Розділ «Глава 9 Життя після ради: найближча перспектива — «революція» 1663-го?»

Життя після ради: найближча перспектива — «революція» 1663-го?

По завершенні всіх цих виборних процедур Брюховецький з військами виступив з Кропивні, а слідом за ним з Ніжина до Путивля попрямував і окольничий Велико-Гагін. Згідно з побажанням гетьмана, Яким Сомко, Василь Золотаренко та їхні найближчі соратники залишились під вартою царських ратників у Ніжинському замку. І вже згодом Брюховецький написав у Москву, аби їх видали йому на військовий суд[222].

Тим часом 28 червня від Велико-Гагіна з Ніжина до Москви прибув гонець — майор рейтарського строю Василь Непєйцев повідомленням («сенчуком») про успішне виконання царським окольничим покладеної на нього місії. Зокрема, в «Дворцовых разрядах» було записано, що він зі своїми товаришами, «будучи в Войске Запорожском, его государевы дела в совершение привели по его, великого государя, указу и выбрали гетмана Ивана Брюховецкого»[223].

Десь тоді ж до Москви відписався і єпископ Мефодій, котрий також сповістив про успішне для царської влади завершення виборної гетьманської епопеї на Лівобережжі та водночас порушив перед Олексієм Михайловичем прохання про надіслання в Україну «знамя и булави» для Брюховецького[224].

Виявлене Велико-Гагіним на царській службі в Україні «радение» було належно оцінене Олексієм Михайловичем. Царський окольничий отримав посаду полкового воєводи в Севську, а його помічник, стольник Кирило Хлопов, мав залишитись «с ратними людми в черкасских городех с гетманом с Иваном Брюховецким»[225]. Як побачимо з пізніших документів, місцем служби для стольника було визначено стратегічно важливий з огляду на попередні політичні розклади в Гетьманаті напередодні виборів 1663 р. полковий центр Ніжинського полку.

Загалом царська милість упала на всіх учасників того політичного дійства, котрі були на боці государя. Так, 5 липня «государеве жалованье, с милостивым словом» було адресовано царському окольничому Велико-Гагіну, єпископу Мефодію, новообраному гетьману Брюховецькому, а також «усьому» Війську Запорозькому. Місцеблюстителя Київської митрополії цар обдарував двома сороками соболів, гетьмана «за его верную службу и радения» пожалував булавою, прапором і також двома сороками соболів[226].

Супроводити до Сєвська та до України царські пожалування і переказати «милостиве слово» було доручено стольнику князю Микиті Григоровичу Гагаріну, котрий 5 липня 1663 р. вирушив з Москви на Лівобережжя Дніпра. Спочатку стольник мав би зустрітися з Велико-Гагіним, згодом відвідати в Ніжині єпископа Мефодія. А по тому прямувати до гетьмана Брюховецького. Місцеблюстителя київської митрополії царський уповноважений мав запитати «о спасении», а гетьмана та все Військо Запорозьке — «о здоровье»[227].

Подорож князя Гагаріна в Україну минулась без ускладнень, отож уже в листі від 27 липня гетьман Брюховецький дякував цареві за виявлену милість[228].

В Україні ж переконлива перемога, здобута прибічниками Івана Брюховецького на Генеральній раді під Ніжином на початку літа 1663 р., неминуче мала позначитися на характері суспільно-політичних відносин на Лівобережжі та принципових засадах взаємовідносин Лівобережного Гетьманату з Москвою. Адже мало того, що в погоні за булавою претендент щедро роздавав далекосяжні обіцянки запорожцям, єпископу Мефодію, представникам царського уряду, рядовим козакам і посполитим Лівобережжя, беручи на себе зобов'язання в разі перемоги переглянути існуючий механізм влади, обмежити всевладдя старшини, стримати майнові апетити новонародженого панства тощо. Задекларований Брюховецьким курс на реанімацію інституту загальної Генеральної або «чорної», «чернецької» військової ради — як найвищого розпорядчого органу Війська Запорозького — зруйнував і до того не вельми тривкий спокій у суспільстві, сприяв подальшій ескалації охлократичних настроїв, а крім того, посилив становище місцеблюстителя Київської митрополії та представників уряду царя Олексія Михайловича в Україні.

Найпершими ознаками зміни політичного клімату в лівобережній частині Війська Запорозького стало кардинальне оновлення персонального складу старшинського корпусу, насамперед його горішньої частини. Як відзначалось раніше, вже 18 червня 1663 р. за проханням Брюховецького та за наказом царського окольничого Д. С. Велико-Гагіна було взято під варту наказного гетьмана Якима Сомка, полковників ніжинського Василя Золотаренка, переяславського — Опанаса Щуровського, чернігівського — Оникія Силича, київського — Семена Третяка, іркліївського — Івана Папкевича, лохвицького — Степана Шамрицького, прилуцького — Дмитра Чернявського, а також військових писарів Хому Тризнича та Михайла Вуяхевича, сотника Івана Горобея, осавулів Семена і Прокопа Калуженських та інших.

У відправленому до Москви поясненні необхідність арешту старшини мотивувалася тим, щоб вони «за Дніпро не пішли» і звідтіля «...на твої (тобто «царські». — В. Г.) черкаські міста війною не прийшли»[229].

Згідно з повідомленням Самійла Величка, аби за допомогою уряду Олексія Михайловича остаточно викорінити з Лівобережжя зерна опозиційності, новообраний гетьман повідомив у Москву про те, що в Сомка нібито зберігається текст Гадяцької угоди з польським королем 1658 р., який потрапив йому в руки після поразки гетьмана Івана Виговського під Хмільником у 1659 р. І нібито саме цей документ Сомко мав намір висунути уряду Олексія Михайловича як відправний при укладенні нової угоди з Військом Запорозьким — звичайно ж, якби йому вдалося прибрати гетьманську булаву до своїх рук. У тому разі, якщо цар відмовиться слідувати букві гадяцьких постанов, стверджував Брюховецький, Сомко мав намір взагалі відмовитися від царської протекції. Решта ж взятих під варту козацьких старшин, за інформацією гетьмана, всіляко підтримували замисли претендента на гетьманство в Лівобережній Україні[230].

Уже неодноразово згаданий перед тим очевидець і, цілком вірогідно, активний учасник тих подій — автор «Літопису Самовидця»[231], стверджував, що тільки-но новообраний реґіментар вийшов із соборної церкви Ніжина, де «присягу виконал [...] зо всім войском [...], того ж дня своїх полковников понастановлял з тих людей, которіє з ним вийшли з Запорожжя, по усіх городах». І дійсно, забраний у Василя Золотаренка пернач ніжинського полковника гетьман передав своїй чи не найбільш довіреній особі, добре відомому з переделекційних баталій козаку-неофіту Матвію Гвинтовці (саме від його товариства статечні лівобережні козаки напередодні «Чорної ради» ховалися зі своїми пожитками наче від чужоземного зайди нападника).

На вакантні після арешту полковників решту лівобережних урядів було призначено: до Чернігівського полку — запорожця Трохима Миколаєнка, Прилуцького — Данила Пісоцького, Переяславського — Данила Ярмоленка (Єрмолаєнка), Лубенського (Лохвицького) — Гната Вербицького, Київського — Василя Дворецького. На місце Стародубського полковника Петра Рославця було поставлено Івана Плотника (Терника).

Із діючих на момент проведення Ніжинської ради старшин полкові уряди зберегли за собою лише ті з них, котрі засвідчили Івану Брюховецькому свою приязнь ще з осені 1662 р., а саме: гадяцький полковник Василь Шиман-Шиманський, миргородський — Павло Апостол (Царенко) та полтавський Дем'ян Гуджол[232]. Усі вони, як бачимо, представляли південні полки Лівобережжя, тобто, полки, які тяжіли до Запорожжя і старшина яких напередодні Ніжинської ради тісно співпрацювала тоді ще з претендентом на гетьманство Іваном Брюховецьким.

Кардинальним чином обновився і персональний склад генеральної старшини. Так, уряд генерального обозного обійняв Іван Цісарський, наказного обозного — Павло Животовський, генерального писаря — Степан Гречаний, генеральних суддів — Петро Забіла та Юрій Незамай, генеральних осавулів — Степан Афанасьєв (Степан Опанасович Іванів) та Пархом Нужний, генерального хорунжого — Іван Попов, генерального бунчужного — Григорій Витязенко та генерального підскарбія — Роман Ракушка-Романовський. Впливові місця в службовій ієрархії Війська Запорозького посіли низові козаки — Степан Красна Башта, Гаврило Годуненко, Степан Чернець та Омелько Серденя[233].

Як бачимо, лише за деякими, незначними винятками, перші ролі в оточенні Івана Брюховецького стали відігравати люди, які до того часу або зовсім не були відомі широкому козацькому загалу, або перебували на другорядних ролях.

Проте, очевидно, обставини, за яких Іван Брюховецький прийшов до влади, диктували ситуацію, за якої новообраний реґіментар не міг обмежитися лише кадровими змінами в старшинському корпусі, навіть, якщо вони були такими вельми радикальними. Логіка розвитку подій вимагала нових екстраординарних кроків, ініціатором яких далеко не завжди й був гетьман. Так, скинення козацької старшини з урядів супроводжувалося небаченим раніше вибухом насильства з чітко вираженим антисоціальним забарвленням. Самовидець констатував: «При котором настановливаню полковников много Козаков значних чернь позабивала [...] Хочай якого значного козака забили или человіка, то тое в жарт повернено, а старшина козаки значніє, якомогучи, крилися, где хто могл, жупани кармазиновіе на серяги миняли»[234].

Вочевидь саме з «Літопису Самовидця» останній сюжет перекочував і до «Краткого описания Малороссии», де читаємо таке: «...Сомков обоз запорожская голота с подобними им расхитили и по городах несказанное грабителство и беду, з наущення Бруховецкого, чинили обивателем; чего ради многие знатне люди, оставя доми со всеми пожитками в росхищение им укривалися...»[235].