з абісинцями, що й собі намагались підбити Арабію. А це, мабуть, і штовхнуло їх згодом до союзу з Візантією. А союз iз тюрками проти аварів – так і став випадковим епізодом.

Шах Анушірван полишив по собі добру пам’ять, та ще й потужну, як колись, державу, котру й передав Ґорміздові IV (579–590). Наступний шах, Хосров II (590–628), – був онуком великого Хосрова I.

А тим часом змінився й розклад політичних сил, принаймні, – почасти. Ворогами, сталими та випробуваними, полишаються Абісiнія та Візантія; кращий союзник? – мабуть, уже не ближчі конкуренти, тюрки або хозари, а – десь подалі. Скажімо, – Гунський каганат в Україні.

Перелом у світовій війні наступає, коли енергійний кайсарос Гераклейос, розбивши аварів 622 на Балканах, – не йде далі, а повертає свої сили, разом із тюрками, – на Iран, слушно розуміючи, що авари так, відразу, не оклигають. Візантійські та тюркські війська не лише окупували Іран, але й зруйнували усю систему його оборони. Це було недалекоглядним рішенням, продиктованим почуттями а не політичним розрахунком, та – з простої причини: відкрило шлях арабам, які зробили багату ресурсами країну своєю базою, а звідти… Якби не це, певно, що араби не мали би таких успіхів на Близькому Сході та не відібрали б у ромеїв усю Північну Африку. А тоді – багацько чого стало би іншим в історії Європи…

Шах Хосров ІІ загинув унаслідок повстання обуреного поразкою народу 628. Але, ненадовго пережив його й Iран. За наступні 14 років у ньому змінилося 12 правителів. В тому числі – й дві шахині: Буран (630–631) та Азармедухт (631). А, що то є шахині на іранському престолі, де їх не бувало з самих часів леґендарного Ахайменеса (700–775 п. н. е.), засновника держави, – пояснювати не потрібно.

Останнім із сассанідів став Єздеґерд ІІІ (632–651) за якого починається арабська інвазія до не лише підупалого, але й безборонного Ірану. Неканий військовими поразками шах тікає на північ, до Мерву, де його на вулиці вбиває арабський мародер, поласившись на золоту заколку плаща; навіть не підозрюючи кого він убив.

Якби ж арабам не вдалося захопити Іран – не було би ісламу i в усій Середній Азії.