Розділ «IX. ТРЕТІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Для новітньої історії десятиріччя 1953–1963, — було чи не найбільш рясним на історичні події. Оглянемо їх коротко.

Смерть І. Сталіна 5.03.1953 — призвела до радикальної зміни влади в Кремлі. Світ турбується, сподівається, гадає — якою ж вона буде, ота нова влада? Дещо заспокоюється, розумуючи так, просто і очевидно: а, чи щось може бути ще гірше від “отца народов”? Але, ці блогі надії підкріплює 14–25.02.1956 — ХХ з’їзд партії більшовиків: «культ лічності» разом із його «послєдствіямі» — повністю викрито, все в повному порядку; нічого такого більше не повторюватиметься. Але, що за шкода, — минає всього кілька місяців та практичне намагання мадярського народу позбавитись для себе «послєдствій культа лічності» — 23.10–4.11.1956, — утоплюється Кремлем у їх власній крові, роздавлюється совєцькими танками. Тут навіть “боягузливий Захід” починає щось розуміти.

На відповідь Совєцький Союз запускає “спутнік” 4.10.1957, але 12.10.1957 — убиває Лева Ребета. Втім, що ж — серцевий напад, з ким не буває? — фонди СССР дещо підвищуються; поготів, 4.10.1959 удається сфотографувати зворотній бік Місяця, якого ще ніхто не бачив, чи ж не досягнення? Однак усе остаточно псує вбивство Степана Бандери, поготів, досвідчені люди не мають сумнівів щодо авторства. Одночасно наприкінці 1960 відбувається XV Генеральна Ассамблея ООН, де виступає сам Н. С. Хрущов, борець за загальний мир, пропонуючи остаточно звільнити усі колонії та всім повністю роззброїтись. Під контролем ООН, ясна річ. Він добре знає, що його СССР не роззброїться ніколи, але… Він — досвідчений демагог та знає, що каже. Зі своєї кремлівської висоти вважає весь світ за придурків, та не приховує цього. Йому сміливо наважується опонувати прем’єр Канади, пастор Джон Діффенбейкер, який прямо указує, що в колоніальній залежності від Москви перебувають багатомільйонні народи так званого СССР, в тому числі — й український. Не дарма ж уже рік, як конгрес США прийняв резолюцію про щорічний Тиждень Пораблених Націй; до яких, знову ж, входить і українська. Не в стані чомусь заперечити по суті, Хрущов 12.04.1961 на відповідь поспіхом запускає в космос Ю. Гагаріна, — “наш отвєт Діфєнбєйкєру”. Мовляв, ви вже бачили — соціалізм — то й є найкраща стартова площадка до космосу. Довірливий світ на разі знову трохи заспокоюється, ви ж бачите: “русскіє опять удівілі мір!”

Але, спалахує 17–19.04.1961 кубинська криза, Совєцький Союз знову впійманий за руку, на гарячому. Криза якось–такось ладнається особистою зустріччю Хрущова та Кеннеді у Відні 3–4.05.1961, але все знову псується спорудженням берлінського муру у жовтні 1961. Потім, 22.11.1961 у Торонто виступає Джон Діфенбейкер та громить СССР із повним знанням справи, як колоніальну та імперіалістичну державу, а тут ще тікає на захід рятуючи шкуру Богдан Сташінскій та вибовкує там усю правду, як про підле убивство Степана Бандери, так і про іншу терористичну діяльність Кремля за кордоном. Знову — сенсація на весь світ, та знову — до чого ж неприємна! Але все це так, тільки попередні демаскування; а через рік відбудеться процес в Карлсруе, деталічний та прилюдний, без секретів, що додасть до цього — попереднього, ще чимало нових цікавих подробиць, — висвітлить усю кухню КГБ.

Цього разу світом прокочується хвиля протестних антисовєцьких демонстрацій по великих містах країн світу, наприкінці 1961 та на початку 1962; усього — з півтори сотні. З них найбільше припадає на Великобританію — 48, Канаду — 38, Німеччину — 13, США — 11, тощо. Повчально навести гасла, під якими вони проходили, виписані великими літерами на транспарантах. Для зразку наведемо їх з отих двох, чи не багатолюдніших (сотні тисяч!), у Лондоні, 25–26.11.1961:

Хрущов — убивця! Росія — відпусти колонії! Кров українських лідерів на руках Хрущова! Українська боротьба за волю — продовжується! Геть із російськими вбивцями! Хрущов — отруйник! Україна оплакує убивство Бандери! Ми звинувачуємо Хрущова у смерті Бандери! Російські убивці не зупинять української боротьби за свободу! Геть московських гангстерів! Сьогодні Хрущов убиває Україну — завстра — ВАС! Мир у світі в небезпеці, поки у Кремлі убивці! Майбутнє ваших дітей вирішують гнобителі України! Україна вимагає незалежності від Росії! Україна хоче позбавитись російських убивць! Хрущов був рукою Сталіна в Україні! Убивця Бандери удостоєний ордена від Російського уряду! Бандера загинув за українську свободу! Російський уряд — то ганг убивць! Сталін має учня в Хрущові! Хрущов і Шєлєпін — убивці Бандери! Хрущов — кат України! Стережіться! Хрущов вас поховає! Свободу Україні! Комунізм іде з убивцями! Комунізм — інша форма російського імперіалізму! Допоможіть нам!

Вражає тут, як реторична сила гасел, так і висока політична зрілість їх змісту.

Коли розмірковують оті славетні підстави “снятія Н. С. Хрущова”, то з цієї причини можна й багацько чого почути. Від посилання на особисті амбіції Л.І. Брєжнєва до “зради” Анастаса Мікояна. Все це було так, але справжній історичний аналіз свідчить лише про одвічну містечковість совєцької історії. Бо, як підходити до історії зі справжньою історичного пункту зору, ідучи від аналізу дотихчасової совєцької політики, яку чи не особисто формулював “наш Нікіта Сєргєєвіч”, то його — як політичного діяча, можна вважати на той час (1964), — стовідсотково спаленим.

У внутрішній політиці, крім другорядних, але численних промахів, він розвивав економічну ідею регіональності: так звані совнархози. Пояснимо це так, аби було ясно для кожного. Сталінська економічна інтеграція базувалася на штучних засадах, на тому, що кінцевий, стовідсотковий продукт виробництва — завжди виробляла Москва. По “рєспубліках” виробляли завжди лише напівфабрикати. Скажімо, бавовну вирощували в Узбекістані, нитку з неї сукали десь в іншому місці, скажімо — в Прибалтиці, матерію з неї ткали ще десь в іншому місці, а штані з цієї матерії — кінцевий продукт, — сшили десь у Москві. Така система, щоправда, була можливою лише за умовних цін на нафту, на перевезення, за отого монополістичного держкапіталізму. За ринкової економіки такі «економічєскіє связі» стали би понад збитковими та саме над іх “розривом” так плакалися свого часу інтер–люмпени у незалежній вже Україні. Хрущов, віддамо йому належне, помітив збитковість подібної «інтеграції», та спробував дещо поліпшити справу, провівши чітке економічне районування, створивши регіональне керування економікою, — так звані “совнархози”. Але спалив себе цим в очах соратників, які розуміли до чого це може привести в перспективі: економічної, а значить і політичної самостійності совєцьких “рєспублік”.

Цілком спалив він себе, очевидно, і ззовні, показавши, що оте «разоблачєніє культа лічності», — було та полишилося тільки балаганом, який — у жодному разі не змінив хиже єство традиційного російського імперіалізму.

Таким чином, його зняття, якщо воно мотивувалося дійсно політичними мотивами, — мало бути абсолютно закономірним.

Назви (чи звання?) убивці “наш Нікіта Сєргєєвіч” заслужено здобув у світі тільки з початком шестидесятих, коли убив Ребета та Бандеру, але то вже був присмерк його кар’єри. Але, гудячи Сталіна за масові репресії проти членів партії саме це було стрижнем його критики — він і сам не нехтував масовими репресіями: хоч і не проти комуністів. На його конто можна поставити масові розстріли просто неба, не гірші від уславленого “9 января”, що його приписують отому, останньому зі “псевдо–Романових” — “Ніколашкє кровавому”. Та яких поберегався навіть “Вєлікій Сталін”.

Це були відомі розстріли білого дня в Джезказгані 1954, ще на самому початку правління. Потім — розстріл ініційованої студентами демонстрації в Тбілісі 1959, на честь 80–річчя тов. Сталіна І. В. Як же вони наважилися, коли він особисто, ще 1956 — “разоблачіл” саме «культ лічності» останнього! На ньому ж, біснуватому кремлівському хрякові, лежить уся відповідальність за розстріл робітничої демонстрації в Новочеркаську, 1962.

Отже — чому ні? — саме так, насправді, — “Хрущов — убивця”!

7. Справа Івана Дем’янюка

Наше ХХ ст., як жодне інше, рясніє сенсаційними судовими процесами, на яких задумувалося було торжество справедливості, але… не так ставалося, як гадалося. Процес М. Бейліса 1911 в Росії, — повністю обманув надії його організаторів: втрутилися прості люди, присяглі. Та й навели остаточний порядок. Зате процес Шварцбарта пройшов за планом, став типовим антипроцесом, на якому судили не вбивцю–терориста, а його жертву.

Не було, годі казати, торжеством справедливості й судилище 1946 в Нюрнбергу, та з вельми простої причини, — на лаві підсудних була відсутня краща половина військових та всяких інших злочинців часу: вона обвинувачувала другу… Не став таким навіть процес Б. Сташінского в Карлсруе 1962, якому нема чого дорікнути з правової точки зору; що ж тут поробиш, тактичні міркування. От, якби по ньому зависли на шибениці Хрущов разом із Шєлєпіним, ну, тоді інша справа…

Але, був у ХХ ст. і судовий процес, який — хоч і став найдовшим з усіх, але так і не дав остаточно перемогти несправедливості; це був процес Івана Дем’янюка.

В Совєцькому Союзі кінець семидесятих — початок восьмидесятих, то не були найліпші роки: кінець ери Брєжнєва та п’ятнадцять місяців Андропова. Який учиняв полювання на людей за зразком німецької гестапо — систематичні “абляуф” (облави). Нехтуючи при цьому сутою дрібницею, тим, що гестапо робило це на окупованих землях та у воєнний час. А він — у мирний час, та ще у власній країні.

Підтримувався на рівні, відповідно, й войовничій дух інтер–люмпенської «нації», — час від часу кого–небудь судили; як не було під рукою військового злочинця (мало не обов’язково — з українців), так судили “дисідента” (у нас — “націоналіста”).