Розділ «Х. КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ ІМПЕРІЇ»

А все це разом викривало й причетність до справи урядових кіл адміністрації президента Ліндона Джонсона. Бо, що ж тут поробиш, мовчання, як до нього ніхто не примушує — є знаком згоди.

Але, скаже кожний, були ж у США і наступні уряди, інших президентів, то чому ж вони не лише не спричинилися до розкриття справи (а минуло ж мало не 40 років!), а й навпаки — робили все для того, аби вона так і полишилася не розкритою? Не були зацікавлені демократи? — добре, а що ж — республіканці? Бо, зверніть увагу- тихо проминув її в часи свого президентства навіть лицар без вади — Рональд Рейган, невтомний борець проти Імперії Зла.

Таке щось буває лише за умови, що таке розкриття таємниці могло би стряснути не тільки країною, але мало не цілим світом.

Так, хто ж вони були, убивці президента Кеннеді?

Але, всьому цьому передувала Кубинська криза та варто спочатку придивитись — на якому політичному тлі все відбувалося.

Головний аґресор світу Совєцький Союз, який примудрився єдиним із усіх імперіалістів–учасників придбати які–неякі територіальні здобутки — тоді щосили розгортав гонитву озброєнь — головне стратеґічних, запустивши 4.10.1957 першого штучного супутника та спустивши на воду 12.04.1959 атомоход «Лєнін».

Потім 4.10.1959 фотографується зворотній бік Місяця («наші ракети — лучшіє в міре!»), а кульмінацією космічного дійства стає запуск у космос совєцького майора Ю. Гагаріна 12.04.1961. Зеніт усіх совєцьких космічних проектів; а разом і початок їх швидкого занепаду. А президент Дж. Кеннеді тим часом обіцяє, що США висадять людину на Місяць іще до кінця десятиріччя; як і сталося. Для Москви цей виноград назавжди полишиться зеленим, хоч вони й навряд чи належно зрозуміють усю глибину своєї поразки.

Тим часом, діє й друга сторона. Президент США Двайт Айзенгауер 17.07.1959 проголошує заснування щорічного «Тижня пораблених націй», а серед них є й ворог № 1 в очах Москви — українська. Тема є актуальною, тема підхоплюється іншими та на черговій сесії Ґенеральної Асамблеї ООН 1960 — прем’єр Канади Джон Діффенбейкер гостро засуджує московський колоніалізм. Повторюючи та підсилюючи свої звинувачення 22.11.1961 на конференції в Торонто. Все це — не марно, бо восени 1959 на Закарпатті проходять широкомасштабні військові маневри. Преса Заходу роз’яснює та заспокоює, що це не підготовка совєцького наступу на рештки Європи, ні. Це, мовляв, справа внутрішня. Під видом маневрів — масштабна каральна операція проти залишків українського національно–визвольного руху. А таке нікому в Європі, бачите, не загрожує.

Влітку ж — 1.06.1962 Хрущов підвищує ціни на м’ясні вироби та м’ясо, чим викликає соціальний вибух, — в одному невеличкому Новочеркаську — відразу пів тисячі жертв.

Але, — Хрущов тут — Хрущов там. Восени 1962 він провокує ще й Кубинську кризу: домовляється з не менш войовничим Фіделем. Цей дозволяє Хрущову встановити на Кубі совєцькі балістичні ракети, націлені на весь густо заселений схід США. А тим перетворивши Кубу на мішень для відповідного удару (а може — й превентивного, чому ні?). На неї вистачило б і трійки атомових бомб, щоб не полишити нічого.

Американські розвідувальні літаки П-2 негайно все це фотографують в деталях та виникає гучний скандал в ООН, з наступною блокадою Куби 22.10–21.11.1962 та під тиском світової громадськості совєти вимушені вже 28.10.1962 забрати свої ракети назад, за море.

Якщо Хрущов і дійсно прагнув перевершити великого провокатора Сталіна, що так його принижував, то це повністю вдалося. Бо то була чиста авантюра з тими ракетами, провокація від початку і до кінця, брудний шантаж. Та могла дорого обійтися ініціаторам; власне — їх народам, долею яких вони свідомо грали.

Бо, не тим було реальне співвідношення сил.

По отриманні відомостей розвідки з Куби командуючий стратеґічними повітряними силами США (а ним був на той час відомий ґенерал Кертіс Лімей) зібрав за кілька днів на старт армаду з 700 важких стратосферних бомбардувальників В-52, навантажену атомовою зброєю. Кожен із них був здатний обернути на попіл мільйонне місто, а совєцькі засоби протиповітряної оборони були безсилі проти них. Та якби «наш Нікіта Сєргєєвіч» своєчасно не підібгав хвоста та не забрався геть з Куби — Совєцького Союзу могло би не бути вже 50 років тому. Це було чи не єдине його розумне рішення, але — яке ж…

Потім гучно провалюється совєцький всесвітній фестиваль молоді в Гельсінкі, проти нього не вшухають демонстрації вільної фінської молоді, фестиваль демонстративно покидають делегації країн Третього світу, на яких робить ставку СССР: Дагомеї, Нігерії, Сенегалу, Уганди, Цейлону…

А останню крапку на політичній кар’єрі Н. Хрущова ставить політичний процес над убивцею С. Бандери — Богданом Сташінськім в Карлсруе 8–10.10.1962. Весь кінець 1962 та початок 1963 — то хвилі народних протестних демонстрацій мало не по всіх країнах світу.

Так, знаючи все це — спитаємо тепер себе, чи міг по всьому цьому Хрущов прикласти руку також і до вбивства американського президента? — та так, безумовно (чи дійсно приклав — то вже зовсім інша річ, ви розумієте). А, як зважити все попередне до кінця, — то може було би й дещо дивно, якби не приклав. Хоч підкреслимо саме тут же — жодних вірогідних доказів на це немає.

Бо, це людина розумна, наділена логікою — в стані розібратись у завилих пов’язаннях причин та їх наслідків. А ці — палеолітичні залишки в сучасності, з їх дологічним та маґічним мисленням? Їм такі тонкощі просто недоступні, для них є одне, але понад важливе: якщо щось там трапилося — «кто за етім стоіт?» Бо для них — певний, за всім, аж до подій в Новочеркаську або Джезказгані — стояв американський «імпєріалізм», а вже за цим останнім — хто ж, як не президент?

Все це — одне до одного, як у тих середньовічних християнських монахів, невігласних але як же праведних, — в усіх негараздах був винний тільки диявол; певний, навіть у тих вошах, яких так легко було позбутись. Бо, маґічне мислення — то є маґічне мислення, і нічого тут не поробиш.

Доповнення 5. Василь Стус