Розділ «Глава 13 Тривоги гетьмана в переддень війни з Річчю Посполитою 1663-1664 років»

Чорна рада 1663 року. Передумови, результати, наслідки

Тривоги гетьмана в переддень війни з Річчю Посполитою 1663-1664 років

Допоки на Лівобережжі лунали останні акорди п'єси з назвою «Вибори гетьмана», на правому березі Дніпра завершувалась підготовка до широкомасштабного воєнного вторгнення на «Задніпров'я». Чому широкомасштабного? Тому що на відміну від попередніх років, коли Дніпро форсували переважно по декілька правобережних козацьких полків, поміч яким надавали відділи татар і, в окремих випадках, одна-дві коронні хоругви, цього разу очолити похід лаштувався особисто Ян II Казимир, а зібрати під свої знамена король мав намір всі наявні на той час у Речі Посполитої сили — і коронні війська, і литовські хоругви, і козацькі полки правобережного гетьмана Тетері, та вже звично вкотре скористатись військовою допомогою Орди.

Чи не була, бува, виправа спровокована результатами «чорнорадівської» політики Брюховецького та його московських покровителів? Російська дослідниця Тетяна Яковлева вважає, що так воно й було — «обрання Брюховецького об'єктивно підштовхнуло поляків до дії»[299].

Але, здається, набагато більше резонів у тих дослідників, котрі не вбачають тут ніякого прямого причинно-наслідкового зв'язку. Похід задумувався оточенням короля, як це не дивно б звучало, як спроба... заспокоєння Речі Посполитої, що перед тим опинилася на самому краю прірви небаченого раніше громадянського протистояння в середовищі самої еліти держави. «Рокош Любомирського» — а саме про нього йде мова — сколихнув устої держави, серйозно підважив позиції королівської влади. Отож апологети останньої і не вигадали нічого ліпшого, як спробувати однією переможною війною на Сході вирішити всі наявні проблеми та перекреслити всі ті негаразди, що впали на вітчизну в останні роки та навіть десятиліття. Зважаючи, що саме у війську польний гетьман Єжи Любомирський мав неабияку підтримку, яку він міг у будь-який момент конвертувати в новий потужний виступ проти короля, військо це необхідно було в найкоротші терміни вивести з теренів власної держави.

Цього разу кінцевим пунктом призначення для королівського походу на Схід була визначена не Україна, а Москва. Саме в царській столиці або на підступах до неї король мав намір прийняти капітуляцію російської сторони. Звичайно ж, доля українських земель, зокрема Лівобережжя, мала також вирішитися в результаті цієї війни. А ще Лівобережжя мусило прийняти на себе тягар розгортання театру польсько-російського воєнного протистояння.

Щоправда, в польській історіографії не спостерігається одностайності в оцінці стратегічних і тактичних пріоритетів кампанії 1663-1664 років. Так, відомий польський історик Адам Керстен стверджує, що в первісному плані ведення війни, розробленому в оточені короля, оговорювалось, що терени Лівобережжя коронні війська мали пройти швидким маршем, без втягування у серйозні протиборства. І де тільки це було можливо, варто було уникати затримки руху та втрати живої сили і боєприпасів. Як тільки б якась фортеця починала чинити спротив королівським військам, ті мали її минати і рухатися далі — на Москву. Литовська ж армія мала поєднатися з силами короля вже на теренах Російської держави[300].

А ось інший, не менш авторитетний дослідник, Збігнєв Вуйцик вважає, що з військової точки зору метою походу королівського походу було опанування Задніпрянською Україною, а вже по тому — марш в глиб Московського царства[301]. На думку ж Керстена, опановувати Лівобережжя були покликані не головні сили королівської армії, а виряджені для цього кількатисячні відділи під командою Яна Собєського та залишені на Київщині хоругви полковника Себастьяна Маховського.

Не має єдності й у питанні щодо оцінки слушності обраного для виступу в похід часу. Збігнєв Вуйцик вважає, що з виступом Ян II Казимир дещо поспішив. Для забезпечення сприятливих умов для розвитку виправи варто було перед тим заспокоїти Правобережжя[302]. Натомість Адам Керстен переконаний, що затримка з виступом могла дуже дорого коштувати королю. На короткий час для Речі Посполитої ситуація склалася до певної міри сприятливо й втрачати цей шанс, не спробувавши реалізувати хоча й доволі ризикований, але такий амбітний план, не можна було. Адже подальший розвій визвольного руху на Правобережжі, цілком реальне зміцнення за допомоги Росії позицій Брюховецького та його цілком можливе подолання спротиву Павла Тетері взагалі б унеможливили реалізацію планів короля. А так шанси на успіх існували. Питання полягало лише в тому, наскільки вміло ними скористається польська сторона[303].

5 серпня 1663 р. у Львові Ян II Казимир проголосив початок походу супроти Московської держави, покликаного, як було сказано в королівському універсалі, вирвати з московських рук Україну — «цю зіницю ока Польської Корони». І вже наступного дня 34-35-тисячна (разом з військовими слугами) армія виступила в похід[304].

Для того, аби якнайшвидше висунутися на кордони Російської держави, на час маршу коронну армію було розділено на декілька частин. Отож наприкінці липня — початку серпня з-під Львова та Бродів в Україну вирушили корпуси під командою коронних реґіментарів Стефана Чарнецького, Яна Собєського та Станіслава Яблоновського. Четверта група — частина піхоти та коронна артилерія — рухалась під безпосередньою зверхністю Яна II Казимира. Окремі корпуси мали поєднатися в районі Шаргорода на Поділлі, а всі королівські сили планували сполучити вже на Київщині, під Білою Церквою. Корпус під орудою короля мав рухатись до місця збору через Меджибіж, Вінницю, Борщагівку й Володарку, інший — через Заслав, Сиділков, Полонне, Любар, Чуднів і Паволоч, ще інший — через Корець, Звягель, Коростишів[305]. На збір до Білої Церкви мали прибути також Ян Собеський та правобережний гетьман Павло Тетеря. Очікував король і на прибуття з Ордою кримського хана.

Марш королівського війська правобережними теренами протікав доволі швидко. Десь у середині вересня джерела фіксують перебування короля в Шаргороді, наприкінці місяця — в Брацлаві, а 8 жовтня — вже в Білій Церкві. 13 жовтня відбулася воєнна рада. Її учасники відхилили пропозицію Стефана Чарнецького завдати удару по Києву, а вирішили йти на Лівобережжя. При цьому вони дослухались до пропозицій гетьмана Тетері й ухвалили рішення головним силам на чолі з королем Дніпро форсувати трохи нижче Києва, в районі Ржищева, аби потім рухатись на Бориспіль, а далі вздовж Десни до Остра.

У складі головної королівської армії, що нараховувала до двадцяти тисяч коронних жовнірів, було також долучено дванадцятитисячний козацький корпус під командою наказного гетьмана Івана Богуна та близько чотирьох тисяч татар під орудою нурадин-султана Мегмед Ґерея[306]. Для забезпечення тилів і гарантування спокою на Правобережжі було залишено полковника Себастьяна Маховського, а також козаків Чигиринського, Канівського, Київського і Брацлавського полків.

Ще одна група військ під командою коронного хорунжого Яна Собєського (близько чотирьох тисяч жовнірів) та приданих йому трьох козацьких полків на чолі з правобережним гетьманом Павлом Тетерею і частиною татар Сефер Ґерея, переправившись на лівий берег Дніпра, спрямовувалась в південні полки Лівобережжя, аби навернути тамтешній люд під владу короля та гарантувати в такий спосіб від несподіваного нападу тили головних королівських сил.

На 13 грудня було назначено дату наступної воєнної ради (вже за участю литовського командування), на якій мали ухвалити план вторгнення в межі Російської держави.

Виступаючи на Лівобережжя, Ян II Казимир видав королівський універсал до української шляхти, наказуючи їй якомога лагідніше ставитись до своїх підданих і козаків, що на той час мешкали в їхніх маєтностях[307]. І як видно з листування гетьмана Брюховецького з воєводою Ромодановським, у середині — другій половині жовтня королівські універсали активно поширювались лівобережними теренами[308].

На підвладній цареві частині України вже перші поголоски про наміри Яна II Казимира йти війною супроти царя та його лівобережних підданих викликали неабиякий переполох. Так, 12 жовтня з Києва до Москви одночасно відписались «бывшой старец Киевопечерскаго монастыря Иларион Добродеяшко» та місцеблюститель єпископ Мефодій. І як один, так і другий найперше просили про допомогу в обороні Києва та Лівобережжя. Печерський старець, ведучи мову про те, як король «гордостию наступает», а татари «уж на нас тетивою лук натягнут», патетично закликав Олексія Михайловича: «Для Бога, не отступай нас, ваша царская милость, государ наш милостивый! Так в скором часе плоть от плоти твоя и кость от кости твоя естмы, кров братии нашей и сечь на неприятель из рук вашей царской милости выглядает; для Бога, изволь давати помощь»[309].

Єпископ Мефодій натомість був менш екзальтований у своїй риториці, а прохання його виглядали більш прагматично. Зокрема він, інформуючи царя про прихід короля до Білої Церкви 8 жовтня, побивався з приводу того, що остання лише на віддалі 60 верств від Києва, а чи захоче він вести війська під Київ, а вже по тому йти на Лівобережжя, і чи поведе він армію особисто, чи передасть командування комусь іншому — не відомо. У будь-якому разі, зауважував владика, у Києві малолюдно, а місто велике, отож конче потрібно було негайно прислати до міста царських ратників, з якими можна було «против короля стати». Водночас єпископ Мефодій просив терміново надати допомогу й гетьману Брюховецького, заодно запевнюючи російську сторону в тому, що останній цареві беззастережно вірний і служить йому чесно. Вмовляючи царя надіслати допомогу в Україну, місцеблюститель переконував його в тому, що «Киев, Чернигов и вся Украйна тебе великому государю велми надобны, бо за Києвом и за сими черкаскими городами твое великого государя Росийское государство, як за стеною тердою стоит и стояти будет, а уховай бы Боже уступити Киев и инших черкасских городов, то король и ляхи и далей бы схотели». Конкретно ж місцеблюститель просив прислати до Новгород-Сіверського хоч би триста ратників і ними «верхний город осадити, что всему Северу будет крепость и волный путь с Брянска до Киева будет чист». Бідкався єпископ і про зміцнення Переяслава. Щоправда, в цьому разі йшлося не про присилку нових військ, а лише про певні політичні рішення — відкликання з міста воєводи князя Василя Богдановича Волконського, котрий є «велми человек упрям», і через це може статися між ним і гетьманом «якая поруха»[310].

Коли вперше інформація про наближення короля на чолі військ до кордонів Лівобережного Гетьманату лягла на стіл Брюховецькому достеменно не відомо. Десь на початку другої половини жовтня гетьман пише до князя Ромодановського лист (у Бєлгороді його отримали 21 жовтня), сповіщаючи про те, що «король полской подлинно пришол под Белою Церковь октября в 8 день» та закликаючи воеводу до якнайшвидшого виконання царського наказу щодо приведення на Лівобережжя ратних людей «на вспоможенье». У відповідь Ромодановський оповіщав гетьмана, що передовий загін під командою стольника і воєводи Петра Дмитровича Скуратова він уже вислав з Бєлгороду йому на допомогу ще 13 жовтня[311]. Але чи стала відправка Скуратова відповіддю на наближення королівської армії, чи планувалась у контексті зміцнення воєнної присутності царя на Кременчуччині — сказати важко.

Сам же Брюховецький, як уже згадувалось раніше, під враженням новин, що надійшли з Білої Церкви, вивів війська з Кременчука до Гадяча та надав їм двотижневу відпустку. Над Лівобережжям нависла загроза небаченого раніше ворожого вторгнення із Заходу й до цього потрібно було хоч якось підготуватись.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чорна рада 1663 року. Передумови, результати, наслідки» автора Горобец В.Н. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Глава 13 Тривоги гетьмана в переддень війни з Річчю Посполитою 1663-1664 років“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Передмова

  • Глава 1 «Чорна рада» 1663 року в історичних джерелах

  • Глава 2 Навіщо Війську Запорозькому осібний лівобережний гетьман?

  • Глава 3 Вибори на Лівобережжі: контроверсійний початок 1661 року

  • Глава 4 Негеографічний вимір політичного протистояння 1662-го - початку 1663-го років: до Ніжина через Козелець, Полтаву, Лубни, Зіньків і Гадяч

  • Глава 5 «Берегти накріпко, щоб Брюховецького не втратити, а він насправді вірний...»

  • Глава 6 Тривожний неспокій Ніжина напередодні «Чорної ради»

  • Глава 7 Ніжинська рада 1663 року. Акт перший: протистояння 17 червня

  • Глава 8 Ніжинська рада 1663 року. Акт другий: гетьманське проголошення 18 червня

  • Глава 9 Життя після ради: найближча перспектива — «революція» 1663-го?

  • Глава 10 «Буде все так, як було при Виговському»

  • Глава 11 З думкою про Правобережжя: Кременчуцька кампанія осені 1663 року

  • Глава 12 Гетьман Брюховецький та єпископ Мефодій: неочікувані ракурси «дружби»

  • Глава 13 Тривоги гетьмана в переддень війни з Річчю Посполитою 1663-1664 років
  • Глава 14 Батуринський іспит: «задовільно», але з небезпечними прецедентами на майбутнє

  • Замість висновків: Так усе ж — бувало чи не бувало те «лихо... тоест чорной ради» за «иних гетманов»?

  • Список використаних джерел і літератури

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи