Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Отож, образ козака-характерника сформувався під впливами залишків стародавнього культу воїна-звіра (воїна-вовка) і належить до ареалу місцевих етнічних традицій. Враховуючи схожість казок, легенд та переказів про вовків, перевертнів у різних балто-слов'янських народів від Балтійського до Чорного морів і їх давнє місцеве коріння, можна вважати, що українське козацтво не запозичило їх від сусідів, а всотало як спадок від культури Київської Русі. Ми можемо простежити безперервність розвитку образу воїна-звіра в українській міфології від язичницьких часів, через культуру Київської Русі, до пізнього середньовіччя.

Феномен воїнів-звірів відіграв велику роль у формуванні індоєвропейського сакрально-військового комплексу взагалі й у становленні військово-лицарської культури середньовічної Європи зокрема. Воїни-звірі в прадавні часи були членами військових чоловічих громад первісних племен, які, поруч із пов'язаними з ними магічними ритуалами й віруваннями, бачимо у багатьох індоєвропейських народів: скіфів, сарматів, хетів, греків, латинян, кельтів, осетинів, германців, балтів, слов'ян. Провідну роль у міфології військових чоловічих спілок відігравав образ воїна-звіра, воїна-вовка. Вовча організація була неначе природним прообразом соціальних установ людей, а мобільність, агресивність, згуртованість вовчих зграй слугували взірцем для наслідування воїнами і їхніми військовими союзами. Всі члени військових чоловічих громад виступали як воїни-звірі (вовки); одним з основних божеств війни поставав вовк, й звідси, посвячення молоді, як першо-початок та наслідок, полягало у засвоєнні юнаками типових вовчих рис.

Отже, в індоєвропейській військовій традиції виразно простежується культ воїна-звіра, воїна-вовка. Він включає в себе такі визначальні елементи: чоловічий, військовий, перевертництво, посвята через оперезування бойовим поясом, металева гривна, галюциногенний, викрадення жінок, невразливість від залізної зброї тощо. Він виник у специфічних умовах чоловічих таємних громад, функція яких полягала у підготовці та посвяті юнаків у дорослі чоловіки-воїни. Ініціація молоді базувалася, насамперед, на магічному перетворенні посвячуваних у вовків, унаслідок чого вони упродовж певного часу жили вдалині від людських поселень вовчим життям, відбуваючи сувору військову підготовку, воюючи і грабуючи. Рештки архаїчного культу воїна-звіра (воїна-вовка) є очевидними у міфологічних комплексах багатьох індоєвропейців, у тому числі в українців (вовкулаки, перевертні, песиголовці, козаки-характерники).

Культ коня в українській мілітарній традиції та його витоки

Одним із беззаперечних архаїчних елементів у культурному комплексі українського козацтва є культ коня, причому сакралізація його як бойового козацького побратима не є специфічним надбанням українських козаків, а являє собою відлуння сакрально-військової індоєвропейської традиції поклоніння коню з індоєвропейського періоду.

Виходячи з текстів Рігведи, саме провідна роль коня у житті первісних арійських номадів зумовила його сакралізацію. Так, у культурі прадавніх індоаріїв існував нерозривний зв'язок між людиною і конем. Саме ж слово «кінь» — загальноіндоєвропейського походження, що засвідчено в усіх стародавніх індоєвропейських мовах: давньоіндійській, давньоіранській, грецькій, латинській, осетинській, фракійській, кельтській, германській та інших.

Можливо, культ коня уперше почав формуватися в лісостеповій і степовій зонах межиріччя Дніпра й Дону у IV — на початку III тис. до н. е. у скотарського населення середньостогівеької культури. Визначна роль середньостогівців в історії населення мідного віку на території сучасної України зокрема та індоєвропейської культури взагалі полягає в тому, що вони, як свідчать останні дослідження, вперше в Європі приручили коми (ареал доместикації якого — степи Євразії від Дніпра до Північного Казахстану) й увели в практику використовування його не лише у господарських, а й у військових цілях. Зростання ролі коня пояснюється рухливою скотарською економікою степовиків, яка стимулювала розвиток транспортних засобів.

Поступово у степовій та лісостеповій зонах України конярство стає однією з важливих галузей господарства, і, разом з тим, відбувається становлення культу коня. Істотні докази на користь цих положень були одержані при розкопках поселення Дереївка середньостогівської культури (за радіокарбонним методом поселення датується кінцем IV — початком III тис. до н. е.). На цьому поселенні 63,3 % остеологічного матеріалу складали кістки свійського коня; крім того, були знайдені елементи кінського спорядження, рогові псалії тощо; тут же археологи виявили череп і кінцівки двох жеребців. Ці останки вважаються найдавнішим на території Європи ритуальним похованням коня. О.Кузьміна вважає, що ці знахідки принципово змінюють попередні положення, за якими поховання коней в українських степах з'являються лише в епоху пізньої бронзи, і дозволяють стверджувати, що на території України в степовій і лісостеповій смузі вже в епоху енеоліту конярство перебувало на високому щаблі розвитку, а культ коня панував у релігійних уявленнях.

Не викликає сумнівів, таким чином, що територія українських степів є батьківщиною свійського коня: саме тут уперше використали коня не тільки в господарстві, але й у військово-транспортних цілях (військові колісниці). Звідси розселялися племена, які принесли з собою і поширили на величезних обширах Євразії навички конярства, військові колісниці і культ коми (див. мал. З, 4).

На початку II тис. до н. е. групи індоарійських скотарів, носіїв культури, у котрій ґрунтовна роль була відведена військовим колісницям і коням, вийшли із закаспійського регіону і, дійшовши до північних кордонів центральної пустелі Ірану, розділилися на дві гілки. Одна з них вирушила на схід у напрямку до Бактрії і вступила в долину верхньої течії Інду. Друга — на захід, вийшовши до Месопотамії і Сирії. Значна кількість індоарійських імен володарів держави Мітанні, що розташовувалась у верхів'ях ріки Євфрату у XVII–XIII ст. до н. е., етимологічно містить корінь «колісниця» і «кінь». Усі ці чинники засвідчують інтенсифікацію поширення культу коня у цей час на Близькому Сході, в Месопотамії.

У середині II тис. до н. е. хети знайомляться з мітаннійською методикою тренування і піклування про коней, яких запрягали у легкі двоколісні бойові колісниці. Опис цього нового, передового підходу зберігся у відомому трактаті мітаннійця Кіккулі. Вживання у цьому тексті цілої низки спеціальних термінів, пояснення яких подається дослідниками на основі арійської прамови, дозволяє зробити висновок про винятково високий рівень конярства в арійців узагалі і широке військове застосування та існування культу коня зокрема. Так, чільною культовою твариною і в Рігведі, і в Авесті поставав кінь, другу позицію обііімав бик, далі йшла вівця.

У стародавнііі ІНДІЙСЬКІЙ традиції під час ритуалу «ашвамедха» коня приносили в жертву, і головна цариця символічно з'єднувалася в ритуальному шлюбі з убитим конем. Усе це відбувалося під супровід священних пісень, виконуваних жерцями. Сама ж цариця лягала з убитим конем і її накривали покривалом.

З культом коня в усіх індоєвропейських народів, а особливо в індоіранських, був пов'язаний складний комплекс міфологічних уявлень. Обожнювався не лише сам кінь, а й військова кінна колісниця, завдяки якій індоєвропейці здобували численні перемоги над ворогом, у тому числі завоювали територію сучасної Індії.

Поширеними були вірування, що на кінних колісницях роз'їжджали небом усі вищі боги. Так, у Рігведі (X. 43.8) оповідається, що бог грому та перемоги Індра пролітає своєю колісницею величезними просторами, водночас згадуються колісниці бога вогню Агні, богині світанку Ушас, бога Сонця Сурьї. В Авесті ж описується колісниця бога Мітри, котрого «коні грізні, стрімкі в бігу, мчать швидку колісницю, натягуючи поводи із сириці».

У стародавній Греції, в так звану ахейську, чи мікенську, епоху (XV–XII ст. до н. е.) також був поширений культ коня, причому кінь, можливо, навіть був одним із тотемів ахейських греків. Особлива увага приділялася коню в «Іліаді» та «Одіссеї» Гомера:

Автомедонт же з Алкідом позапрягали тим часом

Коней — красиві на них наділи хомути…

… Скочив на кінну свою колісницю

Автомедонт. Поряд з ним став Ахілл ув озброєнні повнім.

Кінь належав правлячому станові давньогрецького суспільства і широко використовувався на війні, у полюванні, під час священних змагань. У поемі «Іліада» часто згадуються епітети славетних героїв — hippeus (кінний), hippoto (конелюбивий). Водночас, поряд з героїчною роллю коня виявляється його поховальна, хтонічна (підземна) роль: коней і колісницю загиблого воїна-героя спалювали на поховальному вогнищі для того, щоб коні слугували своєму господарю і в царстві померлих1-. Окрім того, греки вважали, що кінь був наділений здатністю передбачати майбутнє.