Розділ «XIII. УКРАЇНА»

Скiфська держава, як i кожна велика культурна держава, мала всi суспiльнi стани — аристократiю, вiйськових, урядовцiв, торгiвцiв, промисловцiв, ремiсникiв, селян, рiльникiв. Мала також лiкарiв, священикiв, науковцiв, фiлософiв, як, наприклад, фiлософа Анахарсиса.

Анахарсис був братом скiфського царя Дадуїда. Його мати була грекиня, i вiн знав обидвi мови. Року 589 до нашої ери вiн був у Грецiї, де його дуже шанували грецькi фiлософи на чолi з Солоном. Афiни надали йому навiть почесне громадянство, що було великою честю i не грекам, звичайно, не давалося. Анахарсис дуже пишався своєю скiфською нацiональнiстю. Вiн написав велику поему, багато писав про Скiфiю. Його писання загубилися, крiм кiлькох листiв до короля Лiдiї славного Креза. У тих його листах дивує нас глибина думки та свiтогляд, тотожний зi свiтоглядом українського фiлософа Г. Сковороди (1722–1794). Анахарсис ставив духовнi вартостi понад матерiальнi. Вiн учив, як i Г. Сковорода, що творчий дух творить усе життя, навiть i матерiальне. Ця духовна спорiдненiсть двох українських фiлософiв, вiддалених один вiд одного часом 2.400 рокiв, є найлiпшим доказом давностi української духовностi. А давнiсть, передавана через багато поколiнь, робить її незнищенною, як про це каже закон спадковостi.

Таких фiлософiв у Скiфiї було бiльше. Наприклад, писар короля Олександра Великого (вiн ходив вiйною на Скiфiю) записав промову скiфського посла до Олександра. Та промова була надзвичайно глибока думкою, високоетичними i моральними поглядами на справедливiсть, честь, обов’язок громадянина i короля перед Богом та своїм народом. Писар не записав його iменi.

Скiфський фiлософ Абарiс був 570 року до нашої ери послом (амбасадором) Скiфiї у Грецiї. Вiн приятелював там зi славним грецьким фiлософом Пiфагором. Англiйський професор богослов’я о. Ф. Ферар пише, що рiк народження Христа установив учений скіф Дiонiсiй Ексiґус, що був iгуменом у Римi i помер там 525 року. Серед святих української церкви є три скіфа: Iнна, Пинна та Римма.

Римський поет Овiдiй був на вигнаннi в Добруджi. Там вiн пiзнав скiфiв i писав, що вони ставилися до римлян з погордою, бо римляни вживали хитрощiв у вiйнi, тому скiфи вважали римлян за дикунiв, а себе за лицарiв.[111] Скiфи вважали свою мову, свiй народ, свою культуру вищою за римську — пише здивований римлянин. I вiн визнає, що справдi не можна заперечити скiфам лицарства.

У свiтлi вищесказаного запитаймо: Чи скiфи були дикунами?

Кожний скiф — вiд короля до селянина — мав зброю i бойового коня. Коли приходила вiйна, скiф кидав працю та їхав до свого полку. Отже, українське козацтво має понад 2.000-рiчну традицiю.

Народ, що в ньому кожний має зброю, — це народ вiльних людей. Кожний скiф — будь-якого суспiльного стану — мав право на найвищу державну посаду, якщо вiн своїми чинами довiв, що може правити на тiй посадi. А це ж засада нашого запорiзького лицарського ордену. Понад 2.000-рiчна традицiя.

Року 529 до нашої ери володар наймогутнiшої тодi iмперiї Перської — Кир, на чолi величезного вiйська пробував воювати Скiфiю. Скiфський цар Iдантир розбив Кира. Наступник Кира Дарiй знову пробував 513 року до нашої ери воювати Скiфiю i мав ще гiршу поразку. А Дарiй мав неймовiрно величезне — як на тi часи — вiйсько: 700.000 воякiв i 600 бойових кораблiв. Скiфи розбили вщент 55 року в Дакiї римське вiйсько Маркуса Кракуса.

Геродот писав про вiйну єгипетського фараона Сесостриса зi Скiфiєю. Про ту вiйну свідчать і єгипетськi iєроглiфи, лише скiфiв вони називають «Рутс». А Сесострис жив у 2-му тисячорiччю до нашої ери, тобто 1.000 рокiв до вигаданого археологами приходу скiфiв в Україну.

Нiмецькi iсторики, а за ними i нашi потакайли пишуть, що в 4-му ст. до нашої ери прийшла з Азiї в Україну дика орда сарматiв. Ця дика азiйська орда нiби завоювала Скiфiю i запанувала в Українi. Це така самiсiнька нiмецька вигадка, як i про «прихiд» скiфiв, щоби довести, нiби українцi були завжди чиїсь раби.

Ми щойно згадали, що наймогутнiша i найкультурнiша тодi Персiя двiчi пробувала завоювати Скiфiю i двiчi мала поразку. А як же дика, кочова орда сарматська змогла перемогти Скiфiю? А саме тодi, у 4-му ст. до нашої ери, майже вся Грецiя живилася українським хлiбом, а грецька промисловiсть розвивалася на українськiй сировинi. Вiйна в Українi зупинила би постачання до Грецiї i тут постав би великий голод та безробiття. Таке велике нещастя грецькi iсторики напевно би записали разом з причиною його, бо грецькi торгiвцi їздили по всiй Українi, i, напевно, подали би тi причини. А в усiй грецькiй лiтературi того i пiзнiшого часу нема анi натяку на якусь вiйну в Українi в 5–3 ст. до нашої ери. Натомiсть Геродот писав у 5-му ст. до нашої ери, виходить нiби-то перед «приходом» сарматiв, що сармати живуть в Українi на правому березi Волги i є дуже багатi та культурнi.

Сармати були одним iз споконвiчних племен великого праукраїнського народу. I старогрецькi письменники пишуть, що скiфи i сармати — це племена одного й того ж народу. Сарматське плем’я перебрало в 2-му ст. до нашої ери державну владу в Скiфiї без жодної вiйни, i греки почали називати Скiфiю «Сарматiєю».

Праукраїнцi почали засновувати торговельнi мiста на пiвнiчному узбережжi Чорного моря ще 4.000 рокiв тому. Вже тодi праукраїнцi торгували з Малою Азiєю, а через неї з Iндiєю та Китаєм. Тi країни були осередками найвищої тодi культури i цивiлiзацiї. З кожним сторiччям торговельнi, а з ними i культурнi зв’язки збiльшувалися, поширювалися i поглиблювалися. А понадто жвавi i сильнi зв’язки були з дуже культурною тодi Малою Азiєю, бо там жили нащадки колишнiх переселенцiв із Праукраїни, отже, було мовне, культурне спорiднення. Тi зв’язки тягнулися без перерви ТИСЯЧI рокiв. Цю переважну обставину легковажать нашi iсторики. Але навiть москвин археолог М. Ростовцев звернув на неї дуже велику увагу i витлумачив тим зв’язком багато такого, чого не розумiли і не розумiють нашi народознавцi, соцiологи та iсторики.

Грецькi торгiвцi, що приїздили з Малої Азiї та з Грецiї до наших чорноморських мiст зi своїм крамом, почали осiдати в них настало. Щорiк бiльше їх осiдало; щорiк бiльше вони перебирали торгiвлю у свої руки, а з того i полiтичний провiд у тих мiстах. У першому тисячорiччi до нашої ери такi мiста, як Херсонес, Ольвiя, Теодосiя, Пантикапея, Фанагорiя, Танаїс та iншi щораз бiльше усамостiйнювалися. Помалу тi грецькi осади захопили у свої руки майже всю зовнiшню торгiвлю Праукраїни. Вони дуже багатiли i розбудовувалися. Свiй зрiст завдячують тому, що на пiвнiч вiд них iснувала велика культурна держава Скiфiя, потiм Сарматiя, яка охороняла їх вiд нападiв зi Сходу i забезпечувала їм вiльну торгiвлю у всiй Схiднiй Європi. Грецькi торговельнi колонiї були по всiй Українi, аж до меж теперiшньої Московщини. До Московщини греки не заходили, бо тамошнiй багнистий пралiс був непролазний та й не було з ким торгувати, бо прамосквини були тодi цiлковитими дикунами: жили в ямах, живилися корiнням, слимаками, сирою рибою чи м’ясом, навiть були людожерами.

Скiфи були запеклими нацiоналiстами. Вони вважали грекiв за нижчих вiд себе i тому не змiшувалися з греками анi кровно, анi культурно, взагалi не втручалися в життя грецьких осад на Чорноморщинi, задовольняючись рiчною даниною з тих осель.

Звиклi до торгiвлi волзьким шляхом, сармати задумали вiдiбрати вiд чорноморських грекiв їхню монополiю на зовнiшню торгiвлю, перебрати її у свої руки. Задля того сармати вжили спосiб захоплювати грецьку торгiвлю i промисел, а з ними i владу в тих колонiях зсередини. Сарматськi торгiвцi, майстри, ремiсники, аристократiя оселювалися в Танаїсi, Ольвiї, Херсонесi, Пантикапеї, Фанагорiї та в iнших чорноморських мiстах. Вони помалу перебирали у свої руки торгiвлю i промисел. Само собою зрозумiло, що сарматськi королi та урядовцi в усiй Сарматiї сприяли сарматам, а не грекам.

У чорноморських мiстах сармати i греки змiшувалися культурно i кровно. Повстала нова людина греко-сармат. Розвинулася мiшана греко-сарматська культура i релiгiя. Завершився цей розвиток тим, що створилася сарматсько-грецька держава Босфор iз сарматським королiвським родом Спартакiв. Рим пробував пiдбити пiд свою владу Босфорську державу, але босфорська королева Динама звела нанiвець тi спроби. Босфорська держава iснувала 840 рокiв (480 до нашої ери — 360 р. н. е.)

Через нашi чорноморськi мiста-порти, нашими рiчками Днiпром, Днiстром, Доном, Кубанню плила широким i глибоким потоком найвища культура свiтових її осередкiв: Вiзантiї, Риму, Малої Азiї, Єгипту, Iндiї, Китаю. I плила в Україну ця найвища культура тисячорiччями: 2.000 рокiв за Трипiльської держави, 1.000 рокiв за Скiфо-Сарматської, пiвтисячi рокiв за Антської, пiвтисячi рокiв за Києво-Руської iмперiї. ЧОТИРИ ТИСЯЧI РОКIВ БЕЗПЕРЕРВНОГО ЖИВОГО ЗВ’ЯЗКУ УКРАЇНИ З ОСЕРЕДКАМИ НАЙВИЩОЇ КУЛЬТУРИ I ЦИВIЛIЗАЦIЇ.

Наша Чорноморщина вiд сивої давнини була великим вогнищем української культури. Нащадки босфорцiв створили праукраїнську азбуку, другу по гiттiтськiй; перекладали вже в перших сторiччях християнства Святу Євангелiю староукраїнською мовою. Нашi босфорцi, а не греки, побудували християнськi храми на Чорноморщинi i в Києвi кiлька сторiч перед охрещенням Русі Володимиром. I першим митрополитом України був українець Настас Корсуньський,[114] а не чужинець-грек. I не чужинцi, але українцi, архiтектори та майстри побудували в Києвi чудо тодiшньої архiтектури i мистецтва — кафедру Святої Софiї. Вона наскрiзь своєрiдна, українська. Мистецтвознавцi ретельно шукали чужих впливiв — i не знайшли.