Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Стародавній індоєвропейський культ коня продовжував існувати і розвиватися й у Західній Європі в добу середньовіччя. Саме тоді поступово формувалося лицарське кінне військо, котре й стало тим вагомим аргументом, що вирішував долю битв і воєн. Сила озброєних загонів вимірювалася виключно кількістю вершників, навіть незважаючи на те, що піхота за своїм чисельним складом принципово переважала кінноту. Проте піхотинці в ті часи виконували вже лише допоміжну роль.

У цей історичний період озброєний лицар-вершник та його кінь складали одне нерозривне ціле, що набирало вигляду своєрідного живого середньовічного «танка», головним завданням якого було настрахати і перемогти ворога. За середньовічною легендою, кінь лицаря Бертрана, незважаючи на свої смертельні рани, підіймається з землі, щоб засвідчити людським голосом свою відданість господареві. Все це — лицарське віддзеркалення стародавньої традиції, яка своїм цупким корінням сягає підвалин індоєвропейської цивілізації і яку народи-вершники поступово поширили на весь світ.

Релігійно-сакральні елементи культу коня були збережені північними германцями — вікінгами — і після прийняття християнства. Украй насичене вираження вони отримали в «Старшій Едді», де переплелися із релігійним поклонінням священній зброї. Так, воїн-вікінг кидав у вічі тому, хто порушив свою клятву, потрійне прокляття: «Щоби корабель твій став нерухомим навіть при попутному вітрі! Щоби кінь твій не пустився галопом навіть якщо ти будеш тікати від ворога! Щоби твоя зброя не вразила нікого, окрім тебе самого!» І клятви свої воїни приносили, використовуючи саме ці слова-символи: «Клянуся палубою корабля, краєм щита, крупом коня, лезом меча мого…». Ймовірно, усі ці речі зосереджували у собі важливе культове значення, створюючи цілісний магічний ряд. Тому людина, виокремлюючи їх з усього іншого світу об'єктних утворень, навіть надавала їм власні імена.

Сакралізація культу коня, зброї, захисного спорядження була використана християнською церквою в обряді посвячення в лицарі, у звичаї нічної варти при зброї. Вершник-лицар перетворювався не просто у воїна-захисника, а водночас й у воїна-спасителя, здатного до жертовної смерті й чудесного воскресіння. У цьому плані особливо показовими є більш пізні зображення святого Георгія-Юрія і святого Мартіна верхи на коні, а також Ісуса Христа в образі вершника-лицаря, який вбиває Антихриста.

Кінь як священний об'єкт поклоніння в культурах, що забезпечили свій внесок у становлення і розвиток європейського середньовічного сакрального культу коня, має декілька облич. Одне з них — мілітарно-героїчне, при якому кінь постає незмінним супутником лицаря-вершника упродовж життя, відданим товаришем у битвах і військових походах, допомагаючи долати ворога і здобувати звитяжні, героїчні перемоги. Інше його обличчя — поховальне, хтонічне. Тінь коня продовжує супроводжувати свого сеньйора-лицаря і після смерті в потойбічному світі. Про це свідчать у лицарських похованнях ранньохристиянського періоду не тільки кінські скелети, а й кінська збруя, зображення коня в пізніші часи, коли християнство успішно боролося з язичницькими елементами в лицарському поховальному обряді. Отже, кінь зоставався неперевершеним помічником лицаря-вершника як упродовж всього його напруженого життя, так і після смерті.

У давніх слов'ян існував подібний священний культ коня, генетично пов'язаний із сакральними традиціями індоєвропейської культури. У східнослов'янських жертовниках IX ст. бога «грози на коні» Перуна, якого можна ототожнити етимологічно і функціонально з хетським богом на коні Pirua, знайдено залишки принесеного в жертву коня. У різноманітних іпостасях священні коні використовувалися слов'янами при ворожіннях (згадаймо германських білосніжних коней), і загалом у слов'янському фольклорі збереглося чимало стародавніх вірувань про коня як сакралізовану тварину.

За часів Київської Русі існував уже згадуваний звичай вперше саджати хлопця на коня після здійснення «постригу».

Українська усна народна творчість зосереджує чимало легенд і переказів про коня як супутника воїна-лицаря. Наприклад, одна з легенд розповідає про те, як одного разу косарі, працюючи у полі та побачивши дуже гарного і доброго коня, захотіли його упіймати, проте їхня спроба закінчилася невдачею. Лише одного з них, що не брав участі у ловах, кінь визнав за свого господаря і дався йому до рук. Оповідач легенди підкреслював, що «той чоловік був природжений богатир та коня йому до якого часу не було, а вони без коня — нічого. От він і був так, як простий чоловік: і косив, і все робив як і всі люди. А прийшов його час, найшов його той кінь, що йому приділен, от він і пішов на своє місто на службу».

У дружинно-лицарському побуті Київської Русі також простежуються залишки давнього культу коня. У ХІІ-ХШ ст., на відміну від Х-ХІ ст., руське дружинне військо переважно було кінним, оскільки цього вимагала насамперед напружена боротьба з кіннотою кочовиків. Проте бойовий лицарський кінь у Київській Русі був оточений священним ореолом незалежно від військової тактики. Літописець Данила Галицького, наприклад, згадує улюблених бойових коней свого господаря. Літописець Андрія Боголюбського також приділяє чималу увагу подвигові коня, що урятував князю життя, і наголошує на неабиякій «честі», яку віддав йому Андрій, урочисто поховавши його, «поважаючи комонство його».

Подібне привілейоване становище бойового коня в дружинно-лицарському середовищі надали самому слову «кінь» потужного смислового навантаження. В коні поціновувалась передовсім швидкість. Це сприяло виникненню такого епітета коня, як «борзий», що зустрічається і в літописах, і в «Слові»: «Сідлай, брате, свої борзії коні, а мої вже готові…».

У стародавніх літописах зустрічаємо безліч випадків, коли слово «кінь» входить до складу різноманітних військових термінів, утворених шляхом метонімії (при називанні лише частини дії замість повної). Наприклад: «вдарити в коня» означало «пуститися в гони» (вскач); «повороти коня» — від'їхати, об'їхати чи повернутися; «бути на коню», «мати під собою коня» — готовність швидко виступити в похід. Динамічного поширення набув термін «сісти на коня» у значенні «виступити в похід». Уся ця військова термінологія лише підсилює мілітарний аспект сакрального культу коня в Київській Русі.

Отже, сакрально-мілітарний культ коня існував у часопросторі стародавніх українців, причому один з їх провідних богів, бог громовиці і блискавки Перун, був вершником (як і германський Одін, осетинський Уастирджі, християнський святий Юрій-Георгій). Коня було визнано священною твариною; він міг принести й успіх, і смерть (згадаймо легенду про смерть князя Олега від свого коня). Іноді він супроводив свого господаря в потойбічний світ, й саме у цьому випадку вступає в силу підземний, інфернальний ракурс культу коня, спільний для багатьох індоєвропейських народів. Українське козацтво за аналогією було носієм індоєвропейських військово-сакральних традицій, далеким відгомоном яких і був у козаків культ коня, його сакрально-військові аспекти.

Український козак здебільшого постає в очах нащадків воїном-вершником. Однак, хоча козаки і були майстерними кіннотниками, вправно володіючи шаблею, проте як кавалерія вони становили не найкраще військо. Подібна риса козацького війська склалася історично. Ведення бойових дій у голому степу з татарами, їхня чисельність, а також неможливість передбачити час їхнього нападу примушували козаків шукати надійних тактичних засобів боротьби, якими і стали використання піхоти під захистом табору з возів, шанців, вогню з мушкетів та артилерії. Тож до середини XVII ст. фундамент козацького війська формувала піхота, тому й сила козацтва в цей час була зосереджена у вогнепальній зброї. Прославилося воно водночас і своїми морськими походами та оборонними боями в таборі; кіннотою ж козаки тоді значно поступалися полякам і особливо татарам. Французький військовий інженер Боплан у середині XVII ст. занотовував про козаків, що «вони в сідлі тримаються не найкращим чином. Пригадується мені (сам бачив це), як двісті польських вершників змусили втікати дві тисячі їхніх найкращих воїнів. Однак правда й те, що сотня цих козаків, добре отаборившись, не боїться тисячі поляків чи навіть тисячі татар. Якби верхи вони були такі ж доблесні, як на землі, то, гадаю, були б непереможні».

Слід відзначити величезну роль Богдана Хмельницького, який під час Визвольної війни створив власну козацьку кавалерію, що брала активну участь у битвах під Лоєвом (1649), під Берестечком (1651). Поступово запорозькі козаки стали найкращою в степу легкою кавалерією, а запорожця важко було уявити не на коні.

Кінь обіймав високі щаблі серед цінностей не тільки у військовому житті, але й у побуті та світосприйманні козаків. Саме на давніх індоєвропейських традиціях вершництва, культу кони в козацькій культурі формується своєрідне побратимське ставлення до коня, котре так соковито і з любов'ю оспівано в українському фольклорі. У багатьох козацьких піснях, думах, переказах кінь завжди був з козаком, перетворюючи його на славного воїна-героя, ясного сокола:

То скоро Івась Коновченко на коня сідає

Поміж козаками повертає,

Яко би ясний сокіл літає.

Для запорожця кінь у повному сенсі слова виступав його «другим я», набуваючи характеристик вірного друга, відданого товариша, милого брата: «Чорна бурка — його сват, шабля й люлька — вся родина, сивий коник — його брат». Козак звертався до свого коня не як до безсловесної тварини, а як до розумної істоти, в усьому рідній і рівній людині. Недаремно він просив коня «розбити козацьку тугу по темному лугу», винести його з тяжкої неволі, розділити його радість перемоги над ворогом. Козак зазвичай виливав йому свої думки, заповідав на випадок смерті передати сумну звістку друзям і родичам. У випадку ж хвороби коня пропонував йому і коштовний одяг свій, і величезні багатства, сховані в землі, і «ясну зброю», аби тільки кінь підняв свою голівоньку, розпустив по вітру широку гриву і знову пронісся з козаком «шляхом, балками, ярами, непрохідним байраком».

Козак вірив, що кінь його визволить з будь-якої небезпеки, не дозволить йому пропасти і загинути, будь-які перепони здолає на своєму шляху, оскільки є козацьким, лицарським конем.