Розділ «Глава 3 Вибори на Лівобережжі: контроверсійний початок 1661 року»

Вибори на Лівобережжі: контроверсійний початок 1661 року

Як уже зазначалося вище, з осені 1660 р. наказним гетьманом Лівобережної України був наказний полковник переяславський Яким Сомко. Козацькі літописці другої половини XVII — початку XVIII ст. не скупилися на компліменти на адресу «розумного і статечного»[75]свояка Богдана Хмельницького (останній, як відомо, був одружений у першому шлюбі з рідною сестрою Якима Сомка). Самовидець, характеризуючи наказного гетьмана, також звертав увагу на його військову доблесть: Сомко з ворогами бився, «не щадячи здоровя своего» і війську був «добрим приводцею»[76]. Так само і Григорій Грабянка, покладаючись на вже сформовану традицію зображення наказного гетьмана, відзначав, що був він «воїн храбрий и смелий, уроди, возраста и красоты зело дивной, всего же паче царской величности слуга найвернейший»[77].

Відомий дослідник політичної історії України середини — другої половини XVII ст. Микола Костомаров стверджував, що Я. Сомко замолоду здобував освіту не деінде, а в стінах Києво-Могилянської братської школи[78]. Аналогічної думки дотримувався і фахівець з історії цього навчального закладу Віктор Аскоченський[79]. Натомість інший дослідник історії Києво-Могилянської академії Степан Голубєв був переконаний в тому, що Яким Сомко є надуманим вихованцем братської школи[80]. Сам же Сомко в розмові з царським послом в Україні Ф. Протасьєвим у середині 1661 р., вибачаючись за допущені помилки в титулуванні царя Олексія Михайловича в одному з гетьманських листів — «царської величності в титлі прописка є», також стверджував, що він, нібито, чоловік неграмотний — «він Яким сам грамоті не навчений, а писар у нього новий»[81]. Однак, на нашу думку, цим словам навряд чи можна довіряти вповні, оскільки вони мали очевидний політичний підтекст — виправдати себе в очах царського посла і зняти зайву напругу в стосунках з офіційною Москвою.

Очевидно, як і переважна більшість міщан Середнього Подніпров'я, де станові перепони між міськими обивателями та козаками були вельми умовними й еластичними, Яким Сомко ще до вибуху Української революції мав досить тісні стосунки з козацтвом. Поза всяким сумнівом цьому сприяли і тісні родинні зв'язки з козацькою реєстровою старшиною через посвоячення з Богданом Хмельницьким. Дослідники стверджують, що саме в Переяславі, в сім'ї дядька, знайшли притулок наприкінці 1647 р. молодші діти Хмельницького, коли він вирушив на Січ піднімати козаків на повстання[82]. Слідом за стрімким злетом шурина, суттєво зміцніло становище й Якима Сомка, котрий посів досить поважне місце в гетьманському оточенні. У документах першої половини 1650-х рр. є згадки про Сомка як про сотника Переяславської полкової сотні[83]. Микола Маркевич згадував переяславського сотника в числі тих старшин, котрих гетьман Хмельницький запрошував до участі у важливих старшинських радах[84]. Ще одним свідченням впливовості Якима Сомка є той факт, що його брат, названий у документах Богданом Колющенком, наприкінці 1650-х рр. обіймає уряд наказного полковника переяславського[85].

В роки гетьманування Івана Виговського Сомко перебував в опозиції до влади. Зокрема збереглися свідчення того, що він був змушений певний час переховуватися на Дону, проводячи торгівельні операції серед тамтешнього козацтва[86]. Під час антигетьманського повстання на Лівобережжі на початку осені 1659 р. активну роль у його розгортанні відіграє Богдан Колющенко, який як наказний полковник асистує переяславському полковнику Тимофію Цицюрі[87]. Принаймні з початком 1660 р. зустрічаємо згадки про Якима Сомка як про наказного полковника переяславського[88].

Після укладення Юрієм Хмельницьким Чуднівської угоди 1660 р. Яким Сомко відмовився визнавати її правомірність і справи на Лівобережжі повів таким чином, аби втримати край під зверхністю російського царя. І тут вельми складно нині встановити, що диктувало Сомкові саме таку лінію поведінки: особисті та соціальні інтереси чи політичні амбіції, або ж тверезі оцінки співвідношення політичних і військових сил в регіоні, соціальних симпатій та антипатій лівобережного козацтва. Єдине, що не викликає сумнівів так це те, що перед наказним гетьманом певний час стояла дилема: до якого прилучитися берега — польського чи московського. Інакше не пішов би серед царських воєвод розголос про наміри Я. Сомка зрадити царя і напасти зі своїми козаками 22 жовтня 1660 р. на царських ратників, що перебували в Переяславі. Принаймні, саме такою інформацією ділився переяславський воєвода князь Ф. Волконський з главою російської військової адміністрації в Україні бєлгородським воєводою Г. Ромодановським[89]. Щоправда, практичні дії наказного гетьмана восени 1660 р. не виказують будь-яких натяків на наміри виступити проти Москви.

Успішно відбивши взимку та навесні 1661 р. наступ правобережних полків, підсилених коронними військами та Кримською Ордою, наказний гетьман спромігся навіть вторгнутися на Правобережжя, здійснивши вилазку під Трахтемирів і Стайки[90], та навернути на бік царя південні лівобережні полки — Лубенський, Прилуцький і Миргородський, а згодом — Полтавський[91]. Після цього, наприкінці квітня 1661 р., Сомко скликав в селі Бикові, що під Ніжином, елекційну раду, аби отримати санкцію лівобережного козацтва на закріплення за собою гетьманських повноважень.

В роботі Биківської ради 1661 р. взяли участь представники лівобережних Ніжинського, Прилуцького, Лубенського, Миргородського, Переяславського, Чернігівського та частини Полтавського полків, а також слобідських — Охтирського, Острозького та Сумського, які, хоч і не підлягали гетьманському реґіментові, а перебували під командою бєлгородського воєводи, але отримали від нього дозвіл на участь в елекційній раді (варто зауважити, вперше і востаннє в історії розвитку козацької демократії). На раді в Бикові були також присутніми й представники уряду Олексія Михайловича — бєлгородський воєвода Г. Г. Ромодановський хоч особисто і не прибув на козацьке коло, але відправив туди свою довірену особу могильовського воєводу С. Д. Змієва[92].

На раді, що відбулася в третю неділю після Великодня, 28 квітня 1661 р., більшість виборців підтримали кандидатуру переяславського полковника і наказного гетьмана Якима Сомка, в той час, як представники одного з найбільших лівобережних полків — Ніжинського (в 1663 р. його буде розділено на три полки) відстоювали кандидатуру свого полковника Василя Золотаренка (Васюти)[93].

Як можна зрозуміти з тодішніх і попередніх дій та заяв Василя Золотаренка, політичні програми опонентів мало чим відрізнялися одна від одної. Обоє старшин виступали за автономний статус Війська Запорозького під зверхністю московського царя. Майже тотожними були і їхні уявлення про модель соціальної організації Гетьманату. Подібними були навіть шляхи сходження на вершину політичної влади на Лівобережжі — через родинну близькість до гетьмана Богдана Хмельницького. Отож у політичному плані Сомко та Золотаренко не були політиками-антагоністами, а в соціальному — представляли інтереси близьких за походженням регіональних еліт. Причина ж конфлікту крилася в особистих амбіціях претендентів, а також у суперництві регіональних угруповань старшини Переяславщини та Сіверщини за пальму першості в лівобережній частині Гетьманату.

Утім повною мірою зрозуміти феномен Василя Золотаренка, якому формально підтримка лише одного полку дозволила піти всупереч волі решти (як мінімум, 5-6) полків, не можна, якщо знехтувати думкою Миколи Костомарова стосовно того, що навесні 1661 р. за спиною доволі посереднього в політичних здібностях ніжинського полковника стояв не хто інший, як ніжинський протопіп Максим (Филимонович)[94]. Його ж політичні акції, особливо в очах Москви, в цей час почали стрімко зростати. Справді, о. Максим уже здавна перебував у дружніх взаєминах із родиною Золотаренків. У 1654 р. він супроводжував старшого з братів — Івана — під час виправи на Білорусь, і, згідно з гіпотезою М. Грушевського, опікувався не лише душевним спокоєм сіверського гетьмана, а й входив до його найближчого оточення. Навіть більше, він мав великий вплив на формування тактичних планів Золотаренка[95]. Саме під час Білоруського походу протопіп зумів налагодити тісні взаємини з московськими політиками, засвідчити свою безмірну відданість Олексію Михайловичу й стати persona grata в Москві. Ще більше о. Максим зміцнив свої позиції в придворних колах під час подій, пов'язаних із антигетьманським повстанням на Лівобережжі 1659 р. та поверненням лівобережних мешканців на бік московського монарха. Після цього, як свідчить відомий дослідник історії Церкви (в тому числі, історії взаємин українського духовенства з урядом Олексія Михайловича) Віталій Ейнгорн, ніжинський протопіп стає «вухами й очима» російського уряду в Україні[96].

На початку 1661 р., аби нейтралізувати вплив на Лівобережжя митрополита Київського Діонісія Балабана, який показав себе противником Москви, уряд Олексія Михайловича вдається до рішучого й водночас ризикованого (з огляду на негативну реакцію українського та вселенського православного духовенства) кроку: 4 травня 1661 р. митрополит Крутицький Пітірім (тодішній виконувач обов'язків місцеблюстителя патріаршого престолу) висвячує ніжинського протопопа під іменем Мефодій на єпископа Мстиславського й Оршанського та відразу ж проголошує місцеблюстителем Київської митрополії.

Висвячення о. Максима в Москві на єпископську кафедру, що належала до підпорядкованої патріарху Константинопольському Київської митрополії, було неканонічним із багатьох причин. Але, як свідчить текст грамоти московського царя до Константинопольського патріарха, політичні мотиви для Москви були настільки важливі, що виправдовували порушення будь-яких канонічних норм. Згідно з твердженнями Олексія Михайловича, треба було висвятити на єпископство місцевого клірика, який міг би козаків «на істину направити»[97]. Тобто Москва свідомо взяла курс на пошук в Україні такого лояльного цареві духовного лідера, чий вплив поширився б і на політичну сферу. Як слушно завважує з цього приводу російський історик другої половини XIX ст. Г. Ф. Карпов, для України уряд Олексія Михайловича обрав «свого патріарха Никона»[98]. А зважаючи на те, що процес творення «українського Никона» збігся в часі з активними спробами Я. Сомка реалізувати свої амбітні наміри, можна припустити, що саме закулісні інтриги єпископа Мефодія спершу підштовхнули Васюту проголосити свої претензії на гетьманство (так уважав М. Костомаров), а згодом переконали Москву не визнавати його гетьманських повноважень, аби тим самим надати особливий статус місцеблюстителю в суспільно-політичному житті Лівобережжя.

Крім того, кажучи про позицію офіційної Москви в українських справах, потрібно враховувати, що в тій непевній суспільно-політичній ситуації, що склалася в Україні, уряд Олексія Михайловича витримав довгу паузу, не визнаючи результатів Биківської елекційної ради та не поспішаючи форсувати елекційний процес. Пріоритетним завданням російської політики в Україні стає політичний реванш на Правобережжі через повернення під «високу царську руку» гетьмана Юрія Хмельницького та всього Війська Запорозького. Тимчасове політичне керівництво краєм мав забезпечити цілком надійний єпископ Мефодій, на якого було покладене завдання навернути правобережних козаків на «шлях істини».

З цією метою влітку 1661 р. місцеблюститель робить активні спроби нав'язати взаємини з Юрієм Хмельницьким, залучаючи до цієї справи намісника Софійського монастиря Гавриїла Олешковича (донедавна — наставника гетьманича під час його навчання в Києво-Могилянській академії). Зі свого боку московське керівництво до переговорів із гетьманом правобережної частини Війська Запорозького залучає архімандрита Києво-Печерського монастиря Інокентія Гізеля[99]. Найближчі помічники єпископа Мефодія — протопопи Семеон Адамович і Григорій Бутович — також радили московському керівництву не поспішати з гетьманською елекцією на Лівобережжі й не передавати гетьманську булаву жодному з претендентів, а зачекати, доки Юрій Хмельницький разом із правобережними козаками стане «на шлях істини»: «авося де поверніться під його великого государя високу руку і Юрась Хмельницький і з Задніпровськими черкаси». Обрання ж Якима Сомка чи Василя Золотаренка гетьманом, вважали духовні особи, могло спричинити «на обидва боки [...] замішання»[100].

Тим часом козацька еліта Лівобережної України, хоча на позір і підтримувала наміри Москви та православного духовенства, насправді ж не припиняла з'ясовувати внутрішні конфлікти, дискредитувати в очах московського керівництва своїх суперників. В такий спосіб кожен прагнув скористатися «виграним» часом, аби зміцнитися політично й закріпити за собою лідерські позиції в краї. В другій половині року з'являється відразу ряд доносів на Якима Сомка, написаних його конкурентами в боротьбі за пальму першості в Україні. Вони звинувачують того в «неминучій думі» завдати «велику шкоду цілості всього православя [...] до решти [...] народ наш малоросійський загубити, зносячись заодно з безбожним зрадником з Хмельницьким»[101]. І саме в цей час серед голосів, спрямованих на дискредитацію наказного гетьмана Лівобережжя, чи не найгучнішим стає голос кошового отамана Запорозької Січі Івана Брюховецького.

На відміну від Сомка та Золотаренка, Брюховецький забрався на гребінь політичного протистояння в козацькій Україні не завдяки родинним зв'язкам, а винятково через власні таланти та сприятливий збіг обставин. Варто передовсім зауважити, що історичні джерела надзвичайно скупі на інформацію щодо походження та молоді роки Івана Брюховецького. З тексту вибитої на могильній плиті Брюховецького епітафії можна вирахувати, що народився майбутній гетьман або в 1622, або в 1623 році[102]. Першу документальну згадку про нього зустрічаємо лише під 1649 р. — в укладеному за постановою Зборівського договору реєстрі Війська Запорозького. Там він записаний як «Мартинець Хмельницького»[103]. Таке несолідне ім'я дало підстави дослідникам припустити, що Брюховецький походив із соціальних низів, а також зводити його роль у роки Хмельниччини до такого собі кімнатного слуги гетьмана.

Про те, що це не відповідало дійсності свідчить чимало відомих нам фактів ранньої біографії майбутнього гетьмана. Зокрема, навесні 1656 р. за дорученням гетьмана Хмельницького він з важливою дипломатичною місією відвідав двір трансільванського князя Д'єрдя II Ракоці, куди був виряджений «для продовження встановленої між нами дружби»[104]. Кількома роками по тому, вже за наказом гетьмана Івана Виговського Брюховецький їде в посольство до польського короля Яна II Казимира. Виконання ж дипломатичних місій свідчило, як мінімум, про знання Брюховецьким латини (тогочасної офіційної мови дипломатії) та правил світського етикету.

Шляхетне походження виказує і його служба при гетьманському дворі, переважно як вихователя сина гетьмана, Юрія. Не забуваймо про те, що Богдан Хмельницький прагнув заснувати власну правлячу династію, а, відтак, і виховання свого спадкоємця (згідно задуму гетьмана — майбутнього українського монарха[105]) свідчило про певний рівень довіри харизматичного українського зверхника до Брюховецького.