Розділ «XIII. УКРАЇНА»

Нашi iсторики, а за ними i чужi починають українську iсторiю допiру з IX ст., збуваючи кiлькома лише натяками безмiрно бiльше, безмiрно багатше життя України до IX ст. Читаючи їхнi iсторiї України, отримуєш враження, що величезне культурне i матерiальне багатство i могутнiсть Києво-Руської iмперiї та її столицi Києва якось раптово вискочили з порожнечi i розвинулися до своєї величi лише за 1–2 сторiччя. Кожний школяр знає, що культура виростає на велику не сторiччями, але тисячорiччями. А нацiональну культуру творять i розвивають не чужинці, а творчий генiй власного народу.

Як свiдчать чужинцi, що були в Києвi в X–XIV ст., Київ був тодi культурнiший i багатший за Париж чи Лондон. Вiн займав понад 500 гектарiв. Чи можна розбудувати таке велике мiсто за 1–2 сторiччя? Наш Київ є не багато молодший за Днiпро-Славуту. Київськi печери викопали пралюди старокам’яної доби, тобто 7.000 рокiв тому. Християнськi ченцi лише вичистили їх iз кiсток, побитих черепкiв, дивних кам’яних знарядь тощо безмiрної археологiчної вартостi. Київ будувався i перебудовувався десятки разiв. Будували великi будинки, прокладали вулицi, отже, копали i перекопували землю сотнi разiв, винищуючи тисячі археологiчних свiдкiв iсторiї Києва.

Київ заселювали люди за трипiльської доби 5.000 рокiв тому, за скитської i сарматської — 2.000 рокiв тому i далі — без перерви. Отже, наш Київ є найстарiшою столицею в Європi. I не лише найстарiшою, але й столицею найстаршого, найбiльшого i найкультурнiшого (колись) народу Європи. Київ не сторiччями, але тисячорiччями був найдальше на схiд висуненою твердинею європейської культури i цивiлiзацiї. Вiн є таким i сьогоднi. Маємо повне право назвати Київ Вiчним Мiстом. Вiн і своїм вiком, i своєю вагою у свiтовiй iсторiї, якщо не перевищує, то щонайменше дорiвнює другому Вiчному Мiсту — Римовi. Наш старезний Київ має повне право називатися III Римом. У його iсторичному сяйвi маячення диких москвинiв «Масква — III Рим» є направду блазенською карикатурою, що з неї i кiнь регоче.[115]

«Литовський Статут» i «Маґдебурзьке Право» були демократичними i самоуправа була справжньою. А це заперечувало московську централiзацiю, деспотичне безправ’я. Та уневажнити їх Московщина не мала сили довго ще по нашiй Переяславськiй поразцi 1654 року. Вона лише помалу, поступово, в мiру змiцнення своєї влади в Українi щораз бiльше їх порушувала. Маґдебурзьке Право скасували 1835 року, а Литовський Статут — 1842 року.

Iсторики дивуються, як українцi могли писати науковi богословськi твори вже по пiвсторiччi пiсля охрещення Русі 988 року. Ми вже згадували, що українська лiтературна мова iснувала кiлька сторiч перед 988 роком, тому могли українцi писати тодiшньою українською мовою науковi твори вже в XI ст. Наприклад, митрополит Iларiон (1051), митрополит Клим Смолятич (1155), єпископ Кирило Турiвський (1130–1182), Данило Паломник (1108), Феодосiй Печерський (1035–1074), невiдомий на iм’я автор «Слова о полку Iгоревiм» (1187), лiтописи XI i дальших сторiч, українськi письменники: М. Смотрицький (1587), Х. Фiларет (1596–1608), I. Вишинський (1625), Л. Зизантiй (1596), П. Беринда (1687), К. Ставровецький (1620), Е. Плетенецький (1617), З. Копистенський (1620), митрополит П. Могила (1647), С. Косiв (1653), П. Голятовський (1659), Л. Баранович (1666), Ф. Софанович (1667), А. Радивиловський (1676), С. Мокрiєвич (1697), Д. Туптало (1689–1705) та iншi.[118] Кожний із них мав найвищу тодi європейську освiту, кожний знав тодiшнi мiжнароднi мови — латинську та старогрецьку. Вони переклали українською мовою багато творiв європейських фiлософiв, науковцiв, письменникiв.

Крiм фiлософських та богословських творiв, українцi XVII ст. написали багато поетичних, нацiонального змiсту творiв також i театральних. Писали їх: К. Сакович, М. Довгалевський, С. Ляскоронський, В. Лашевський, Т. Прокопович, Л. Горка, М. Козачинський, Ю. Щербакiвський та iншi. Iсторичнi працi писали: Р. Ракушка, Г. Граб’янка, С. Величко, I. Ґiзель, П. Кохановський та iншi.

Все XVII ст. не вгавала в Українi збройна вiйна українського народу iз зажерливими сусiдами. Навiть i за таких, зовсiм несприятливих обставин, Україна йшла в перших лавах культурного європейського життя. Наприклад, чехи почали друкувати свої книжки 1448 року, українцi — 1491 року, поляки — 1497, серби — 1553, москвини — 1664.

Москвини почали друкувати книжки ПIЗНIШЕ за українцiв. Першим московським друкарем був датчанин В. Ґатон, а другим — українець I. Федорович. Ґатона москвини втопили, а I. Федорович утiк в Україну. Українцi допомогли йому закласти нову друкарню, i вiн видав кiлька українських книжок. Ґатонову та Федоровичеву друкарнi в Москвi москвини спалили, i в Московщинi не було потiм анi одної друкарнi ще 100 рокiв. А в Українi були: чотири у Львовi, три в Києвi, по однiй у Стрятинi, Крилосi, Угорцях, Уневi, Перемишлi, Острозi, Дерманi, Почаєвi, Рахмановi, Четвертнi, Луцьку, Чорнiй, Крем’янцi, Житомирi, Бердичевi, Черніговi.[119]

Датський посол Ю. Юст, що був в Українi 1710 року, дивувався, що не лише українська шляхта, але й звичайнi ченцi Києво-Печерської Лаври мали надзвичайно високу освiту i розмовляли бездоганно латинською мовою. Ю. Юст не вiрив своїм очам, бачачи письменних селянок. Знаючи європейськi мови i тодiшню мiжнародну латинську, українцi XVII–XVIII ст. купували i читали дуже багато захiдноєвропейської лiтератури — вiд Аристотеля до Ф. Вольтера. Київська Академiя мала величезну книгозбiрню.

Основа народної словесностi — глибоко правдива, бо її джерелом є саме народне життя. Український народ у своїх пiснях, переказах, байках малює козака взагалi, а запорожця понадто, людиною високоiдейною, як некорисливого, вiдважного борця за правду, за волю, за справедливiсть. I справдi таким вiн був. Iдейний бойовий клич українського козацтва: «За вiру християнську, за Україну, за Волю» знайдемо в багатьох документах у європейських державних архiвах. I не лише клич, але й офiцiйнi звiти про такi козацькi чини.

Нашi iсторичнi вороги москвини та поляки, зненавидiвши українське козацтво за його оборону України, всiма засобами намагаються оплюгавити його. Всi московськi та польськi iсторики, письменники, митцi малюють українське козацтво i Запорiзький Орден як дикi ватаги розбишак, злодiїв, п’яниць-крiпакiв, що повтiкали вiд своїх панiв, щоб не працювати, а жити грабунком. Тi iсторики та письменники лише не можуть витлумачити, яким чином темнi, дурнi крiпаки, та й ще ледарi, опришки могли створити з нiчого у дикому, обезлюдненому степу велику, багату республiку та вiйсько, яке перемагало вiйська найсильнiших тодi держав: турецької та польської; республiки, що до неї присилали послiв європейськi iмператори та королi з просьбою допомогти їм; республiку, що давала Московщинi тисячi своїх цивiлiзаторiв, творцiв московської культури i держави.

До спольщення української аристократiї багато козацьких отаманiв походили з київської iмперiальної аристократiї, як, наприклад, князi Заславськi, Збаразькi, Ружинськi, Пузини, Сапiги тощо. Засновником Запорiзького Лицарського Ордена був нащадок київських королiв князь Дмитро Вишневецький. За своїм звичаєм запорожцi перезвали його на Байду.

Д. Вишневецький мав найвищу тодi в Європi освiту. Вiн багато подорожував по Захiднiй Європi, вивчаючи її культуру, державний лад та стан європейського лицарства. У родi Вишневецьких були живими традицiї дружинникiв київських королiв. На тих традицiях Д. Вишневецький заснував Запорiзький Орден, додавши дещо з досвiду Мальтiйського Ордену.

У Запорiзькому Орденi були сотнi, якщо не тисячi, українських аристократiв та шляхтичів. Чимало з них мали захiдноєвропейську унiверситетську освiту. Неписьменних запорожцiв майже не було. Посол до Запорiзького Ордену вiд iмператора Рудольфа II Ерiх Лясота пише, що запорiзькi лицарi досконало знали всi тонкощі європейської поведiнки, у товариствi поводилися як найвищi європейськi аристократи. Вiн пише, що старшина добре знав латинську мову, а чимало з них знали ще якусь європейську.

Європейськi лицарськi ордени були становi, тобто приймалися до ордену лише аристократи та шляхтичi. Запорiзький Орден був демократичний, але не в сучасному, спотвореному розумiннi цього слова — тобто рiвноправнiсть усiх. У Запорiзькому Орденi не було рiвноправностi. Навпаки, був iєрархiчний подiл. У самому Орденi та в усiй Сiчовiй республiцi були стани: аристократiя — Значне Товариство, шляхта — старшина, лицарство — козаки, середнiй стан — промисловцi, торгiвцi, посполити — селяни, ремiсники. Лише той подiл був не за походженням, але за заслуги, за заняттям, професiєю. Дверi до старшинської гiдностi i до «Значного Товариства» були широко вiдчиненi кожному, хто довiв своїм ЧИНОМ, а не язиком, як у теперiшнiй демократiї, що має розум, вiйськове звання, провiдницькi здiбностi, тверду вдачу i моральну чистоту. Iсторик XVI ст. писав: «Запорожцi мають закони i послух — дисциплiну стародавнiх римлян». Iнший назвав запорожцiв: «…лицарi степу, герої в бою, забороло Європи на азiатському кордонi» (О. Пирлiнг).

По Переяславi 1654 року, а ще бiльше по Полтавi 1709 року Московщина хижацьки нищила економiчну i культурну силу українського народу, щоб вiн не мав сили визволитися з московського ярма. Проте знекровлена, знесилена Україна в XVII–XIX ст. не вмирала, лише завмирала, знепритомлювалася. Хоч український народ i загубив у Польщi свою провiдну верству, проте iдея вiльної України, iдея власної незалежної держави вибухла 1648 року з такою величезною силою, що зломила назавжди силу одного зi своїх поневолювачiв — Польщi. Щобiльше! Козацтво, Запорiзький Орден, Гетьманщина вiдродили не лише українську державнiсть, але й вiдродили саму українську нацiю. Так! I нацiю, бо сили того вiдродження вистачало на боротьбу з Московщиною на наступнi 300 рокiв. Сила нацiонального вiдродження 1648 року виявилася по 1917 роцi, коли вiдродилася стара Хмельниччина — українсько-московська ВIЙНА, коли вiдродилося старе Козацтво — ОУН, коли вiдродився старий Запорiзький Орден — УСС, самоукраїнiзованi полки — УПА. I знову сила нацiонального вiдродження 1917 року виявляється сьогоднi в СРСР, Московщина вже офiцiйно визнала свою ПОРАЗКУ в Українi i вже бачить, що Московщину чекає доля Польщi.

По полтавськiй катастрофi 1709 року наша козацька Старшина на чолi з гетьманом Пилипом Орликом уклала i проголосила 5.05.1710 р. у Бендерах «Конституцiю Української Держави». Її засади повторила Францiя 80 рокiв пiзнiше. Здiйснювати засади нашої Бендерської Конституцiї європейцi почали допiру 140 рокiв пiзнiше (1848 р.). Конституцiя П. Орлика — це конституцiя теперiшнiх демократичних республiк. Якби не сталася катастрофа 1709 року пiд Полтавою, український народ був би першим народом у свiтi, який мав демократичну конституцiю своєї держави. Україна знову випередила би культурно ввесь свiт, як випереджували i нашi пращури-трипiльцi 5.000 рокiв тому; як випереджували гiттiти своїми демократичними законами 1.500 рокiв до нашої ери; як випереджувала наша Босфорська держава за часiв Христа; як випереджувала «Руська Правда» в XI ст.

ОСЬ ЯК ДУЖЕ ВАЖИТЬ ДРЕВНIСТЬ НАЦIОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ!

Образно кажучи, силу культури можна порiвняти з дубом. Дуби не виростають через нiч як гриби. Гриби ростуть навiть i на тоненькому ґрунтi, часом навiть i без ґрунту. Але гриби живуть лише кiлька днiв. Дуби живуть сторiччями. Вони виростають велетнями на глибокому ґрунтi з мiцним, незнищенним пiдґрунтям. Знищити сторiчний дуб дуже тяжко, бо хоч вiн i зрубаний, його глибокi коренi пускають тисячi паросткiв. Знищiть тi паростки, а з глибин землi виростають новi i новi.

Але самого вiку культурі не вистачає, щоби вона була сильною, незнищимою. Щоби дотична культура була незнищима, вона мусить бути ТВОРЧОЮ. Прикладом є китайська культура. Вона чи не найстарша з усiх культур, але її випередила далеко молодша, але бiльш творча європейська культура. Генетика науково довела, що нащадки успадковують вiд своїх батькiв, дiдiв, прадiдiв не лише фiзичнi, але також i духовнi властивостi, отже, i творчi здiбностi та взагалi культуру. Так ДЖЕРЕЛОМ ФIЗИЧНОЇ СИЛИ НАРОДУ (нацiї) стає ТВОРЧИЙ ДУХ НАРОДУ I ВIРА У ВЛАСНI СИЛИ.