Історія української літератури. Том 1

Бувай же здоров, пан Хомуненьку,

Сам молоденький, кінь вороненький 1.

1 Гол., II, 172. Антонович і Драгоманов толкували останню фразу так, що дружина, невдоволена нерівним розділом добичі, кидає ватажка. Але Потебня (II, 715) зрозумів вірніше, що тут та перебірчивість не догана, а комплімент, і остання строфа — просто привіть колядників.

Герой приступає до одного міста за другим і наводить страх — йому дають різні дари, але він на них не вважає, поки не догадуються вивести «ґречную панну», чи «дівку в наряді», котрою він задовольняється:

Ой піді Львовом на оболоню,

Там N.N. коником грає,

Не мірецької, а козацької,

Під Львів ступає, лук натягає,

Лук натягає, на Львів пускає:

Ой хоче ж бо він Львова добути,

Львова добути, собі паном бути.

Він сам наперед конем манджає,

На своє військо все покриває;

«Ви, моє військо, смутненько не йдіть,

Кроком ступайте, Рим здобувайте!»

Він сам наперед як полем шмигнув,

Як конем шмигнув, аж ся Рим здригнув.

Ой гордий-пишний пане N.N.,

Тож собі з горда та й починаєш,

Попід Білгород коником граєш,