Розділ «Глава 3 Вибори на Лівобережжі: контроверсійний початок 1661 року»

Служба Брюховецького при гетьманському дворі, а також його певна прив'язаність до Гадяча (тут жила його сестра, тут він розташує свою зимову квартиру в часи шукання гетьманської булави та сюди перенесе гетьманську резиденції після обрання на реґіментарство) дозволяє висловити припущення, що й народився майбутній лівобережний гетьман, мабуть, у Гадячі чи його окрузі якраз в часи його заснування (перша згадка про Гадяч відноситься до 1634 р.[106], але поселення могло існувати й раніше), а його батько, можемо припустити, як і батько Богдана Хмельницького, міг служити як осадчий у тамтешнього старости Яна Даниловича. Отож і близькість Брюховецького до родини Хмельницьких і його симпатії до Гадяча за таких умов є цілком логічними і зрозумілими. Але це лише припущення, довести яке за браком джерел поки не видається за можливе.

Коли ж Іван Виговський після смерті Богдана Хмельницького наприкінці літа 1657 р. перебрав гетьманську владу до своїх рук, а Юрія Хмельницького відправив продовжувати навчання, Брюховецький супроводжував гетьманича до Києва. А коли опозиційно налаштовані до Виговського старшини звертаються до Юрія, аби він став знаменом у боротьбі з ненависним кланом Виговських, Брюховецький їде на Запорожжя агітувати січовиків підтримати свого вихованця. Як свідчить анонімний автор «Літопису Самовидця», в серпні 1659 р. Хмельницький «жалуючи зневаги своєї, же єму гетьманство отнято, вислал за пороги слугу свого Бруховецького до войска просячи, щоб вийшли»[107]. Роком пізніше, восени 1660-го, посланець Яна II Казимира Станіслав Казимир Бєнєвський у розмові з Хмельницьким згадуватиме й про те, що він начебто восени 1659 р. «відіслав Брюховецького з частиною скарбу до царя»[108]. Утім, знайти в документах підтвердження участі нашого героя і в такій прислузі молодому Хмельничченку не вдалося.

Посольська місія Брюховецького на Запорозьку Січ увінчалась успіхом — низовики підтримали кандидатуру молодого Хмельничченка в боротьбі за гетьманську булаву, у Виговського владу спільними зусиллями відібрали та передали її Юрію. Щоправда, після такого успіху Брюховецький не повертається в гетьманську Україну в надії на щедру винагороду свого вихованця. Блискучі ораторські здібності, майстерність популістських прийомів, тонке розуміння людської психології та вміння грати на людських слабинках — усе це дало змогу майбутньому гетьманові швидко завоювати авторитет на Запорожжі, де він жив, за словами літопису, «в добром захованю і в ласці всего Войска Низового». І вже десь наприкінці вересня 1659 року січове товариство вперше обирає Брюховецького своїм кошовим.

Як довго він втримався на цьому уряді невідомо, адже низове товариство полюбляло часто перемінювати своїх старших. Принаймні, вже восени наступного року, як можна зробити висновок з показів самого Брюховецького, на Січі врядує інший старший, а він сам тим часом перебуває в Чигирині[109]. Чи було випадковим його перебування у гетьманській столиці чи це якимось чином було пов'язано з налагодженням стосунків з Юрієм Хмельницьким або ж, навіть, виявом співпраці з ним — через брак достатньо інформативних свідчень — сказати важко. Принаймні, зі слів самого Брюховецького випливає, що на той час він уже був для гетьмана Хмельницького «ближнім чоловіком» і за його наказом «ведал Чигирином»[110]. Процитований лексичний зворот в історичних реаліях середини XVII ст. міг означати посідання запорозьким старшиною уряду городового отамана гетьманської резиденції. Посада, яку перед тим займали доволі знані в Гетьманаті фігури — Лаврін Капуста, Іван Ковалевський тощо, була достатньо почесною і справді могла свідчити про службову наближеність Брюховецького до тогочасного гетьмана. Або ж Брюховецький міг посідати посаду, аналогічну тій, що її обіймав, сидячи в Переяславі, Яким Сомко — наказного гетьмана. Такий поворот сценарію видавався б вельми цікавим з огляду на ту відчайдушну боротьбу, яка між ними розгорілась у майбутньому за право заполучити до своїх рук гетьманську булаву. Утім, віднайти в джерелах підтвердження цій гіпотезі поки що не пощастило.

Коли ж восени наступного року гетьман Хмельницький повертається під владу короля, Брюховецький, щойно зачувши про те, що гетьман Хмельницький і його уряд «с поляки учинили мир», як довідуємось із його слів, переказаних у Москві, відразу ж, 26 жовтня, залишив Чигирин і, «помня свое обещание, к ним пристать не захотел и возы свои отпустил на Переяславль, а сам поехал прямо на Лохвицу», де мав зустріч з царським стольником і воєводою князем Борисом Мишецьким, а звідти попрямував до царської столиці[111]. Водночас він писав і на Січ кошовому отаману, старшині й усьому низовому товариству, аби вони «от поляков и от татар оберегались, а у поляков де и у татар на том положено, что им их запорожан снести», прохав їх, аби вони «на лятцкие прелести не прельщались и к шатости не пристали»[112]. Повідомлення Брюховецького підтверджував і князь Мишецький, котрий у листі до бєлгородського воєводи князя Ромодановського сповіщав таке: «прибежал к нему в обоз из Чигирина Иван Брюховецкой, а сказал ему, что он Юрьи Хмельницкого был ближний человек и приказано было ему ведать Чигирин, а в расспросе ему сказал: едет де он к тебе к Москве известить о измене гетмана Юрьи Хмельницкого, что гетман тебе изменил и поддался крымскому хану и с ляхами помирился и от боярина и воеводы от Василья Борисовича отступил... из Белой Церкви в Чигирин придет и, собрався, пойдет на твои черкасские и украинные городы войною вскоре»[113]. Про зраду гетьмана Брюховецький нібито довідався «по письму из войска приятелей своих» та відразу ж вирушив до царської столийі - «к тебе к Москве известить о том бежит»[114].

До Москви Брюховецький приїхав десь наприкінці 1660 р., коли ситуація в Україні вже поволі втихомирилась. Але навіть попри це, візит Брюховецького до Москви, його запевнення у вірності козаків присязі цареві, небажанні йти за своїм гетьманом, котрий зрадив царя, були належним чином оцінені царським оточенням. З Москви Брюховецький повернувся вже на початку 1661 р. зі знаками царської милості — жалуванням і зброєю для запорожців.

А коли в середині року на Лівобережжі розгорнулась відчайдушна боротьба за гетьманську булаву, незаперечний на той час лідер запорозького козацтва активно до неї долучився. Тоді ж, десь у вересні 1661 р., Брюховецький вельми символічно проголошує себе «кошовим гетьманом» або «запорозьким гетьманом»[115]. А включившись у боротьбу за гетьманську булаву, кошовий гетьман почав активно розкривати «зрадливі наміри» Сомка перед бєлгородським воєводою князем Г. Г. Ромодановським, полковником царської армії Г. Косаговим, неодноразово сигналізувати про це і в Москву. Прибувши до Києва, аби добути тут необхідні для січового товариства припаси та зброю, кошовий зустрічається з місцеблюстителем митрополичої кафедри й переконує його, що Сомкові не можна довіряти, адже він готує зраду[116]. Цілком імовірно, що й київський воєвода князь Ф. Ф. Куракін, який написав у Москву донос на Якима Сомка 21 вересня 1661 р., — що той, мовляв, закликав Юрія Хмельницького, «щоб татаровя йшли на цей бік Дніпра»[117], — отримував інформацію саме від Івана Брюховецького.

Причому, якщо Сомко та Золотаренко могли дискредитувати один одного винятково з позицій критики політичної лояльності опонента, то Брюховецький активно послуговувався арсеналом соціальної критики старшинської верстви, котра, на шкоду інтересам рядового козацтва, перебрала до своїх рук важелі політичної та соціальної влади. Брюховецький у властивому йому барвистому стилі писав: «...кгды же уже як кабаны позаживили и не знають, что з скарбами діяти, для которых то они чинять [...] через все лета доходы арендованные, млиновые и всякие пожитки брали Сомко на войско, а жалованье их царского величества по старому и завше доходило и иншой більш причины не мають, только тая привата их уводит, же за гетьманством ГОНЯЮТСЯ...»[118].

Намагаючись перетягти на свій бік місцеблюстителя Київського митрополичого престолу єпископа Мефодія — «богомольця царського» (як називали місцеблюстителя на той час в офіційній кореспонденції з Москви), кошовий гетьман надсилає до Києва, в митрополичу резиденцію, декілька листів, в яких переконує місцеблюстителя ні в якому разі не довіряти Сомкові, оскільки той «морочить усіх гірше цигана». Наказного гетьмана він називає не інакше, як «зрадник». Стверджує, що той, разом з іншою городовою старшиною, у погоні за гетьманством до решти зруйнує Україну. Не обмежуючись самою лише дискредитацією свого супротивника, кошовий вдається до вельми вдалого — з огляду на нагальні потреби його політичної гри — ходу, а саме: висловлюється за те, аби в Україні взагалі було ліквідовано інститут гетьманства, а управління краєм було довірено кому-небудь з московських вельмож, хоч би царському окольничому князеві Федору Михайловичу Ртищеву: «нам не про гетьманство треба піклуватися, тільки про князя малоросійського від його царської величності, на те князівство бажаю Федора Михайловича мати, щоб порядок був ліпший і береження...»[119].

Пропозиція Брюховецького стосовно передачі управління Україною князю Ртищеву в технологічному аспекті виглядала досить вдалою, принаймні, у двох вимірах: демонструвала політичну безкорисливість кошового, а також обіцяла непогані політичні перспективи місцеблюстителю, оскільки саме цей окольничий царя перебував у близьких стосунках з українським духовенством і захищав його інтереси при дворі Олексія Михайловича.