Розділ «Передмова»

«Зараз по весні заводится на новое лихо, чого за иних гетманов не бивало, тоест чорной ради»

Літопис Самовидця. — К., 1972. — с. 89.

«Тут зріте сины малоросійскіи нещастье матки вашей и крайную погибель отчизни вашея: єгда бо горделивіи и високодумніи тогдашніи козацкіе властолюбци и междоусобнія ратники, а отчизни вашея разорители и вас самих нещадніи губители, Виговскій и Пушкар Полтавскій изчезнуша, по них зась Хмелниченко и Сомко прейдоша; тогда третіи тим подобніи і гетмани и губытели ваши, Тетера и Бруховецкій, народишася».

Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — К., 1851. — т. 2. — с. 39.

Наприкінці червня 2013 р. виповнилось 350 років широковідомій Ніжинській раді 1663 р., за результатами якої на Лівобережжі було розв'язано проблему елекції осібного гетьмана, до влади прийшов ставленик Запорозької Січі Іван Брюховецький, а його суперники на гетьманських перегонах — наказний гетьман Яким Сомко та ніжинський полковник Василь Золотаренко разом зі своїми найближчими помічниками були або страчені, або відправлені на заслання до Сибіру. Утім не лише цим «прославилась» рада 1663 р. Зі слів автора «Літопису Самовидця», винесених в епіграф книги, нею було «заведено» в Україні «новое лихо, чого за иних гетманов не бивало, тоест чорной ради»[1]. Крім того, постанови Ніжинської ради 1663 р. для багатьох дослідників асоціюються (до слова, не вповні коректно) з узаконенням територіального поділу Гетьманату на Лівобережний і Правобережний або — в ширшому контексті — з початком «Руїни» (ще одне історичне кліше, що потребує, як мінімум, широкого обговорення фахівців). Та й узагалі «Чорна рада» (значною мірою завдяки й літературному таланту Пантелеймона Куліша, котрий використав її фабулу як сюжет для завершеного в 1846 р. першого у вітчизняній художній літературі історичного роману «Чорна рада») стала для українців одним із знакових місць історичної пам'яті.

Усе це разом стало приводом для проведення в ювілейному 2013 р. низки регіональних, всеукраїнських і міжнародних конференцій та круглих столів[2], а представники громадськості Сіверщини навіть виступили з ініціативою щодо відзначення цієї події на загальноукраїнському рівні. Експертні оцінки фахівців завадили реалізувати задумане, а відтак можна лише гіпотетично говорити про те суспільне протистояння, яке неминуче мало б місце в разі підтримки такої ініціативи.

Таким чином у контексті сказаного постає питання: чи вартує те, що відбулося влітку 1663 р. в околицях Ніжина, на широке суспільне відзначення чи, навпаки, гідне громадянське засудження? Наскільки та подія, за якою укорінилась назва «Чорна рада», була унікальною для історії Гетьманату? В якій мірі визначальними для козацької України стали її результати? Та наскільки підсумки Ніжинської генеральної ради 1663 р. перекреслили наявний історичний досвід розвитку Української козацької держави, а в якій мірі стали його органічним продовженням і практичним втіленням? Усі ці питання, безперечно, потребують суспільної актуалізації і широкого зваженого обговорення, навіть не беручи до уваги ту обставину чи відчувається наразі ювілейний присмак «чорнорадівських» подій, чи він уже відсутній.

Але проблематика «Чорної ради» 1663 р. цікава не лише з точки зору з'ясування її місця в структурі історичної пам'яті. Проблема становить інтерес і з точки зору розвитку вітчизняної історіографії. Надто вже випукло представлена Ніжинська рада 1663 р. в наявному вітчизняному історичному наративі, аби не піддатися спокусі сприймання її постанов як рубіжних передовсім у процесі занепаду Української козацької держави. І добре, якщо мова йде про подію лише як інтелектуальну провокацію для переосмислення складного історичного явища.

Отож, скажімо, відомі українські дослідники Валерій Смолій і Валерій Степанков, згадуючи про Ніжинську «Чорну» раду в монографічному дослідженню, присвяченому представленню політичного портрета Петра Дорошенка, тонко зауважують наявність очевидного конфлікту між тим, що задумувалось історичними персонажами тієї доби, та тим, що ними реалізовувалось на практиці: «Тим часом тривала кровопролитна громадянська війна завершилася ухвалою Ніжинської чорної ради (27-28 червня) про обрання гетьманом Лівобережної України І. Брюховецького, що засвідчило перемогу проросійськи налаштованого старшинського блоку, підтриманого запорожцями, незаможним козацтвом і поспільством. Фактично це означало, що відбулося перетворення унітарної козацької України у конфедерацію Правобережної і лівобережної Гетьманщини та Запорожжя. Характерно, що старшини, козаки і поспільство усіх трьох політичних утворень постійно декларували свою відданість справі єдності держави й доклали максимум зусиль до реалізації цих планів, однак усі їхні наміри й дії оберталися новою руїною для України»[3].

Натомість добре знаний в Україні російський історик-україніст, професор Санкт-Петербурзького університету Тетяна Яковлева (Таїрова), ведучи мову про ніжинські події 1663 р. («криваву Чорну раду», як емоційно вона називає їх) та класифікуючи їх такими, що де-юре знаменували розкол козацької України, чи не при кожній згадці про одного з головних дійових осіб того історичного дійства — Івана Брюховецького, характеризує його не інакше, як: «політичний авантюрист», «авантюрист, цілком байдужий до долі батьківщини», що «цінував царські подачки більше від гетьманської влади... догоджав воєводам, а не прагнув установити власні порядки на підвладній йому території», «заради власної вигоди був готовий на будь-яких умовах ділитися владою з воєводами» тощо[4].

Наскільки науково продуктивними є такі підходи до з'ясування суті тих історичних подій? Наскільки справедливими є такі характеристики історичних персонажів? Що насправді можна класифікувати як причину, а що як наслідок у тому складному і трагічному процесі занепаду козацької держави другої половини XVII ст.? Процесу, який легко було спільними зусиллями запустити, але надзвичайно складно зупинити зусиллями спільними та практично неможливо — зусиллями одноосібними когось із гетьманів чи претендентів на гетьманство, яким би він не був не-авантюрним в ухваленні рішень, чужим у задоволенні власних інтересів, відверто конфронтаційним у стосунках з воєводами та безмежним у своїх амбіціях щодо встановлення власних порядків на підвладній йому території. А відтак і чи не надто вже простим поясненням складної історичної проблеми буде «призначення» Івана Брюховецького «винним» за всі біди, що впали на козацьку Україну в другій половині XVII ст. — за сплеск соціального протистояння, за дезінтеграцію Правобережжя та Лівобережжя, за погіршення політико-правового статусу Війська Запорозького та й за руйнацію Гетьманату загалом?