Розділ «Глава 9 Життя після ради: найближча перспектива — «революція» 1663-го?»

Ще більшою мірою сповнений емоціями й моралізаторством опис торжества «чорнорадівських» переможців — «их безчинству басурментскому» — наведений у Лизогубівському літописі: «И тогда запорожци великую беду людем чинили и грабительство за поблажкою Бруховецкого. Обезчестило себе людославне Низовеє військо Запорожское, христианское, не менш татар знущаяся всячески, глумили честь девичую и поночую, и бедние мужи и отци не смели перечити их безчинству басурментскому; а когда которие хотя ласкаво упрошали о пощаде жен или детей, то таким доставалось, як от ненавистних ляхов к православию; но запорожци — своя ридна кров малороссийска, одной вери православной благочестивой! А сколко забили он людей, застаючих честь семейную, страшно и вспомянуть...»[236].

Стихійні насильства і грабунки сп'янілих від безкарності декласованих елементів — учасників «Чорної» ради — супроводжувалися і санкціонованою російською владою реквізицією майна та відчуженням земельної власності в заарештованих у Ніжині старшин з оточення Якима Сомка, в результаті чого «тих зась полковников, которіе у замку Ніжинском зоставали у вязеню, усе пожаковали, и в домах мало що зостало»[237].

Як бачимо, як автор Лизогубівського літопису, так і «Краткого описания Малороссии», робили саме Івана Брюховецького головну дійову особу того кривавого спектаклю, що розгорнувся на Лівобережжі відразу по завершенню Ніжинської ради 1663 р. Саме йому названі автори приписували і «наущення», і «поблажку». Хоча той же Патрик Гордон, описуючи події 18 червня та згадуючи про відстрочку з прибуттям Брюховецького до кафедрального собору Ніжина для принесення гетьманської присяги, як причину цьому називає саме спроби новообраного гетьмана втихомирити стихійні погроми старшин гетьмана Сомка, що вже тоді були готові вибухнути в місті та на його околицях.

Інша справа, що всі попередні акції та заяви Брюховецького ще в статусі претендента на гетьманство лоскотали самі ниці інстинкти знедолених козаків і посполитих. Підтримавши кандидата, котрий врешті таки й зійшов на гетьманство, пауперизовані виборці Брюховецького вважали, що вони вправі негайно ж приступити до реалізації його передвиборної програми, цілком демагогічної за своєю суттю.

Поголоски про погроми в Ніжині швидко поширилися по Лівобережжю і саме під враженням від них населення Переяслава збиралося втікати від «чорнорадівської» вольниці на Правобережжя. Не менш тривожними були влітку 1663 р. настрої і в інших лівобережних містах, а особливо там, де старшина напередодні Чорної ради відкрито декларувала свою підтримку діяльності наказного гетьмана.

І чи не найбільш пафосно закінчується опис результатів Ніжинської «чорної» ради в літописі Самійла Величка: «...зріте сины малоросійскіе нещасть матки вашей и крайню погибель отчизни вашея: єгда бо горделивіи и високодумніи тогдашніи козацкіе властолюбци и междоусоюніи ратники, а отчизни вашея разорители и вас самих нещадніи губители, Виговскій и Пушкар Полтавскій изчезнуша, по них зась Хмелниченко и Сомко прейдоша; тога третій тим подобниі гетьмани и губытели ваши, Тетера и Бруховецкій, народишася...»[238].

Небачене раніше загострення соціальних антагонізмів, розправи над найбільш впливовими представниками лівобережної правлячої еліти та стрімкий злет доти невідомих представників козацького загалу, а також емоційний виклад перепитій виборчого процесу 1663 р. в літописних повідомленнях і перших синтетичних викладах з української історії — дали підстави дослідникам 1930-х років (коли особливо модними були категорії класової боротьби та революційних перетворень як рушіїв соціального прогресу) класифікували прихід до влади Івана Брюховецького влітку 1663 р. не більше і не менше, але як соціальну революцію.

Так, на думку М. Яворського, саме тоді відбулася націоналізація землі, анулювання привілеїв на приватну власність на землю, введення обліку на селянське майно й інвентар, створення складного державного апарату по управлінню виробництвом і розподіленню продуктів споживання на засадах воєнного комунізму. Згідно твердження М. Слабченка, єпископ Мефодій розробив план націоналізації землі, а твір Єпифанія Славинецького, який, нібито, проповідував ідеали християнського комунізму, намагалися використати як теоретичне підґрунтя нової соціальної політики гетьмана І. Брюховецького, і лише гетьман П. Дорошенко реставрував приватну власність на землю[239].

Проте наявний історичний матеріал не підтверджує цих, доволі оригінальних, трактувань подій, що мали місце на Лівобережжі після червня 1663 р. Зокрема, Самовидець вказував на той факт, що «забойство три дні тривало [...] И так тое забойство третяго дня почало ускромлятися и заказ стал, жебы юже правом доходил, хто на кого якую кривду міст»[240]. Не зустрічаються і згадки про масовий характер відчуження майна, а тим паче землі у старшини.

Загалом же, ґрунтуючись на повідомленні літописця, можна з впевненістю стверджувати, що реальні наміри новообраного реґіментаря були менш масштабні та радикальні, натомість, у них було значно більше прагматизму, сконцентрованого навколо завдання утримання гетьманської булави у своїх руках. Зокрема, задовольнивши свій електорат безкарними кількаденними грабунками (зовсім не обов'язково, що вони тривали три дні, адже літописець міг назвати це число як своєрідну метафору — з поваги до жанру свого твору), надалі гетьман вдається до ряду політичних акцій, спрямованих на те, аби з одного боку остаточно приборкати опозицію, а з другого — стабілізувати ситуацію в краї та вивільнитися від обтяжливої за нових політичних умов опіки своїх покровителів і прибічників.

Але передовсім Брюховецькому потрібно було поквитатися зі своїми головними опонентами в боротьбі за владу на Лівобережжі. До Москви інформацію про поведінку наказного гетьмана Сомка та його прибічників на Ніжинській раді доніс, як уже зауважувалось раніше, офіційний представник Олексія Михайловича окольничий Велико-Гагін. Реагуючи на його повідомлення про взяття сомківців під варту, 6 липня 1663 р. ніжинському воєводі було видано царський указ «Якима Сомка и начальних людей, которые у тебя в городе, держать за крепким караулом с великим береженьем и крепостью до нашего, великого государя, указу. Никуды пускать вольно их не велеть, чтобы отнюдь никто из них ни которыми мерами не ушел, и припускать к ним тайно говорить никому не велеть...»[241].

Слідом за офіційною реляцією Велико-Гагіна до Москви відписався і новообраний гетьман Лівобережжя, котрий, як видно з низки джерельних повідомлень, клопотався перед царем про видачу Сомка, Золотаренка та їхніх однодумців і помічників на військовий суд. Так, про ініціативу гетьмана такого плану пише Патрик Гордон («Соперник Брюховецкого Сомко, Золотаренко и прочие остались узниками в Нежине по желанию гетмана. Позже, когда он написал в Москву, их было приказано передать ему...»[242]), підтверджує цю інформацію й офіційна царська грамота, видана за підписом Олексія Михайловича 16 липня 1663 р. та адресована ніжинському воєводі стольнику Кирилу Хлопову. У ній зокрема йшлося про таке: «...по челобитью гетмана Ивана Брюховецкого и всего Войска Запорожского, Якима Самка с товарищи из Нежина взять и отдать гетману в всему Войску Запорожскому на их войсковой судить». Зважаючи на наступну ремарку з царського указу, шансів на помилування у Сомка та його товаришів по нещастю було не багато — «А судить их указали мы, великий государ, Якима Самко с товарищи в их винах, по их войсковым правам; а вины их гетману и всему Войску Запорожскому ведомы...»[243].

Щоправда, не вповні зрозумілими є спосіб комунікації новообраного гетьмана з царським урядом. Так, здавалось би, добре обізнаний з перипетіями тих буремних подій автор «Літопису Самовидця» стверджував, що гетьман Брюховецький, «одержавши цале гетьманство, вислав послов до царського величества болшей ста чоловіка, дякуючи за уряд гетьманства, же одержал, и на Сомка з его полковниками, которіе сидять в ніжинському замку...»[244]. Одночасно з гетьманськими послами єпископ Мефодій вирядив до Москви й свого уповноваженого, «от себе стараючись о їх згубі»[245].

Натомість дослідникам на сьогодні відомо лише про посольство до Москви з України в цей час одного ніжинського протопопа Симеона Адамовича, котрий і клопотався перед царем про покарання для Сомка і його прибічників[246].

Останній акт у цій кривавій драмі громадянського сум'яття й братовбивчого роздору, що розгорівся на Лівобережжі на початку 1660-х років, було зіграно 18 вересня 1663 р. (як уточнює Самовидець — «вступаючи в осень, о святом Семеоні»[247]) в містечку Борзна — розташованому неподалік Ніжина сотенному центрі того ж таки Ніжинського полку, де й утримувались увесь цей час після ради 17-18 червня опальні козацькі старшини.

За інформацією Патрика Гордона, Брюховецький «велел доставить их в Борзну и, после краткого процесса, отрубить им головы»[248]. Активну роль у страті опонентів відзначає й автор «Літопису Самовидця — «того літа за позволенім его царського величества казал гетман Бруховецкий постинати гетмана Сомка и Васюту, полковника ніжинського, и полковника черніговского, и полковника переясловского, и полковника лубенського», відзначаючи перед цим, що гетьман «нікоторіе річи змисливши об їх незичловости ку царському величеству, чого и не било»[249].

Утім, варто зауважити, список жертв «чорнорадівської політики» насправді був ширшим, ніж його представив Гордон. Зокрема, з листа гетьманського уповноваженого на засіданнях військового суду в Борзні у вересні 1663 р. київського полковника Василя Дворецького до чернігівського архієпископа Лазаря Барановича від 21 вересня 1663 р. довідуємось, що, крім колишніх наказного гетьмана Якима Сомка, ніжинського полковника Василя Золотаренка, наказного переяславського Афанасія Щуровського, чернігівського Оникія Силича, лубенського Стефана Шамрицького, до смертної кари військовим судом було засуджено також їхніх старшин — ніжинського полкового осавула Павла Кильдія (Кіндяя) та «секретаря Сомкового» (військового писаря?) Кирила Ширая[250]. Крім того, в переліку жертв називається й ім'я Онанка Семенова. Зокрема, його ім'я називали приказному дякові Д. Башмакову Іван Цесарський і Василь Дворецький[251].

Останні ж були як ніхто інший добре обізнаними з борзненськими подіями, оскільки страта відбулася саме за присутності офіційно уповноважених гетьманом Брюховецьким старшин — генерального обозного Війська Запорозького Івана Цесарського та київського полковника Василя Дворецького.

Самійло Величко зауважував на сторінках свого «Літопису», що страта відбулася «подлуг желанія Бруховецкого» в «городі полку Нежинского Борзні, мечем зостали посеред ринку... докончены...»[252]. Інший літописець, автор «Краткого описания Малороссии», задекларувавши своє негативне ставлення до страти Брюховецьким своїх опонентів, одночасно чи то зафіксував, чи то вдався до свідомої містифікації, аби ще більш випукло представити своє ставлення до мерзенності вчинку гетьмана, оповівши при цьому вияв зовсім непритаманної людям його спеціальності сентиментальності ката татарина, котрий, «смотря на его Сомкову уроду», навіть відмовлявся виконувати свою роботу: «Въ томъ же году онъ Бруховецкій къ прежнему безчинию приложилъ еще: взявши бо Сомка и Васюту подъ свой караулъ и к тому полковниковъ черніговского и лубенского, велілъ головы имъ поутинать въ Борозні городі, не смотря на Сомка, что онъ и лицемъ и возрастомъ хорошъ былъ, паче же завидя злобно, что онъ же былъ воинъ изрядный и въ исполненіи указовъ его царского величества охотный и вірный государевъ слуга (котораго и самъ палачъ татаринъ, смотря на его Сомкову уроду, рубать его отрікался)»[253].

Ще десять козацьких старшин — членів гетьманського уряду, полковників і сотників, полкових урядників (за словами Самовидця — «немало старшини козацкой»[254]), яких 18 червня 1663 р. були взято під варту разом із Сомком, але яким вдалося уникнути його трагічної участі (за словами Самійла Величка, «инніе меншіи товарищи и други их»[255]), генеральний обозний Іван Цесарський і полковник Василь Дворецький доправили з Борзни до Москви, звідкіля їхній шлях проліг до Сибіру[256]. У числі останніх бачимо колишніх полковників Семена Третяка, Матяша Папкевича, Дмитра Чернявського, військових писарів Михайла Вуяхевича і Хому Тризнича, осавулів і сотників Семена і Прохора Кулженських, Левка Бута, Івана Горобея[257].