Розділ «У КОРОЛІВСТВІ ВЕЛИКОГО ЗМІЯ»

Монтесума дуже любив розкішне вбрання. Він переодягався чотири рази на день і ніколи вдруге не надівав того самого вбрання, хоч, виготовляючи його, індіанські вмільці-ремісники працювали по кілька місяців.

Перед обідом у кімнату вносили сотні тарілей з найрізноманітнішими вишуканими стравами. Монтесума вибирав собі те, чого йому в цю мить хотілося, а решту виносили для придворних. То були страви з дичини і свійської птиці, з риби, яку спеціальні бігуни приносили від Атлантичного океану, з різноманітних овочів.

Прислуговували Монтесумі придворні та вродливі жінки. Володар сідав на подушках біля низенького, різьбленого столика, затулений позолоченою ширмою. Тарелі з тонкої кераміки або золота можна було подавати тільки один раз, потім їх віддавали придворним, їдальню освітлювали скіпкою з пахучого смолистого дерева. Під час їди король попивав шоколад, заправлений ваніллю та іншими прянощами.

По обіді Монтесума мив руки в срібній чаші, запалював люльку й дивився виступи блазнів, карликів, еквілібристів, фокусників і танцівниць. Потім ішов у свою спальню й кілька годин відпочивав.

Небувалу розкіш, у якій жила аристократія і яка виникла з експлуатації трудящих мас, можна було підтримувати тільки за допомогою сили. Щоб захистити себе від повстань робочого люду, аристократичні сім’ї жили в окремих кварталах міста, за фортечною стіною. Окрім палаців, там були головні осередки релігійного культу. Велика піраміда бога війни в Теночтітлані, як ми вже знаємо, була оточена могутнім муром з вежами; на майдані біля неї завжди стояв напоготові загін з кількох сотень воїнів.

Знаючи ці факти, нам легше зрозуміти дивну, на перший погляд, байдужість індіанського народу до провокаційних заходів конквістадорів. Навіть, ув’язнення Монтесуми не вивело індіанців з апатії, і якби не кривава різня Альварадо, то, можливо, до повстання і не дійшло б.

Ось один випадок, який переконливо показує, що народові було байдуже до долі своїх повелителів. Армія Кортеса, яка складалася з іспанців і тлашкаланців, під час облоги Теночтітлана отаборилась у Тескоко. Стосунки між союзниками були далеко не бездоганні, бо іспанські солдафони не минали жодної нагоди, щоб показати індіанцям свою зневагу. Якийсь іспанець дійшов до того, що глибоко образив одного тлашкаланського вождя.

Знеславлений сановник подався скаржитися до Кортеса. Не діставши сатисфакції, страшенно обурений вождь покинув Тескоко й рушив додому. Кортес наказав піймати його і послав на ешафот за дезертирство. Екзекуція відбулася серед білого дня на очах 75-тисячної армії тлашкаланців, але ніхто навіть пальцем не поворухнув, щоб захистити свого вождя й земляка.

Тільки глибокою класовою прірвою між народом та його повелителями можна пояснити інше чудне явище — те, що індіанське військо, втративши воєначальника, одразу ж кидалося врозтіч і залишало поле бою, немовби вважало війну справою вождів, а не своєю власною. Отже, війна ацтеків з іспанцями то була війна аристократії і зовсім не мала характеру боротьби народу за свою незалежність. Тільки повстання в Теночтітлані набрало характеру всенародної боротьби, але тоді було вже надто пізно.

Відповідальність за хід війни падала виключно на аристократичну верхівку індіанських племен. Ми вже знаємо, якими відсталими методами провадили цю війну індіанські воєначальники. При зустрічах з конквістадорами армії табасків, тлашкаланців і ацтеків збивалися в густий натовп, виставлений без будь-якого захисту під залпи вогнепальної зброї і зосереджені атаки іспанців. З цього погляду найгірше відзначилися вожді ацтеків. Хоч вони вже й мали неабиякий попередній досвід, але, всупереч йому, повторили ту саму фатальну помилку в долині Отумба; розміщення війська суцільною масою тут особливо скидалося на тупу безтямність.

Неминучим наслідком панування аристократії були загарбницькі війни, які невпинно точилися між індіанськими племенами. Жадібні до багатства імущі класи нападали на сусідів, одбирали у них найкращі землі й накладали данину, яку ті мали платити металами, виробами ремісників і селян, а також людьми, призначеними на жертву богам або до рабської праці на землі.

В цій боротьбі за гегемонію ацтеки поступово брали верх, і в 1427–1440 роках утворили велику державу, до якої ввійшли Мексіка, Юкатан і Гватемала. За винятком тлашкаланців, ацтеки завоювали всі племена, що населяли ці території — тотонаків, табасків, сапотеків, містеків і багато інших. У їхніх містах стояли гарнізони ацтецьких воїнів, а збирачі стягували данину, відносячи її на склади в Теночтітлан. Тому, хто намагався ухилитись від сплати податків, загрожувала смертна кара, за найменші провини поневолені племена мусили віддавати цвіт своєї молоді на криваві жертви богам ацтеків.

Ацтеки здобули перевагу завдяки своїй войовничості, яка викликала страх серед інших племен, і насамперед — завдяки залізній дисципліні своєї суспільної організації, схожій на дисципліну хрестоносців. Чоловіки, за винятком жерців, жили групами; групи було поділено на кілька ступенів, які відрізнялися між собою відзнаками, а також убранням і зброєю… Групи найвищого ступеня складалися з воїнів аристократичного походження, але навіть вони поділялися на ранги відповідно до воєнних заслуг. Військові порядки були тут надзвичайно суворі: за найменшу провину карали на смерть. Один з королів Тескоко засудив до смертної кари двох своїх синів за якесь дрібне порушення дисципліни перед лицем ворога.

З дня на день ацтеки посилювали свій політичний і економічний утиск. Окремі індіанські племена бралися до зброї, щоб скинути тяжке ярмо, але між самими повстанцями не було єдності, вони неодмінно зазнавали поразки і розплачувались потім ще більшими податками та найкращою частиною своєї молоді, яка потрапляла до неволі і на жертовний олтар ацтецьких богів.

Попередник Монтесуми протягом усього свого панування втихомирював бунти, а Монтесума безперервно провадив війни, під час яких одна частина народу приборкувала другу, збунтовану.

Знаючи ці факти, неважко зрозуміти, чому Кортес так, легко розгромив велику, багатомільйонну державу ацтеків. Підкорені ацтеками племена, як, наприклад, тотонаки, вітали в його особі свого союзника й визволителя, інші ж спочатку чинили опір, як то було з тлашкаланцями, але кінець кінцем починали завзято допомагати йому в боротьбі проти спільного ворога. Згодом ацтеки, відокремлені від інших племен, опинилися в меншості. Кортес зробив те, чого ніколи не могли зробити самі підкорені індіанські племена: об’єднав їх у монолітну могутню збройну силу. Під час облоги Теночтітлана він командував уже стотисячною армією індіанських воїнів, які жадали помститися своїм гнобителям. Перемога Кортеса була, власне, перемогою індіанців над індіанцями.

Картина політичного становища в країні ацтеків буде неповна, якщо не згадати про релігію, котра ще більш, ніж будь-яка інша релігія на світі, була знаряддям гноблення і ацтецького народу, і всіх підкорених індіанських племен. Жорстокий і кровожерний ритуал її поглинав безліч людських жертв: чоловіків, жінок і навіть дітей, у тому числі й немовлят.

Релігія ацтеків була політеїстичною, божества в ній мали владу над силами природи і діями людей. Богів зображали схожими на людей, але надавали їм риси гротескні й потворні, інколи навіть тваринні. Богів було так багато, що тільки перелік їх зайняв би цілий розділ.

Серед тієї безлічі божеств ми вже знаємо Кецалькоатля; хоч цей бог і мав добре серце, але йому теж складали людські жертви. Дуже поклонялися ацтеки богові сонця та його дружині — богині місяця. Схід сонця, жерці вітали псалмами й кривавими жертвами. Затемнення сонця вважали за велике нещастя, у храмах тоді сурмили тривогу і били в барабани, а люди захлиналися від плачу й роздряпували собі губи.

Верховним божеством був бог сонця — джерело всякого життя, Теотл, але поклонялися більше грізному богу війни Уіцілопочтлу. В його особі і в тих жертвах, якими його вшановували, чітко відбилися кровожерні інстинкти ацтецьких жерців. Цей огидний бог, тільки-но з’явившись на світ, заплямував себе кров’ю рідні: він поодрубував голови своїм братам і єдиній сестрі, його мати була потвора і викликала почуття жаху: замість голови вона мала череп мерця, а замість пальців — кігті кречета.