Розділ «Глава 2 Навіщо Війську Запорозькому осібний лівобережний гетьман?»

Навіщо Війську Запорозькому осібний лівобережний гетьман?

Для того, аби зрозуміти феномен «Чорної ради» 1663 р., варто принаймні побіжно пригадати перебіг політичного протистояння всередині козацької України попередніх перед цим 5-6-ти років, коли власне визрівали передумови тієї, за визначенням Наталі Яковенко, «війни берегів», що стала реальністю вже з початком 1660-х років[18].

Уперше конфлікт запорозького і лівобережного козацтва з гетьманським урядом дав про себе знати восени 1657 р., в перші місяці гетьманування Івана Виговського. Хоч справедливості заради варто зауважити, що провісником майбутнього конфлікту «гетьманський уряд — січове товариство» став антигетьманський виступ на Запорожжі ще взимку 1650 р., коли проти гетьмана Богдана Хмельницького та його політики виступили запорожці на чолі з козаком Домонтівської сотні Черкаського полку Яцьком Худолієм. Тоді Хмельницький самопроголошеного претендента на гетьманство стратив і такими рішучими діями придушив заколот у його зародку. Та, природно, цим конфлікт вичерпано не було. І в умовах чергового послаблення гетьманської влади, зумовленого хворобою Богдана Хмельницького, Запорожжя навесні 1657 р. знову стає центром антигетьманських заворушень, звідти знову залунали погрози «йти на гетьмана и на писаря и на [пол] ковников и на иных начальных де»[19].

Конфлікти ж, судячи з заяв запорожців, мали передусім соціальне підґрунтя: «розграбить и побить за то, что де они гетман и писарь и полковники и иніе начальніе люди со всех городов, с ранд, и с сел и деревень емлют себе поборі большие и тем самым они [бога] теют, а им козакам ничего не дают»[20]. Відтак той факт, що наступник Хмельницького гетьман Виговський намагався забезпечити собі підтримку Війська Запорозького, орієнтуючись лише на привілейовані верстви населення (що автоматично завдавало шкоду іншій його частині), лише поглиблює конфлікт, поширює його соціально і територіально.

Але, крім соціальних протиріч, у загостренні конфлікту між Запорозькою Січчю та Іваном Виговським не останню роль відіграли й політичні мотиви — прагнення січової старшини повернути Кошу лідерські позиції, поширивши його вплив на гетьманську Україну. В такому контексті спроби Виговського перебрати до своїх рук гетьманську булаву спершу на старшинській, «кулуарній», а згодом і на розширеній раді (проте знову без участи запорожців), обурюють січову старшину, яка, зважаючи на зростання антигетьманських настроїв і в «городовій» Україні, йде на відвертий конфлікт із гетьманським урядом.

Як бачимо з матеріалів посольства січового товариства до Москви в листопаді 1657 р., політична програма опонентів Виговського не виходила за межі прокрустового ложа політики «козацького автономізму», від якої гетьманський уряд відмовився вже десь наприкінці 1648 — початку 1649 р. Зокрема, під час переговорів у Посольському приказі 23 листопада 1657 р. керівник січового посольства Михайло Стринжа заявляв: «При прежних де полских королех они Войском Запорожским без королевского ведома послов из иных государств не принимали. Также де и ныне, как они учинились под царского величества высокою рукою, и им де было послов и посланников потому ж без указу царского величества не принимать и отпускать [...] не годилося»[21]. Крім того, запорожці погоджувалися, щоб «царского величества воеводы у них в городех были», погоджувалися також на контроль із боку царського уряду за гетьманською елекцією: «а без воли великого государя [...] самим нам гетманов не пременят». В разі ж смерті українського реґіментаря, «обрав гетмана, вскоре слать послов до его царского величества бити челом о подтвержденье на гетманство»[22].

Політична поступливість Коша, його готовність перебувати у фарватері московської політики, дає січовим лідерам нагоду здобути підтримку царського уряду й перетворитися завдяки цьому на одну з найвпливовіших в Україні політичних сил. За результатами переговорів у Москві уряд Олексія Михайловича, попри неодноразові заклики Виговського не йняти віри бунтівникам[23], надсилає на Січ кошовому Якову Барабашеві царську грамоту. Вона, хоч і стримана за стилем, чітко давала зрозуміти, що Москва визнає Кіш повноправним суб'єктом українсько-московських відносин[24]. Подальші події переконливо засвідчили згубність такої практики для стабільності козацької України. Михайло Грушевський був переконаний, що саме ця царська грамота, разом із коментарями та доповненнями запорожців Михайла Стринжі та Івана Донця, викликала нову хвилю напруги у Війську Запорозькому, епіцентр діяльності якого перемістився з Січі (що під тиском гетьманського уряду формально визнала владу гетьмана Виговського та змістила кошового Якова Барабаша) південь Лівобережжя — на Полтавщину. Там на його чолі поставили авторитетного полковника, сподвижника Богдана Хмельницького Мартина Пушкаря[25].

Розмежування проходило не лише за соціальними вподобаннями, а й несло в собі певні політичні маркери. Доволі прикметним у цьому сенсі є інформація, передана до Москви навесні 1658 р. призначеним резидентом до гетьмана Виговського воєводою і стольником Петром Скуратовим. Згідно з нею, «задніпровські козаки кажуть у розмовах: Пушкар хоче того, щоб були государеві воєводи, а в нас де того ніколи не буде»[26].

Правдивість інформації воєводи Скуратова підтверджували доволі різкі антимосковські заяви лідерів правобережного козацтва — вихідців зі шляхетського середовища полковників Івана Богуна та Самійла Виговського[27].

Загибель полковника Пушкаря та розгром гетьманом Виговським за допомоги Кримського ханату пушкарівців у битві під Полтавою на початку літа 1658 р., безперечно, послабило опозицію, але проблеми не вирішили. Отож варто було після укладення Виговським Гадяцької угоди з Річчю Посполитою 6 вересня 1658 р. царській владі розіслати грамоти, закликаючи козаків до боротьби зі «зрадником Івашкою», та відправити в Україну війська під командою воєводи Г. Г. Ромодановського, як відразу ж в Україні поновилися антигетьманські акції, передовсім на Лівобережжі. Тут, під прикриттям військ бєлгородського воєводи організовуються перші «вибори» лівобережного гетьмана, в результаті яких новим реґіментарем (щоправда, наказним) проголошується Іван Безпалий[28].

З кінця літа 1659 р на Лівобережжі розгортається антигетьманське повстання, лідери якого Тимофій Цицюра, Василь Золотаренко та Оникій Силич виразно демонструють власну лояльність по відношенню до царської влади, яка і виступає головним водорозділом між ними та гетьманом Виговським. Отож, коли 30 серпня 1659 р., тобто в умовах розгортання антигетьманського повстання, київський воєвода В. Б. Шереметєв писав до вірного гетьману Виговському Івана Нечая у Старий Бихів, закликаючи його здати фортецю царським ратним людям, він наголошував на тому, аби білоруський полковник «с полковники днепровскими совокупясь, служить [...] великому государю»[29]. З аналогічними пропозиціями, до речі, до білоруського полковника зверталися також і згадані раніше лідери антигетьманського заколоту на Лівобережжі[30].

На політико-правому рівні ж чи не вперше відокремлення лівобережної старшини від правобережної за ознакою «більшої вірності» по відношенню до царської влади спостерігаємо в положеннях так званих «Нових статей» Юрія Хмельницького, за якими чимало представників лівобережної козацької старшини, ініціаторів промосковських виступів на Лівобережжі — Іван Безпалий, Тиміш Цицюра, Василь Золотаренко та інші — отримували царський імунітет перед гетьманським і військовим судом: відтепер їх не мали права засудити на смертну кару без особливого на те дозволу государя[31].

Цікаво, що Юрій Хмельницький, будучи, згідно з твердженнями Самійла Величка, за виявлену в Переяславі поступливість у питанні «премененія в некіих клавзулех пактов отеческих (тобто Березневих статей 1654 р. — В. Г.) Переяславськими, а особливе взглядом новаго придатку в тех пактах [...] всегда от старшины и полковников был поносимый и стужаемый»[32], на кінець року спробував було виправити становище, відіславши до Москви представницьке посольство на чолі з полковниками Андрієм Одинцем і Петром Дорошенком[33]. Посольство мало поставити перед урядом Олексія Михайловича вимогу денонсувати відразу цілий ряд пунктів угоди 1659 р., які обмежували владні прерогативи гетьмана та козацької старшини, в тому числі і ліквідацію судового імунітету, наданого «проти давнього звичаю військового» тим козацьким старшинам, які засвідчили свою відданість цареві[34]. Та Московські переговори 1660 р. стали для української сторони провальними: на більшість вимог гетьманського уряду переглянути зафіксовані в Переяславському договорі 1659 р. норми з'явилися негативні резолюції царя: «бути так, як написано»[35].

В результаті такої непоступливості царської влади від неї відразу ж відсахнулась значна частина старшини, причому, переважно правобережної. Так, за спостереженням висланого за наказом короля до гетьмана в Чигирин посланця Селецького, козацька старшина радо його вітала, на влаштованому на його честь в Умані бенкеті не тільки виголошувала тости за здоров'я короля та міцний мир із Річчю Посполитою, але засвідчувала свою прихильність королеві й обіцяла в разі польського наступу відразу визнати своє польське підданство. В адресованому ж С. К. Бенєвському листі уманський полковник Михайло Ханенко повідомляв про незгоду, що панувала як серед самих козаків, так і між козаками та москалями. Полковник вказував на «велику немилість, неприязнь і ворожнечу» між козаками «задніпровськими» та «цьогобічними»[36]. Аналізуючи розклад сил на початок 1660 р. у Війську Запорозькому, полковник стверджував, що Москви наразі трималося лише «гультяйство дейнецьке». А більшість козаків, у тому числі, й він сам, бажали бути під владою свого «природного пана» — польського короля. За підрахунками М. Ханенка, царських вояків на Правобережжі тоді було десь три тисячі (до того ж, «голих, босих, роздягнутих, голодних»), Вони «на міста ґвалтом напирають, але їх козаки ґвалтом пускати не хочуть»[37].

Наступний крок до політичного розмежування «вірного» лівобережного козацтва та «сумнівного щодо лояльності» правобережного було зроблено царською владою вже напередодні воєнної кампанії 1660 р. На воєнній раді, скликаній у середині липня В. Б. Шереметєвим коло Василькова, ухвалили план стратегічних дій, який передбачав поділ козацького війська на кілька частин. Одна з них, очолювана наказним гетьманом переяславським полковником Тимофієм Цицюрою, спільно з військами В. Б. Шереметєва виступала проти поляків на західному напрямі, друга ж, під командуванням гетьмана Юрія Хмельницького, мала захищати південний фланг і тил головних сил від нападу кримських орд, а також перешкоджати об'єднанню татар із коронною армією. Згідно з повідомленнями Ю. Хмельницького цареві, разом із Тимофієм Цицюрою в похід виступило 11 лівобережних полків; під командуванням же київського воєводи було десь 60 тисяч ратників[38]. Ніжинський та Прилуцький полки на чолі з наказним гетьманом ніжинським полковником Василем Золотаренком вирушили на Північ. На білоруських землях вони мали об'єднатися з російськими військами, очолюваними воєводою князем Ю. А. Долгоруковим[39]. Ще два козацькі полки — Канівський та Черкаський — вирушали на Запорожжя, аби спільно з кошовим отаманом, який мав майже 10 тисяч запорожців і 5 тисяч «охотників» Івана Сірка, за відповідним гетьманським наказом «промисел чинити над татарами»[40].

Оминаючи стратегічні вади такого надмірного дроблення Війська Запорозького, що безперечно послаблювало головне угрупування на чолі з В. Б. Шереметєвим і Т. Цицюрою, не можна не помітити той принцип поділу Війська Запорозького, який було обрано російським командуванням і який опосередковано засвідчував існування негативних політичних тенденцій у козацькому середовищі та у взаєминах із російською стороною[41]. Адже розподіл полків за регіональною ознакою міг, по-перше, відображати ситуацію політичного протистояння між правобережними та лівобережними старшинами, по-друге ж, вказував на недовіру московського командування до правобережного козацтва.

Перебіг осінньої фази кампанії 1660 р. переконливо підтвердив наявність конфлікту поміж гетьманським урядом та російської владою, що латентне був присутнім у їхніх взаєминах уже від початку гетьманування Юрія Хмельницького, а її результати ще більше посилили конфліктність усередині Війська Запорозького, стали ще одним кроком на шляху децентралізації Гетьманату, його поділу за територіальною ознакою. Так, коли правобережна старшина — під тиском обставин воєнного плану і зважаючи на невдоволення характером взаємин з царем — спробувала реанімувати норми Гадяцької угоди з Річчю Посполитою 1658 р., лівобережне козацтво — знову ж таки значною мірою і під тиском зовнішніх обставин — виявилось неготовим до такого повороту подій.

Нагадаємо, що, згідно з умовами Чуднівської угоди 1660 р.[42], Ю. Хмельницький брав на себе зобов'язання негайно відступити від царя, припинити будь-які контакти з В. Б. Шереметєвим та іншими начальниками російських військ в Україні, ніколи не вступати з ними в переговори й не мати товариських взаємин. Анулювати мали й всі інші домовленості Війська Запорозького щодо протекції когось із іноземних володарів, із якими козаки не мали права встановлювати контакти в майбутньому. Щоб якнайшвидше відібрати міста й фортеці, зайняті московськими залогами, козацький гетьман на чолі військ мав негайно повернутися на Наддніпрянську Україну, залишивши під Чудновом декілька полків, аби ті разом із польською армією та кримськими ордами взяли участь в остаточному розгромі В. Б. Шереметєва. Якщо б капітуляцію московських військ затягнули на довший час, Ю. Хмельницький мав мобілізувати на допомогу Речі Посполитій все Військо Запорозьке. Що ж стосується подальшої долі наказного гетьмана Т. Цицюри, в угоді домовилися пробачити всі його провини (зважаючи «на прохання та наполягання гетьмана запорозького»), але тільки за умови, що він разом із козаками негайно покине табір В. Б. Шереметєва й спрямує проти нього зброю. В такому випадку наказному гетьманові, як і всім його козакам, гарантували збереження всіх вольностей, які матиме й решта Війська Запорозького. Козаки Ніжинського та Чернігівського (у джерелах українського походження — Прилуцького) полків, які на час укладення угоди спільно з московськими ратниками проводили бойові операції на білоруських землях, вже за першим універсалом гетьмана (який мали б відіслати негайно) мали також відступити від Москви та визнати зверхність польського короля.

Шукаючи можливості для вирішення найгострішої на той момент проблеми — за будь-яку ціну відірвати від царського ближнього боярина двадцятитисячне козацьке військо на чолі з Т. Цицюрою, адже, за визначенням польської сторони, «то була головна сила Москви»[43], Хмельницький таємно вислав Т. Цицюрі універсал, повідомляючи про укладення мирної угоди з польською стороною. Гетьман ставив до відома наказного, старшину та козаків, що угодою передбачено збереження всіх прав і вольностей, якими володіло Військо Запорозьке, до того ж, рівною мірою — як для правобережних, так і лівобережних козаків. А тому гетьман радив старшині та всім задніпровським козакам перейти на бік польського короля, який виявив готовність забути всі попередні кривди та ласкаво прийняти їх під своє покровительство, замість того, щоб даремно загинути в обложеному таборі. Якщо ж козаки залишать обоз В. Б. Шереметєва й вийдуть зі зброєю в руках проти нього, Ю. Хмельницький обіцяв їм гарантію життя та вольностей. Інакше ж їх, як ворогів, суворо покарають, позбавивши життя їх, їхніх дружин і дітей та відібравши маєтності[44].