Розділ «Глава 14 Батуринський іспит: «задовільно», але з небезпечними прецедентами на майбутнє»

Батуринський іспит: «задовільно», але з небезпечними прецедентами на майбутнє

Івану Брюховецькому перед тим, як їхати до царської столиці «бачити ясні царські очі», необхідно було спробувати випробувати долю в протиборстві з військами польського королі та правобережного гетьмана. А ще перед тим — з честю витримати іспит на політичну зрілість на переговорах з уповноваженими царя, вирядженими в Україну наприкінці літа 1663 р.

Останні були відряджені з Москви до України наприкінці серпня 1663 р. не для чого іншого, як для завершення процедури гетьманського обрання — оформлення правових аспектів російсько-українських взаємин у гетьманування Брюховецького. Адже, зважаючи на той стан соціальної деструкції, що запанував на Лівобережжі у червні 1663 р., Д. С. Велико-Гагіну виконати повною мірою покладене на нього завдання та провести гетьманські вибори в повній відповідності з духом і буквою попередніх російсько-українських договорів, зокрема й Нових статей Юрія Хмельницького 1659 р., не пощастило. Так, пройшло гетьманське обрання за «скороченою програмою» й Івану Брюховецькому було вручено символи гетьманської влади (як відзначалося раніше — «тимчасові», відібрані в Якима Сомка, а не привезені з царської столиці) відразу ж після проголошення його гетьманом і принесення ним у кафедральному соборі Ніжина присяги на вірність Олексію Михайловичу, а не після того, як він відвідає Москву та не предстане перед царем — як того вимагали умови угоди 1659 р. Не було укладеного новообраним реґіментарем і нової угоди з царськими представниками. Як візит до Москви, так і укладення нових гетьманських статей мало відбутися вже згодом.

І якщо перший гетьманський візит до «білокам'яної» затримувався на невизначений строк, то юридичне формалізування нової якості взаємин Гетьманату з правлячою в Російській державі династією Романових (а ця нова якість, як пам'ятаємо, була альфою й омегою виборчих обіцянок кандидата на гетьманство Івана Брюховецького) мало відбутися вже восени 1663 р. в ході посольства в Україну дяків Приказу таємних справ Дементія Миновича Башмакова та Євстрата Фролова[335].

І що цікаво, прямуючи в Україну, посольство Башмакова і Фролова 24 вересня 1663 р. в Севську зустрілося з Д. С. Велико-Гагіним (царський окольничий, вочевидь, не вельми поспішав до Москви, оскільки до Сєвська він прибув ще перед 28 липня, а, можливо, він уже приступив до виконання обов'язків полкового воєводи в Севську, на посаду якого був призначений якраз за результатами успішного виконання посольської місії в Україну). Частина супроводу Велико-Гагіна поступила в розпорядження Башмакова та Фролова і разом з ними попрямувала знову Україну (зокрема, достеменно відомо, що до складу нового царського посольства в «малоросійські городи» було включено «для службы божественного пения» знаменського священика Іпатія, «для письма великого государя дел» двох піддячих «сьезжая избы» —  Лукьяна Самсонова та Микифора Лужецького, кілька дворян, двісті драгун для військового супроводу, а також декілька «мастеровых людей» — «портной мастер, сапожник, плотник, кузнец»[336].

У «спадок» від Д. С. Велико-Гагіна Д. М. Башмакову та Є. Фролову перейшов також і посольський намет. Останній, що характерно, був чорного кольору. В історичній літературі зустрічається згадка про цей злощасний намет, колір якого нібито спричинив у козаків, що у другій половині червня збиралися під Ніжином на військову раду, недобрі передчуття й царський окольничий ще напередодні «Чорної ради» наказав перефарбувати намет в інший колір. Але, як видно з фінансового звіту Велико-Гагіна про його видатки під час посольської місії до України, 24 вересня 1663 р. в Севську за наказом царя він намагався передати Д. М. Башмакову та Є. Фролову «в Малороссийские городы великого государя дворцововой шатер, которой дан был окольничому... для гетманского обранья», причому, був він «цвітом черной»[337]. І лише тепер «тайных дел дьяк» Башмаков попросив Велико-Гагіна «с товарищи», аби вони «тот шатер розцветили розными цветами»[338].

Аби виконати указ государя та уважити його теперішнього посла до України Башмакова, Велико-Гагін передав голові московських стрільців Матвію Шишкіну понад тридцять рублів сріблом для того, аби той розшукав серед своїх стрільців «из розных полков портных мастеров», і вже ті накупили необхідної матерії та «тот шатер подложить вновь лазоревою да червчатою крашенинами, полосами, и верх нацветить розных же цветов сукнами и кумачем червчатым»[339]. Стрілецький голова з належною увагою поставився до виконання цього несподіваного доручення. Більше того, вже після впорядкування посольського намету для нього виготовили й новий «чемодан в яловичьих красных кожах, потому что старого чемодана не было». Полагоджений у такий спосіб намет і футляр до нього, було передано Д. М. Башмакову та Є. Фролову, а бюджет посольства Велико-Гагіна, окрім 33 рублів 29 алтин і 2 денги, витрачених на «шатерную покупку», змалів додатково на 3 рублі і 16 алтин, сплачених на шкіру для футляру до нього, а ще на 4 рублі й 15 алтин, виділених на утримання («поденный корм») стрільців і солдатів, задіяних у лагодженні намету та пошитті футляру до нього[340].

Відразу ж варто зауважити, що для гетьмана час для прийому посольства та демонстрації власних політичних амбіцій, зважаючи на реальну небезпеку широкомасштабного вторгнення на Лівобережжя військ польського короля, підтримуваних козацькими полками правобережного гетьмана Тетері та татарськими ордами, був не найсприятливіший.

За таких умов, початок українсько-російських переговорів постійно відкладався і представники уряду Олексія Михайловича, які в Україну прибули зі значним запізненням (із-за осіннього бездоріжжя) лише 27 вересня 1663 р., змогли зустрітися з гетьманом аж 17 листопада.

Російський дослідник Віталій Ейнгорн вважав, що головною причиною тривалої затримки з початком перетрактацій стало свідоме саботування їх з боку лівобережного реґіментаря. Однак, на наш погляд, реальна оцінка ситуації, що склалася на Лівобережжі восени 1663 р., змушує визнати правоту Віктора Романовського, котрий називав усе ж військову загрозу як головну перешкоду для початку зустрічі. І дійсно, наближення ворога до дніпровських переправ, низький рівень мобілізаційної готовності лівобережних полків, стрімке розповзання панічних настроїв серед населення та відсутність дійової військової допомоги з боку Москви — все це відсувало проблему укладення нової угоди з царем з пріоритетних позицій у діяльності гетьманського уряду. До того ж, загальна слабкість гетьманського проводу суттєво послаблювала його позиції на переговорах. Й очевидно, це належним чином усвідомлювали І. Брюховецький та його оточення.

Врешті-решт, 17 листопада в умовах мобілізаційної готовності козацьких полків Лівобережжя старшина на чолі з гетьманом прибула на зустріч з послами Олексія Михайловича до Батурина (перед тим можливими місцями проведення переговорів називалися Київ, Ніжин чи Конотоп). З українського боку в переговорах взяли участь, крім гетьмана Івана Брюховецького, військові судді Юрій Незамай та Петро Забіла, наказний обозний Павло Животовський, військовий писар Степан Гречаний, військовий осавул Степан Афанасьєв, гарматний осавул Богдан Щербак, а також полковники Данило Пісоцький, Матвій Гвинтовка, Гнат Вербицький, Дем'ян Гуджол, Василь Шиман (Шимановський), Яків Скидан та Іван Плотник.

Шалена кампанія гетьмана по дискредитації свого суперника в боротьбі за політичну пальму першості на Лівобережжі — єпископа Мефодія сприяла тому, що Д. Башмаков і Є. Фролов не стали наполягати на обов'язковій участі місцеблюстителя Київської митрополії в переговорному процесі. Поза всяким сумнівом, це було досить важливою тактичною перемогою Івана Брюховецького. Адже, незважаючи на той факт, що інтереси єпископа Мефодія на переговорах представляла його довірена особа — ніжинський протопіп Семеон Адамович, відсутність головного прибічника ідеї негайної реалізації раніше взятих на себе Брюховецьким зобов'язань — забезпечувало гетьманському уряду хоч би якийсь простір для політичного маневрування.

Незважаючи на складність поточної ситуації та продемонстровану Брюховецьким позірну поступливість у ході передвиборних змагань, Батуринські переговори 1663 р. виявилися надзвичайно важкими для представників уряду Олексія Михайловича. Так, уже на самому їх початку, тільки-но Д. Башмаков і Є. Фролов переказали вимогу царя, аби гетьман і старшина в письмовій формі підтвердили правомочність угоди, укладеної ближнім боярином князем О. М. Трубецьким і всім Військом Запорозьким восени 1659 р. з урядом Юрія Хмельницького, як українська сторона, вочевидь цілком несподівано для московських дипломатів, досить дружно заперечила проти цього. Як Брюховецький, так і старшина вказували на те, що наразі «їм тих всіх статей за розоренням від неприятеля в малоросійських містах і за бідність ніяким чином дотримуватися нині не можна»[341].

На репліку приказних дяків з приводу того, що гетьман Богдан Хмельницький «по тим статтям з усім Військом Запорозьким у великого государя [...] в підданстві був і служив до кончини живота свого вірно і непорушно, і ті статті утримував», козацька сторона відреагувала, продемонструвавши добру обізнаність з політичними і правовими колізіями українсько-російських взаємин, зауваживши при цьому, що по-перше, за гетьманування Богдана Хмельницького «на Малую Росію неприятелі так, як нині, не наступали [...] і малоросійські жителі в той час були в усякому спокої і в зажитках», а по-друге, «у той час статті були не такими, якими вони їм нині оголошені, багато в статтях добавлено і поставлено в Переяславі після зради Івашка Виговського»[342].

Покликавшись на той факт, що статті 1659 р. були ухвалені «зрадником Юраськом Хмельницьким з радниками своїми», котрі відзначалися «хитаннями і непостійністю», а натомість теперішнє керівництво Війська Запорозького «великому государю [...] обіцялось служити вірно і в підданстві бути на віки невідступно», українська сторона заявила, що «їм тих усіх статей нині прийняти і дотримуватися неможливо»[343].

Особливо активно старшина заперечувала проти впровадження норми угоди щодо надходження зібраних з українського поспільства податків і зборів до царської скарбниці, а також роздачу козакам платні із зібраних коштів і припасів. Гостре невдоволення вищої козацької старшини Лівобережжя, як можна зробити висновок з тексту статейного списку Башмакова та Фролова, викликало положення щодо угоди 1654 р., згідно з яким керівництво фінансовою сферою Гетьманщини мало перебувати в руках міської цивільної адміністрації — війтів, бурмистрів і райців. За спостереженням московських приказних дяків, найбільш активно супроти ухвалення тих суперечливих, на думку старшини, положень виступали генеральний суддя Юрій Незамай та Стародубський полковник Іван Плотник — вихідці з Правобережжя, котрі своїх дітей залишили на правому боці Дніпра, хоча, як підмітили царські посли, «можна було [...] за неприятельського приходу і задовго на цей бік Дніпра їх переправити»[344].

Врешті-решт, під тиском російської сторони гетьман і старшина «по тих довгих розмовах і по суперечках подумавши схилилися», погодившись підписати Переяславські статті 1659 р., хоч і залишили за собою право вписати ті статті, виконання яких наразі було неможливим, аби апелювати до царя з приводу їх відміни[345].

Крім підтвердження правомочності Переяславських статей, на Д. Башмакова і Є. Фролова було покладено завдання обговорити з керівництвом Війська Запорозького і вирішити ще ряд проблем двосторонніх стосунків, які залишилися поза увагою укладачів угоди 1659 р. Але, перш ніж приступити до їх обговорення, приказні дяки вирішили зробити старшину більш поступливою, оголосивши монаршу волю щодо майбутнього конфіскованого й описаного майна та живності козаків, заарештованих разом з Якимом Сомком і Василем Золотаренком після Ніжинської ради. Згідно указу Олексія Михайловича, всі пожитки, переписані в Переяславі, Чернігові, Ніжині та інших містах, належало роздати новому керівництву Війська Запорозького — «по розпису за воєводськими руками», щоб те, «бачачи Його Государську превелику до себе милість [...] йому [...] і його государським дітям і спадкоємцям служили вірно»[346].

Але, як з'ясувалося в ході переговорів, це вкрай делікатне і резонансне питання вже дебатувалося в оточенні І. Брюховецького: по ньому було ухвалено рішення, аби «ті всі животи по стародавнім їх звичаям вдовам і сиротам віддані були, тому що Яким Сомко з радниками своїми за зраду покарані смертю, а інші відвезені до царської пресвітлої величності в ув'язнення, а за одну й ту ж провину двічі не карають». Щоправда, ту частку майна репресованих опонентів, яку царські воєводи вже привезли з Ніжина та Чернігова до Батурина, гетьман «на Військо прийняв і розписатися велів прилуцькому полковнику Данилу Песоцькому»[347].