Розділ «Глава 14 Батуринський іспит: «задовільно», але з небезпечними прецедентами на майбутнє»

Крім майна опонентів Брюховецького, приказні дяки передали невдовзі старшині й доволі щедре царське жалування. Так, гетьману перепало «сорок же в сто рублів, сорок же в вісімдесят рублів, два сорока по пятидесяти рублів», генеральній старшині — «по сороку соболів чоловікові, по п'ятдесят рублів сорок», полковникам — «по сороку соболів чоловікові, по сороку рублів сорок». Додатково, в таємниці від решти, було винагороджено генерального писаря Степана Гречаного для того, щоб він «великого государя справи, про які домовлено з гетьманом і з старшиною, підписав без відмовок і ні в чому не сперечався, — три пари соболів за п'ять рублів пара»[348]. Особливо прикметно виглядає тут таємне обдарування генерального писаря Війська Запорозького. Адже, як побачимо далі, наступні переговори гетьманського уряду з царською владою 1665 р., за результатами якого буде укладено новий — Московський — договір, Степан Гречаний політично не переживе — в результаті змови козацької старшини потрапить в царську немилість, позбудеться всіх чинів, звань і пожалувань та відбуде на доволі тривалий час на заслання до Сибіру. Тепер же бачимо генерального писаря в числі найбільш шанованих царем козацьких старшин.

Тим часом восени 1663 р., задобривши конфіскованим майном опонентів та щедрими царськими дарами керівництво Війська Запорозького, московські посли поставили питання про передачу відібраних у «зрадників» хліба на потреби російських військ, на що старшина погодилася без будь-яких заперечень[349].

Не викликали спротиву гетьманського уряду і втручання московських послів у питання свободи торгівлі в Україні. Зокрема, Д. Башмаков і Є. Фролов поставили перед козацькою старшиною вимогу про заборону лівобережним купцям перепродувати хліб на Правобережжя — «для своєї безроздільної користі». Свою вимогу посли вмотивовували тим, що, спродуючи хліб на Правобережжі, гендлярі тим самим «задніпровським зрадником і татарам чинять велику допомогу», а крім того — піднімають ціну на хліб на Лівобережній Україні (останнє було економічно невигідно для російської армії, що проводила тут закупки продовольства для своїх залог, розміщених на Лівобережжі). В крайньому випадку, гетьман міг дозволити вивіз певної кількості хліба на «польський бік» Дніпра (де в умовах війни «нині від ляхів і від татар хліба сіяло мало»), але не лише в такий спосіб, аби тим самим схиляти правобережців до підданства царю[350].

Погодилася українська сторона і на врегулювання питання торгівельних взаємин Лівобережжя з російськими містами. Зокрема, гетьман зобов'язався заборонити українським купцям возити на продаж до російських міст вино та тютюн, і тим самим порушувати діючу на території Російської держави царську монополію.

Забігаючи трохи наперед, відзначимо, що впроваджуючи дану норму в життя, як це нерідко трапляється за таких умов, дуже швидко почали виникати й доволі курйозні випадки при її реалізації. Так, менш ніж за рік по тому, у вересні 1664 р., на адресу начальника Малоросійського приказу боярина Петра Михайловича Салтикова поступив указ Олексія Михайловича з приводу справи переяславського міщанина Якова Федоровича, котрого прислав до Москви, в Приказ великого приходу, митний голова «гость» Федір Юрьєв. Разом з ним до приказу було доправлено й «выймочного в неявленых товарах табаку, в мешке запечато».

Згідно з існуючими в Російській державі порядками, за такий проступок переяславський купець мав би понести серйозне покарання прямо в Приказі великого приходу, але оскільки «по указу великого государя, Переяславля города всяких чинов люди ведомы в Приказе Малые Росіи», справу було передано на розгляд боярину Салтикову. На допиті в Приказі Малої Росії Яків Федорович показав, що до царської столиці він прибув 9 вересня у свиті Стародубського сотника Леонтія Ружанського «с зайцами да с харками», а ось тютюну «де он взял с собою четыре фунта про себя, а не на продажу; и как де из таможни товар его осматривали и записували для пошлин, в том же возу и абак его осматривали, потому что он не хоронил, держал про себя, а не на продажу, и указу великого государя он не ведал, что им про себя табаку не держать»[351].

Але, як відомо, незнання закону не звільняє від відповідальності в разі його порушення. Так воно сталось і з Яковом Федоровичем. У Приказі Малої Росії йому було процитовано відповідну статтю Батуринського договору 1663 р. щодо заборони «под жестоким караньем» ввозу на терени Російської держави малоросійськими жителями вина та тютюну, аби тим самим царській скарбниці «поруха не чинилась», а «меж людми никакого дурна не было». Також було згадано й про взяту гетьманом на себе обіцянку розіслати «уневерсалы во все городы о том... с таким заказом»[352].

Отож, у відповідності з угодою, весь запас тютюну було конфісковано на користь царського скарбу. Інші ж товари, привезені переяславським купцем до Москви, було дозволено розпродати, сплативши за це визначені царем відповідні мита.

Тим часом на переговорах у Батурині восени 1663 р. суперечки виникли навколо вимоги офіційної Москви повернути колишнім власникам втікачів з Брянська, Рильська, Путивля, Сєвська та інших порубіжних з Гетьманщиною російських міст, які «розоривши поміщиків і вотчинників своїх доми і всякі пожитки, втікши, живуть у малоросійських містах і в повітах і на будах і на винницях, а інші і нині бігають, щоб їм жити у волях своїх». Гетьман Брюховецький і присутня на перемовинах старшина прохали відстрочити виконання цього наказу з тим, аби «тутешньої сторони Дніпра люди, прочувши про той договір, під час теперішнього королівського приходу, до нього, до короля, не перекинулися». Найбільше, на що готове було піти керівництво Війська Запорозького в цьому питанні, так це, згідно 16-тої статті Переяславської угоди 1659 р., видати представникам російської адміністрації «убивць, розбійників і всяких злодіїв»[353].

Ще більш активну протидію козацької старшини зустріли намагання Москви закріпити спеціальною угодою зобов'язання гетьманського уряду щодо утримання власним коштом царського війська, розквартированого на Лівобережжі. Зокрема, уряд Олексія Михайловича пропонував: «давати воєводам добрі млини з декількома селами заселеними: полковникам і головам стрілецьким по млину на чоловіка в яких по два колеса; начальним людям по млину в яких по одному колесу в рік; рейтарам і драгунам і солдатам і стрільцям і всяким ратним людям усякого хліба по 4 четі чоловіку на рік в московську міру». Крім того, старшина повинна була відвести угіддя для випасу коней — на відстані 10 верст біля кожного міста, в якому знаходяться воєводи і ратні люди[354].

Обґрунтовуючи доцільність впровадження таких нововведень, московські дипломати посилались як на гостру потребу царських ратників у продовольстві, так і на усні домовленості, нібито досягнуті в Ніжині в ході розмов новообраного гетьмана і старшини з окольничим Д. С. Велико-Гагіним.

Натомість вища козацька старшина наполягала на тому, що з окольничим «вони того не говорили і ніякого договору про хлібні припаси в них не було». Незважаючи на те, що Д. Башмаков і Є. Фролов, переконуючи гетьмана і старшину прикласти свої руки під цим пунктом угоди, зверталися до них «з многими пространными разговоры», останні «стояли на своєму вперто». Врешті-решт було домовлено перенести остаточне вирішення питання на майбутнє, стосовно чого українська сторона звернулась з чолобитною особисто до Олексія Михайловича[355].

Категоричне заперечення козацької старшини викликала і пропозиція московських представників щодо впорядкування козацького реєстру. Причому, досить цікавим виглядає той факт, що уряд Олексія Михайловича цього разу в питанні визначення кількісного складу козацького компуту повністю покладався на гетьмана та старшину, передаючи на їх розсуд, яку кількість козаків вписати до реєстру — бо тис. (як це було визначено угодами 1654 та 1659 років), чи зменшити наполовину, враховуючи зречення правобережним козацтвом влади царя. Згідно інформації, що містилася в статейному списку Д. Башмакова та Є. Фролова, «і гетьман, і вся старшина, що статних слухаючи, говорили, що під цей воєнний час, коли супротивник над шиями стоїть, реєстр учинити і скарб збирати не можна»[356].

За результатами переговорів, які завершилися 21 листопада, було ухвалено так звані «Батуринські статті» в кількості п'яти положень. Причому, два з них — про видачу царській адміністрації втікачів з Росії («служилих людей», драгун, поміщицьких і вотчинних селян), а також про впорядкування козацького реєстру та збирання на плату козакам податків і зборів — старшина відмовилася підписувати. Заперечення викликало, як уже відзначалося вище, і положення про передачу прибутків з млинів на утримання російських військ в Україні.

Отже конституйовані Батуринськими статтями нововведення не торкалися засадничих основ взаємин Козацького Гетьманату з російським царем, які залишалися й надалі незмінними. Водночас договір 1663 р., а особливо його норма щодо утримання російського війська коштом місцевого скарбу, хоч і була оскаржена старшиною, створювала прецедент, який у майбутньому буде активно використовуватися на переговорах з урядом Брюховецького офіційною Москвою.